КАВКАЗЬКЕ КОЛО

Новий річний цикл проекту «Російське кіно — прем’єра в Києві» стартував у столичному Будинку кіно. Добру справу, зазначену в його титулі, розпочало представництво в Україні Російського центру міжнародної та культурної співпраці при Міністерстві закордонних справ Російської Федерації (Росзакордонцентр) і його керівник Гліб Вишинський. Дружити культурами добре за будь-якої погоди, а тут справа така: російське кіно нині на крутому підйомі, і його українському побратиму, котрий давно дихає на ладан, аж ніяк не зашкодить ковток свіжого повітря. До того ж нинішній рік проголошено Роком Росії в Україні. Та й, як порахував секретар НСКУ Сергій Тримбач, котрий відкривав урочистий вечір, це вже 349-й такий рік, натякаючи, певне, винятково на «еру» Богдана Хмельницького. Чемний підрахунок, бо мінімум попереднє десятиліття (без урахування несанкціонованих контактів) треба було б скинути. Утім, залишимо драматургію політичних арифметик і звернімося до екрана.

На жаль, і тут немає порятунку від політконтекстів і рахунків. Такі вже століття нам дісталися, дорогий читачу. Розпочала новий сезон російських кінопрем’єр «Кавказька рулетка» режисера-дебютанта Федора Попова. Це картина про людські наслідки чеченського конфлікту. Драма трьох доль, зламаних війною, на тлі історичної трагедії двох народів. Основа сценарію — п’єса Віктора Мережка, адаптована до екрана Аллою Кринициною (донькою української відомої актриси Маргарити Кринициної). Оператор-постановник «Кавказької рулетки» Ломер Ахвледіані, можна сказати, живий класик колишнього грузинського кіно («Древо бажання» з Тенгізом Абуладзе, «Мачуха Саманішвілі» з Ельдаром Шенгелая та ін.). Нині він повністю адаптувався до кіно російського («Старые клячи» й «Тихие омуты» Ельдара Рязанова, серіали «Самозванцы», «Третьего не дано» та ін.). Стосовно починаючого режисера-постановника, то й він із «адаптаторів» криваво-суперечливої гуманітарної проблематики чеченської бойні — до нехитрого сприйняття «простого» (він же «широкий») глядача. Про це пан Попов відверто й сказав київській публіці зі сцени: «Це не та тема, де треба говорити складно. Треба діяти прямо, висловлюватися простіше, спиратися на людські почуття й акторську гру». Воно-то так, та не зовсім. Недаремно російська приказка говорить про простоту, яка часом гірша від крадіжки.

Розпочинається картина простіше нікуди — емблемою. Як кокарда на кашкеті служивого: ясного сонячного дня біля дерева молода жінка слов’янського вигляду в камуфляжі годує грудьми дитятко, а з найближчої скелі в неї крізь оптику цілить злий чеченець. Іще мить і... кавказька мадонна вихопить пістолет і одним пострілом укладе мерзотника. Його труп довго й ефектно — з уступу на уступ — летітиме до підніжжя гори, у річку. Не менш плакатним алегоризмом віє й від усієї драматургії картини, починаючи з назви. Кавказька рулетка — це російська навиворіт. З повного барабана револьвера витягають один патрон, і якщо саме це гніздо виявиться навпроти скроні стріляючого, то в нього, мовляв, за вказівкою Аллаха, ще є совість і правда за ним. У інших випадках покійного слід вважати рішуче нехорошою людиною. Проте пам’ятаю, саме добровільна смерть у тій системі цінностей є знак вищої благодаті. Тобто, в даній грі на одного живого, котрий виграв по-російському, має припадати з півдюжини трупів щасливчиків по-чеченськи. Який же сенс гри? Загалом, підозрюю, що сама по собі «рулетка» міфічна — плід сценарного мислення пана Мережка, чуйного до масового смаку й здатного відмінно відстрілятися по ньому перелицьованими стереотипами.

Зовсім не Всевишній, а його театрально-ігрова подоба — deus ex machina — кожного разу допомагає розкручуванню оповіді. Випадки та штампи правлять нарративом, а з кущів на роялі їм підіграє тапер-автор. Так, невдовзі з’ясується, що ту саму емблематичну мадонну з пістолетом безуспішно вистежують одночасно й федерали, і бойовики, але ненароком помічає третя сторона — інша мати. Дві російські жінки потай в поштовому вагоні їдуть крізь війну з Чечні в центр Росії. Звуть їх — випадково, ясна річ, — відповідно до євангельського архетипу жертовного материнства. Молоду — Ганна (Тетяна Мещеркіна). Вона недавній найманець-снайпер бойовиків («білоколготочниця») й намагається врятувати з м’ясорубки свого новонародженого сина, нащадка чеченського командира. Літню — Марія (Ніна Усатова). Їй чеченці обіцяли життя полоненого сина в обмін на дитину Ганни. Жінки відкриваються одна одній і ось-ось знайдуть по-материнському мудре й рятівне спільне рішення, але ланцюг фатальних випадковостей спричиняє інший фінал. Провідник-мародер (найцікавіше в фільмі — гра актора Анатолія Горячева) ненароком впізнає Ганну за орієнтуванням ФСБ і починає її шантажувати по-крупному, за що й випрошує кулю в лоба. Ту кулю, яка в револьверному барабані виявилася наступною після випадкового (?) виграшу (?) самої Ганни в самої себе (?) у відому вже нам рулетку горців. Хвиля мого глядацького здивування викликана тією фабульною обставиною, що помилувана кавказькими Небесами у вогнепальному відношенні грішниця відразу гине від залізничного випадку. Залишається припускати, що вищі сили керуються кумедними мотивами: закінчилася одна територіальна зона МШС, розпочалася інша, і фатальний удар локомотива проходив уже по православній «юрисдикції» азартних ігор у долю.

Утім, цілком земні деміурги сюжету приготували нам останню випадковість, на якій і побудували оптимістичну трагедію фінальної емблеми. У передсмертні миттєвості Ганна встигає повідомити Марію, що випадково пригадала: вона бачила загибель її сина в полоні, отож, подальші спроби врятувати його не мають сенсу. Решту підказало матері її серце, а сценаристам, безперечно, — їхня ерудиція. Марія усиновить сироту-напівчеченця й виховає як рідного сина. Цей заключний образ надії вельми автентично відтворює фінал класичного «Расьомона» Акіри Куросави. Як суперечка двох матерів через дитину — «Кавказьке крейдяне коло» Б.Брехта. А мотив цинічного гешефту на війні, що повчально звів у могилу провідника, поза сумнівом, є плід вражень від «Матінки Кураж»: «Війною думає прожити — за це потрібно платити...».

Загалом, професійно міцним, із снайперським глядацьким прицілом, але не зовсім самостійним і оригінальним вийшов дебют, на мою думку, у Федора Попова. Проте й він додає свою фарбу в спектр болісно осмислюваної кавказької теми на російському екрані. У цьому колі «Кавказский пленник» (1996) С.Бодрова, «Время танцора» (1996) В.Абдрашитова, «Две луны, три солнца» (1996) Р.Балаяна, «Чистилище» (1997) О.Невзорова, «Блокпост» (1998) А.Рогожкіна, «Война» (2001) А.Балабанова, «Дом дураков» (2002) А.Кончаловського, «Кавказские пленники» (2002) Ю.Хащеватського, серіали «Спецназ» і «Менты». Екран б’ється над бодай віртуальним виходом із кола клятих запитань: каятися? добивати? домовлятися? Пекельні дилеми історії. Але національне кіно — при виконанні своєї вищої місії. Ось від цього завидки беруть.