Підтримати
Усе краще, що відбувається в Баварській державній опері, завжди потрапляє в афішу Мюнхенського оперного фестивалю. Нинішнього року магнітом фестивалю став "Тангейзер" у постановці Ромео Кастелуччі. Була гучна вистава від Кшиштофа Варліковського. Важливий чинник - домінуюча участь українських співаків у головних партіях у різних операх.
Баварська державна опера живе відчуттям "кінця ери" відразу двох легенд. Інтенданта Ніколауса Бахлера і генерального музичного директора, диригента Кирила Петренка (з серпня 2019 р. Петренко стане головним диригентом Берлінської філармонії).
Свої останні мюнхенські сезони і Бахлер, і Петренко намагаються зробити максимально пам'ятними, ставлячи в історії театру знак оклику виставами, які привертають до себе загальну увагу.
Ключовими темами цього тандему залишаються музичні драми Ріхарда Вагнера та масштабні оперні полотна ХХ і
XXI століть.
Знаковими подіями попередніх сезонів стали "Перстень Нібелунга" у постановці визнаного німецького режисера Андреаса Крігенбурга сезону 2012/2013 (цю версію вагнерівської тетралогії буде відновлено в нинішньому сезоні), "Нюрнберзькі майстерзінгери" у постановці ще одного німця, Давида Беша, в сезоні 2015/2016, "Тангейзер" сезону 2016/2017 в інсценізації італійського неоавангардного режисера Ромео Кастеллуччі. І ще очікувана прем'єра вже нинішнього сезону - "Парсифаль" у постановці франко-ліванського режисера П'єра Оді з декораціями одного із засновників німецького неоекспресіонізму Георга Базеліца.
Панораму опери ХХ-XXI століть Бахлер і Петренко представили "Жінкою без тіні" Ріхарда Штрауса у постановці польського режисера Кшиштофа Варліковського, "Кавалером троянди" Ріхарда Штрауса у відновленій постановці австрійського театрального класика Отто Шенка, "Солдатами" Бернда Алоїса Ціммермана в постановці Андреаса Крігенбурга в сезоні 2013/2014, "Лулу" Альбана Берга в постановці російського оперного режисера №1 Дмитра Чернякова в сезоні 2014/2015, "Південним полюсом" Мирослава Срнка в постановці культового німецького письменника, поета і режисера Ханса Нойєнфельса. І, зрозуміло, поставлена в минулому сезоні "Леді Макбет Мценського повіту" Дмитра Шостаковича в режисерській версії одного з патріархів німецької сучасної оперної режисури Гаррі Купфера, а також прем'єра кінця 2017 р. "Триптих" Джакомо Пуччіні в постановці голландки Лотте де Бір.
Безперечно, одна з яскравих подій фестивалю - вистава культового режисера Ромео Кастелуччі. Кастинг його "Тангейзера" об'єднав кількох вагнерівських знаменитостей, окремі з яких уже мають за спиною виступи: Клаус Флоріан Фогт (Тангейзер), Олена Панкратова (Венера) і Георг Зеппенфельд (Герман), які торік підкорили байройтську публіку в "Парсифалі" у постановці Уве Еріка Лауфенберга, а також мюнхенська улюблениця Аня Хартерос (Єлизавета) і один із головних тріумфаторів вистави Крістіан Герхахер (Вольфрам).
Кастеллуччі у своїй постановці оперує архетипами і вганяє стріли в болючі точки. Кров, плоть і розкладання - лейтобрази його інтерпретації міфу про любов земну та небесну.
Глибоке розуміння музики дозволило Кастеллуччі відірватися від тексту й виступити повноцінним співавтором Вагнера. Особливо це стосується образу Єлизавети, якому ще далеко до сильних вагнерівських героїнь формату Ізольди, Брунгільди та Кундрі.
Кастеллуччі наділяє Єлизавету можливістю діяти, понад те - вирішувати долю, вкладаючи їй до рук стрілу, якою вона вбиває Тангейзера, що зрадив її.
Сміливість режисури була підтримана еталонним музичним виконанням. Кожен соліст не просто опиняється на своєму місці, він створює переконливе трактування вагнерівської драми, що підтримується бездоганним за звучанням і проникненням у вагнерівську партитуру оркестром під керуванням Кирила Петренка.
Наступною знаковою подією фестивалю стала "Леді Макбет Мценського повіту" Дмитра Шостаковича (режисер Гаррі Купфер). Цю постановку можна назвати традиційною за концепцією, але сучасною за сценографічним і технічним втіленням (сценограф - Ганс Шавернох, який раніше працював із Купфером над гучною постановкою вагнерівського "Персня Нібелунга" у Байройті 2013 р.).
Кастинг вистави відзначений домінуючою присутністю українських співаків у головних партіях.
Нинішнього року Мюнхенський оперний фестиваль загалом був щедрий на українських знаменитостей: у "Набукко" Верді відбувся тріумфальний мюнхенський дебют Людмили Монастирської в партії Абігайль. У цій же виставі сяяв уже любимий мюнхенцями Віталій Ковальов у партії Захарії.
Прекрасно виступили українці і в "Леді Макбет Мценського повіту". Михайло Дідик продемонстрував музично достовірне трактування образу Сергія, відмінно впоравшись і з технічним боком ролі.
Надзвичайно високий клас сценічної майстерності показав Анатолій Кочерга: партію Бориса Тимофійовича в його виконанні можна сміливо зарахувати до класичних версій зазначеного образу.
Цим українські імена у складі мюнхенської "Леді Макбет..." не звичерпуються: Олександр Цимбалюк у партіях начальника поліції/старого каторжника та Ігор Царьков у партії вартового достойно підтримали успіх вистави.
Однак "Леді Макбет Мценського повіту" належить до тих опер, де все залежить від виконавиці головної партії. З цим у Мюнхені все склалося якнайкраще. Аня Кампе виявилася настільки переконливою Катериною Ізмайловою, що важко було повірити, що на сцені німкеня (цьому сприяла й чудово освоєна російська вимова). Зворушливість ролі особливо передавалася в моментах, наближених до розмовної мови, де Кампе показала себе ще й блискучою акторкою.
Кирило Петренко, який стояв за пультом, видобув із партитури Шостаковича максимум болю та безвиході, примусивши публіку залишати зал практично в шоковому стані. Після такої драми інакше й бути не може. У листопаді Кирила Петренка за пультом "Леді Макбет..." замінить українська диригент Оксана Линів, яка вже обняла посаду головного диригента Опери і філармонічного оркестру австрійського Граца.
"Єнуфа" Леоша Яначека в постановці швейцарки Барбари Фрей, також додана у фестивальну програму, - вистава доленосна для Баварської державної опери.
2009 р. ще як запрошений диригент прем'єру цієї опери провів Кирило Петренко, а вже наступного року театр оголосив про його призначення генеральним музичним директором.
На фестивалі 2017 р. "Єнуфу" досить вдало диригував чеський диригент, спеціаліст із чеського репертуару Томаш Хануш. Серед солістів найяскравішими передбачувано виявилися виступи головних зірок кастингу, добре відомих насамперед завдяки німецькому репертуару: голландки Еви-Марії Вестбрук у заголовній партії та австралійця Стюарта Скелтона у партії Лаци Клеменя.
Співаки вже виступали на одній сцені у вагнерівських ролях, але "Єнуфа" довела, що і Вестбрук, і Скелтон здатні чудово втілювати образи не тільки божественних героїв, а й персонажів глибоко психологізованої драми "маленьких людей".
Режисура Барбари Фрей сконцентрована на демонстрації того, як життя замкненої громади переростає у трагедію кількох життів.
Навіть на таких великих фестивалях, як Münchner Opernfestspiele, не всі вистави художньо рівноцінні. "Фаворитка" Гаетано Доніцетті в постановці німкені Амелі Нірмейєр нагадувала студентську, зібрану в ніч перед іспитом із давно обридлих кліше сучасної оперної режисури: стільці як основний елемент сценічного простору, сучасні костюми без особливого концептуального навантаження, прямолінійна апеляція до релігійної тематики, що міститься в тексті лібрето.
Музичний бік потерпав як від надміру купюр, так і від слабкої виконавської роботи. Навіть центральна знаменитість кастингу - латишка Еліна Гаранча - запропонувала публіці досить бліду інтерпретацію драматичного образу обманутої коханки іспанського короля.
Не стала сенсацією і фестивальна прем'єра опери Карла Марії фон Вебера "Оберон, король ельфів" у постановці Ніколауса Хаб'яна. Казковий сюжет трансформований спочатку у псевдонаукову, а потім - у психоделічну фантастику, де ставку, на жаль, було зроблено на акторські, а не на вокальні таланти виконавців. Через це розмовні й суто театральні епізоди, які справді містяться в цій оригінальній опері Вебера, стали самодостатніми й відсунули музику на задній план. Вокалістів не врятувала навіть присутність на сцені знаменитої німецької сопрано Аннетте Даш у партії Резії.
Проте найбільшою несподіванкою стало маловиразне трактування британського диригента Айвора Болтона, видатного спеціаліста з барокового репертуару. Рівно рік тому його виконання "Галантних Індій" Жана-Філіпа Рамо викликало у Мюнхені фурор відточеністю стилю та неймовірним зарядом енергії, яку диригент виявив у цій музиці. Після ж "Оберона" стало зрозуміло, що ранній романтизм - не стихія Болтона.
Відкриттям Münchner Opernfestspiele 2017 стала опера Франца Шрекера "Мічені" у постановці Кшиштофа Варліковського, прем'єра якої відбулася під час фестивалю. Як і багатьом значним режисерам, котрі виробили впізнавану мову, Варліковському не вдається уникнути повторень своїх прийомів, ходів та цілих образів.
У "Мічених" глядач, серед іншого, знову спостерігає героїв із реалістичними головами тварин, а також цитування класичного чорно-білого кіно: у "Мічених" Варліковський використовує на заднику кадри з трилогії Пауля Вегенера "Голем" 1915-1920 рр., завдяки чому в постановці педалюється тема єврейського походження Шрекера, переслідуваного нацистами наприкінці 1920-х, "Носферату. Симфонія жаху" Фрідріха Вільгельма Мурнау 1921 р., "Франкенштейна" Джеймса Вейла 1931 р.
Аналогічні прийоми Варліковського в тому ж таки Мюнхені можна було бачити, наприклад, у "Жінці без тіні" Ріхарда Штрауса.
Однак, якщо абстрагуватися від попереднього досвіду, постановка співзвучна фройдистській концепції Шрекера, у ній є місце і хворобливій фантазії, і еротизованій любовній лінії, і вдивлянню в людську потворність у різних її проявах.
Музика цієї опери, що виконується рідко (а за життя ж Франц Шрекер виконувався частіше, ніж його іменитий
колега й конкурент Ріхард Штраус), свідчить про тісні зв'язки з романтизмом зразка Ріхарда Вагнера та пізнім романтизмом, однак у ній залишається повітря й для оригінальних композиторських знахідок.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google