Карловарська ніша

Кінофестиваль у чеському курортному містечку Карлові Вари, який на початку липня пройшов там у 39-й раз, насправді має давнішу історію. Довгий час (від 1960 до 1992 року) він був братом-близнюком Московського кінофестивалю, разом із яким по черзі (один раз на два роки) виконував роль умовної кінематографічної віддушини на території, відділеної «залізною завісою». Селекція фільмів, запрошення гостей і нагородження переможців, відповідно, повністю визначалися завданнями комуністичної пропаганди. Розпад соціалістичного табору приніс Карловим Варам визволення не лише від політичного диктату, а й від щедрого державного фінансування. Спонсори, котрі знайшлися досить швидко, воліли наголошувати на тому, що рік проведення першого Карловарського фестивалю — 1946 — збігається з роком повторного старту Каннського фестивалю, і намагалися ліпити з нього бліду копію цього й інших міжнародних кінофорумів із сталими традиціями. І невідомо, яке місце нині посідав би фестиваль у Карлових Варах, якби не несподіване банкрутство основного спонсора, що сталося 1999 року.

Сьогодні питання фінансування, зважаючи на все, уже не стоїть так гостро. Проте організатори не збираються відмовлятися від несподівано набутого статусу найдемократичнішого з фестивалів вищої категорії. Аж ніяк не скаржачись на відсутність уваги з боку зірок світової величини (лише нинішнього року кінофестиваль відвідали Харві Кейтель, Жаклін Біссет, Елайджа Вуд, Джон Кліз та інші) та кінокритиків (понад півтисячі журналістів і півтори тисячі кінопрофесіоналів), організатори фестивалю своє. основною «родзинкою» вважають глядацьку аудиторію. Ця аудиторія, котру Стівен Гайдос, редактор журналу Variety, назвав найкращою з усіх фестивальних, спить у наметах, під мостами, а останнім часом — і в спеціальних пересувних нічліжках, платить цілком посильні для студентської кишені гроші за перегляди фільмів і створює цьому форуму славу «кінематографічного Вудстока».

Ще однією відмітною рисою Карловарського фестивалю його президент, Йіржі Бартошка, називає «культурну конфронтацію». Із 16 картин, які брали участь у конкурсному показі, 12 представляли європейський кінематограф, і по одній — США, Іран, Індію і Японію. До речі, одну з картин виключили з конкурсу після того, як з’ясувалося, що її вже було показано на іншому міжнародному фестивалі. Приналежність до категорії «А» на цьому фестивалі не пустопорожній звук.

Головний приз фестивалю — «Кришталевий глобус» — і грошову премію в розмірі 20 тисяч доларів отримала картина італійських режисерів братів Андреа й Антоніо Фрацці «Такі діти». Фільм, знятий за мотивами роману Дієго де Сільви, у кращих традиціях італійського неореалізму розповідає про долю хлопчика з бідного кварталу на околиці Неаполя, про його метання між хворою бабусею і старшими друзями-мафіозі. Спеціальною премією журі відзначило фільм хорватського режисера Ерінка Огреста «Тут». Це картина спільного виробництва Хорватії, Боснії і Герцеговини, а її герої — самотній пенсіонер, молода наркоманка та її сестра, актор-алкоголік і військові. Усі вони відчайдушно прагнуть повернутися до нормального життя, перерваного війною, але далеко не в усіх це виходить.

Фільм «Історія про заплаканого верблюда» режисерів Б’ямбасурен Даваа й Луїджі Фалорні (спільне виробництво Німеччини й Монголії) відзначено призом глядацьких симпатій, заснованим чеською газетою «Право». Картину студентів із Мюнхена створено на стику документального кіно та драми, й вона розповідає про те, як наступ цивілізації відбивається на традиціях монгольського народу.

Особливий інтерес традиційно викликала спеціальна програма «На Схід від Заходу», у якій було показано 17 художніх фільмів, знятих у країнах СНД і Східної Європи. Переміг у цій номінації фільм хорватського режисера Вінко Брешана «Свідки». А премії «Дон Кіхот», заснованої Міжнародною асоціацією кіноклубів, удостоїлася робота іранського режисера Алі-Резе Амініма «На березі». Ще один традиційний приз — Ейкуменічного журі, котре відзначає художню переконливість у відображенні духовних аспектів життя — одержала американська стрічка «Печерна людина» режисера Ліз Холоденко. Найкращим серед документальних фільмів названо твір російського режисера Павла Медведєва «Весілля тиші».

Винятково насиченою виявилася позаконкурсна програма фестивалю. Ювілейною присвятою Сергію Параджанову став перегляд фільму «Колір граната». У програмі «Обрії» було показано документальну стрічку Майкла Мура «9/11 за Фаренгейтом», яка перемогла на Каннському фестивалі й зібрала рекордні суми в Америці після невдалої спроби заборонити її показ. А закриття фестивалю відзначено демонстрацією американського мультфільму «Шрек-2», що став уже культовим.

9 днів, 120 тисяч проданих квитків, 230 переглянутих фільмів, 10 тисяч гостей, майже половина з яких — студенти, які отримали спеціальну акредитацію. Такі статистичні результати 39-го Міжнародного карловарського кінофестивалю. Фестивалю, що не прагнув стати «другими Каннами», «другою Венецією», «другим Берліном», а став єдиним і неповторним.