Капніст таємно знялася в Голлівуді

Довіреною особою й архіваріусом Марії Ростиславівни Капніст в останні роки її життя став Анатолій Підгородецький — заслужений артист Росії, актор Театру київської оперети. Він досконаліше від інших вивчив багато документів, пов’язаних із її загадковою долею, і в ексклюзивному інтерв’ю «ДТ» розповів про зигзаги біографії знаменитої акторки.

— Чому саме ви виявилися довіреною особою й архіваріусом Капніст? Як перетиналися ваші долі?

— Вперше ми зустрілися в «Бронзовому птаху», але так і не познайомилися.

— Різниця у віці?

— Саме так. Я грав піонера Вовку. Особисто з нею у жодному кадрі не зіграв. Ми, хлопчаки, боялися її не тільки за фільмом. Ледь помітимо — і хто куди. Нас знімали без неї. Коли приходив час її зйомок, «піонерів» звали обідати.

А познайомилися ми 1988 року на фестивалі «Созвездие» у Смоленську.

— Коли вам довелося зустрітися, нагадали їй про фільм?

— Ні. Коли я від’їжджав, Марія Ростиславівна попросила навести довідки про знайомих, тих, хто в один час із нею відбував строк у Караганді. З цього моменту почалося наше листування. А 1991 року ми знову зустрілися. Вона приїхала до Караганди. Знімали фільм «Людожер» за романом Солженіцина. Реальна історія про те, як кримінальники, об’єднавшись із політичними, організували заколот у таборі. Тими днями у неї зародилася ідея створення книги про те, що випало пережити їй. Домовилися, що я знайду автора повісті та сценариста «Бронзового птаха». Перед ним Марія Ростиславівна готова була вилити душу.

— Анатолій Рибаков відмовив?

— Це чудо, що мені взагалі вдалося з ним поговорити. Я зателефонував йому, попри те що був тоді дитиною, а з Капніст вони були ледь знайомі. Рибаков розмовляв зацікавлено. Згадав, що приїжджав під час зйомок на «Білорусьфільм».: «З її обличчя було видно, що вона відбувала строк, ще й чималий». Просив передзвонити через кілька тижнів, не пояснюючи, що у нього має бути операція на серці. Наступного дня він їхав до Нью-Йорка. Де й помер на операційному столі.

— А з вами вона була відверта?

— За життя журналістам удалося дізнатися лише те, про що вона розповідала із задоволенням — про свої графські корені. Сімейна легенда про прокляття роду в сьомому коліні, останньою ланкою якого вона була, записана з її вуст. Мені здається, що найближчим їй за духом предком був поет Василь Капніст, незаконнонароджений син тієї самої Сальми-туркені, через смерть якої прокляття на рід і було послано.

Цікавлячись її долею, я став прискіпливий до фактів. Наприклад, у титрах «Руслана та Людмили» помітив, що її прізвище довше — Сірко-Капніст. У той період вона носила подвійне прізвище, підкреслюючи, що пишається своїм корінням по материнській лінії. Мало хто знає, що Марія Капніст таємно знялася навіть у Голлівуді. 1994 року вийшов фільм «Темні води», але про цю картину акторка тут не розповідала нікому, наче боялася чи носила в собі тривогу тих минулих років, коли за «зв’язок із іноземцями» могли знову посадити. У тій стрічці, до речі, вона грала черницю.

— Як до вас потрапили її документи?

— Після смерті Марії Ростиславівни до мене звернулася її дочка Рада. В її свідоцтві про народження було записано, що вона народилася в Красноярському краї. Виходила нестиковка з тим, що перед смертю їй оповіла мама. Мало того, в Україні Капніст не значилася в списках репресованих і реабілітованих. Що й зрозуміло. Її забрали в Батумі. Арештували за доносом НКВС Аджарської республіки, а судили в РРФСР. Мені вдалося докопатися до істини. Так склалося, що із Саратовського театру я був призваний до армії. Моє керівництво так переживало й клопоталося, що, вочевидь, перестаралося. Мене направили служити в апарат МВС. Там я й дізнався, як і чим можу допомогти Раді. Доступ до архівних документів отримав лише 1995 року. Тоді ми всі за голову схопилися. Виявилося, що її було засуджено умовно ще з тридцять сьомого року.

— За що посадили акторку?

— Не акторку, а працівника Батумської міськради. 1941-го Марія Капніст працювала бухгалтером. У двадцять років вона закінчила Київський фінансово-економічний технікум. Пізніше дійсно поступила в студію Юр’єва при театрі імені Пушкіна, але не закінчила. Перешкоджали політичні події тих років. Убивство Кірова спровокувало гоніння на молодь, яка його палко підтримувала. Певне, Капніст втекла від репресій. Але чому до Батумі — для мене загадка. І що після звільнення знову потягло в це недобре для неї місто, теж неясно. В її архіві збереглася фотографія Батумі, але вже 1980-х років: вона стоїть обійнявшись із місцевим жителем. А в її справі збереглася записка наркому, написана з камери відразу після арешту. Звернення не зовсім у діловому стилі, ніби вони були знайомі.

Засуджено Капніст за статтею 58-1а «шпигунство на користь іноземних розвідок під час війни». У справі ж про характер злочину значиться: «підозра в шпигунських зв’язках». Ім’я «Марієтта» перекреслено, написано «Марія». Її змусили письмово відмовитися від справжнього імені, аргументуючи тим, що «Марієтта» — театральний псевдонім. У графі «національність» свої складнощі. Там вказано: «росіянка, за паспортом італійка». У графі «стан» — «службовець», через кому «із графської сім’ї». Гадаю, цих анкетних даних у ті роки було досить, щоб сфабрикувати такого роду статтю. Крім того, було відомо, що мати Капніст, Анастасія Дмитрівна, працює перекладачкою у професора Сергія Дем’яновича Корейша, володіє вісьмома мовами. Легко припустити злагоджену роботу сімейної шпигунської династії. За все це особлива рада дала без суду та слідства вісім років таборів.

— В архівних документах є ясність про інших її родичів?

— Батько розстріляний 1916 року. Її старша сестра Ліза померла того ж дня, у 14 років, від розриву серця. Старші брати, Григорій і Андрій, утекли. Матір і маленьку Марієтту ховали у себе місцеві жителі. Перебувати у власному маєтку в Судаку було небезпечно. Знайомі принесли національний татарський одяг і допомогли зникнути з міста вночі. Ця картинка, розказана самою Капніст, підтверджується документами.

— Яким був табірний шлях Капніст?

— Ешелоном у Баку. Це видно з телеграми її матері, підшитої до справи. З Баку, певне, переправою вона потрапляє в Карабах. 40 кілометрів пішки арештантів ведуть у Долинку, управління «Картабом». Далі в справі стрілочками вказано зв’язки підсудної. Вона опинилася в інтелігентній компанії: з одного боку письменник Феєрбах, з іншого — академік Чижевський, той самий, який винайшов люстру, названу його ім’ям — аероіонізатор повітря. Вона переконувала, що разом із нею строк відбувала відома співачка Русланова. В документах виявилося, що це була співачка Іванова, у якої голосище був ніяк не слабшим. У таборі її називали «наша Русланова». Ці коментарі я отримав від відомого правника й історика Караганди Віктора Горецького. Він прокоментував багато нюансів. Познайомив із братом колишнього табірного начальника Джапарідзе, про якого Капніст відгукувалася як про нелюда, любителя жінок. Його брат Леонід Трифонович у той час був лікарем у таборі...

— Мучителі на свободі?

— Зараз, напевно, він уже на пенсії. Він неохоче відповідав на запитання. Приміром, я запитав: «Чому Капніст так часто потрапляла до карцеру?» — «Вона була обурливо недисциплінована! Її поведінка не піддавалася контролю», — холоднокровно відповів психіатр. Від себе додав, що навіть крижані ванни не могли урезонити її. Я відчував, що ця людина непробивна, і поставив останнє запитання: «А ви не замислювалися над тим, що у неї психологія була не стадна, вона ж аристократка!» — «Хто про це тоді думав, вони всі приходили в однаковому одязі з нашитими номерами».

— Відомо все ж таки, хто батько Ради?

— Юрист Горецький підтвердив, що в один час із Марією Ростиславівною відбував строк навіть нащадок князів Волконських. Це польська, відламана гілка на генеалогічному дереві. Відомо, що цей нащадок підтримав радянську владу, за що й поплатився. За його могилою доглядає польська діаспора. Я бачив її. Велика мармурова плита з гербом, царствено чудовий надгробок, щоправда, не єдиний у тих краях.

— А в її справі стрілочками не вказано у бік цього князя?

— Ні, але гіпотетично закоханих розлучили. Капніст відправили на мідні рудники. В надії, що передчасні пологи сховають неприємності, про які наглядачі мусили повідомляти начальство письмово. Рада народилася за чотири місяці до звільнення, на рудниках Джезказгана.

— За що вдруге графиню з немовлям засудили до десяти років ув’язнення?

— Заслання на поселення не полегшило долі графині. З листа Капніст, адресованого в управління МДБУ Красноярського краю, вимальовується картина її поневірянь. З маленькою дитиною ніхто не хоче надати навіть куток. Та й із житлом у тих краях сутужно. На роботу в клуб її не беруть з ідеологічних міркувань. А до фізичної праці після восьми років таборів Капніст нездатна.

— Це вона так пише?

— Вона називає іншу причину: «унаслідок каліцтва правої руки, отриманого на виробництві». Лист сповнений відчаю. У ньому є розмірковування про самогубство, але відчувається, що її тримає дитина. При цьому у неї вистачає ще іронії на такі рядки: «Адже якщо я була винна, то чесно відбула строк покарання в таборах, про які згадую з великою теплотою. Там я ударно трудилася і була забезпечена всім». Всі перелічені подробиці підшито до справи. На ній стоїть резолюція: «Сприяти!» Ця милість на два роки полегшила її долю. Їй дозволили переїхати в село Козачинське Красноярського краю, де вона почала проводити антирадянську агітацію. У новому вироку вказано кілька пунктів її особистого невдоволення владою. Наприклад: «У квітні 1950 року Капніст у присутності Салькової зводила наклеп на радянську владу, матеріальні умови життя колгоспників, при цьому вихваляла життя народів в одній із капіталістичних країн». Три свідки дають кілька показань, і провину підсудної доведено, тим більше що Капніст не заперечила, що стосунки у неї зі свідками нормальні.

— Виходить, її врятувала смерть Сталіна?

— Так. Як відомо, передусім реабілітували тих, кого судила «трійка». Невідомо, чи витримала б ця виснажена жінка новий строк. Якось я показав спеціалісту її почерк і підпис до арештів. Поруч поклав листівки й листи, адресовані мені в останні роки її життя. «Табори її не зламали. Рука залишилася твердою», — почув підтвердження власних думок.