«КАМ’ЯНЕ КОЛО» — ТЕАТРАЛЬНИЙ ПРОЕКТ ІЗ ПРИСМАКОМ СОЛІ

Поділитися
У Центрі сучасного мистецтва «Дах» ще одна прем’єра, побудована на автентичному фольклорно-етнографічному матеріалі та творчій інтерпретації традиції...

У Центрі сучасного мистецтва «Дах» ще одна прем’єра, побудована на автентичному фольклорно-етнографічному матеріалі та творчій інтерпретації традиції. Режисер Владислав Троїцький знову у пошуку втраченого часу… життя (нагадаємо, що саме так називалася попередня постановка подібного характеру). Потрапивши на виставу «Кам’яне коло» з участю фольклорного гурту «Древо», мимоволі занурюєшся у насичений розчин масок і облич; музики, танцю, чудернацьких костюмів та автентичного співу, приправленого міцними словечками і зворотами — не менш автентичними, ніж усе інше. Це химерна суміш фарсу і трагедії; наївної казки з незмінним happy end і жорсткої історичної пам’яті, що дуже реально ворушиться десь у позасвідомому, прориваючись через жест, інтонацію виконавців та інтелектуальні алюзії постановника. Дійство не дозволяє відсторонення від того, що відбувається на сцені, воно заходить в усі пори естетичного єства і не відпускає до останнього акорду і репліки. Потім настає глибока почуттєва пауза, після якої намагаєшся розібратися в тому, що бачив і чув. Про що, власне, ФОпера — так означено жанр постановки — «Кам’яне коло»? Ось стислий виклад лібрето: «Весна. Чумак Макар від’їжджає до Криму по сіль. Разом із товаришем потрапляє до придорожнього шинку, куди приводять його любовні чари Відьми-шинкарки. Та чарівне зілля лише присипляє стомленого Макара. Погрози Відьми потопають у ярмарковому галасі.

У вертепній виставі циганка передрікає ляльці-Іроду вбивство ним немовлят, у тому числі й власної дитини, дружбу із Сатаною і кохання зі Смертю.

Шинкарка тим часом помічає прихильність Макара до місцевої красуні Тетяни і з ревнощів отруює його. Вмираючого чумака обступають демонічні постаті мавок, русалок, чортів… По смерті його душа фантастичним чином потрапляє до Іудейського царства в час народження Ісуса Христа. Макар перетворюється у царя Ірода.

Для Смерті немає часових меж — вона з’являється перед Іродом разом із товаришем загиблого Макара. Заінтригований цар викупляє Смерть у чумака і хоче одружитися з нею.

Весільну церемонію порушує колядка про народження Сина Божого. Наляканий Ірод посилає своїх воїнів вбити всіх немовлят у царстві, але забуває про власну дитину. Царевич мертвий, а Син Божий залишається недосяжним для царя-ката.

Над могилою Макара мавки своїм безкінечним співом повертають душу до чумацького тіла, а небесний голос Діви Марії надає йому сили піднятися із «соляної труни». Повернувшись додому, Макар розповідає жінці свої фантастичні пригоди, але раптом знову перетворюється на Ірода і переноситься у давні часи.

Сам чорт береться допомогти цареві звести Божого сина і приводить до нього Іуду. Той насолоджується своєю владою над долею найсвятішої людини і над власною любов’ю до Вчителя».

Всім відомий кінець євангельської історії. «Христос воскрес!» — радіють селяни, а разом з ними і чумак Макар, який нарешті позбувся своїх страшних марень».

Сюжет розширений майже булгаківськими алюзіями із часовими і психологічними зміщеннями. Стилістика постановки наближена до традиційного українського вертепу — і не лише тому, що тут використано прямі ремінісценції цього жанру, й актори промовляють до глядача через посередництво масок та ляльок. Не останню роль також відіграє переплетення міфо-архетипного і конкретно-історичного потоків світовідчуття, закладене у структуру дійства.

Композиційно чітка у тексті лібрето фабула вистави приглушена багатобарвною фактурою сценічного дійства. Тут немає головного персонажа й водночас кожна із задіяних в «опері» дійових осіб стає таким, опиняючись на авансцені, щоби потім відійти на задній план, легко поступившись місцем наступній фігурі. Все рухається по колу. Кам’яному. Непорушному у своєму невпинному русі. Власне, це коло, а точніше — жорна, і є композиційним та ідейним стрижнем сценічного дійства. Можливо — навіть основним його суб’єктом. Стилізовані жорна, з яких виростає «майске древо», увінчане стрічками та різдвяною зорею, є головною декорацією і фізичним центром самої сцени. У колообігу масок і барвистих одеж, із фантасмагоричними перепадами часових та культурних діапазонів, млинарське каміння залишається єдиною незаперечною субстанцією і сутністю.

Про маски, використані у виставі, слід сказати окремо. Містерія масок дуже близька витокам театру: антична трагедія, японський театр «Но», індійський епічний театр, венеціанський карнавал, давньоруські скоморохи вдавалися саме до «персоніфікацій» (від давньогрецького «персона» — маска). В сучасному українському театрі найближчим прикладом є сценографія Володимира Завальнюка. У «Кам‘яному колі» відчувається відгомін цього величезного культурного досвіду, десь навіть і відчуття пересиченості ним, що дається взнаки у трохи іронічному настрої, яким пронизано всю постановку. Пластика і фізіономіка масок, виконаних для ФОпери Ігорем Лещенком, викликає не лише посмішку, але й подекуди заперечення. Особливо у потрактуванні образів чумаків: Макара і його бідолашного товариша — надто вони вже вийшли пришелепуватими та безпорадними. Але не про це мова. Набагато цікавіше було спостерігати за тим, як актори, вони ж солісти фольклорного гурту «Древо», несуть «персони», яких їм доводиться оживлювати собою. Саме так — оживлювати, тому що маски і люди в просторі дійства існують ніби у різних регістрах буття. На обличчях виконавців було лише три-чотири маски, решта — натягнуті на імпровізовані рогачі з довгими держаками, майоріли у них над головами. Від повітряної процесії цих масок у зал віяло то вакхічно-балаганною запальною стихією, то потойбічною прохолодою пронизливих русальних наспівів, то високою спасенною нотою, несподівано переконливою у такому контексті трансценденцією давньовізантійських наспівів (у виконанні Олени Шевчук, Євгена Єфремова та Юрія Пастушенка). А ще, дивлячись виставу, доводиться іноді ловити себе на думці, що не можеш беззастережно поглинати поглядом актора в момент витворення/озвучування ним ролі. Надто хистка грань між грою і безпосереднім переживанням вчувалася у всьому дійстві. І водночас полишені виконавцями маски, звішуючись із декораційного «паркану» прямо у глядацьку залу, мимохіть нагадували, що кожен із нас колись вдягає одну з них або зустрічається віч-на-віч у житті.

А жорна невблаганно й непомітно перемелюють час, розкидаючи навсібіч соляну крупу. У цій театральній метафорі вчувається давнє і мудре: «Ви є сіль землі, хто ж іще зробить землю солоною?» Чимало солі сплило Чумацькими шляхами — земним і небесним. Багато її і в насиченому розчині постановки, звідки кожен може видобути близькі лише йому асоціації і кристали культурного досвіду.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі