«Каменярі»

Про драматичну ситуацію з культурними пам’ятками у Львові не раз говорили, писали... Ба, навіть криком кричали — адже суцільна руйнація нависла над багатьма спорудами. Останнім часом ця тема знову схвилювала спільноту. Про будівництво, руйнацію, реставрацію та інші проблеми «перебудови по-львівськи» «ДТ» розповів міський голова Львова — Андрій Садовий, який вважає, що у ситуації насамперед винне чинне законодавство України.

Нагадаю, що днями дивом удалося уникнути трагедії у Першому українському театрі для дітей та юнацтва — тут просто впала стеля... Будівля не витримала... Про гостро аварійний стан цього театру (так само, як і Національного театру Заньковецької) не раз застерігали ЗМІ (зокрема й «ДТ»), але минають тижні, місяці, а жодних конкретних дій з боку міської влади (крім усних повідомлень, що, мовляв, на ремонт театру у бюджеті міста закладено кошти) так і не відбувається. Новопризначений начальник міського управління культури Андрій Сидор поки що, на жаль, узагалі ніяк не реагує навіть на прохання поговорити по телефону про ці складні і невідкладні речі...

Водночас, як відомо, у Львові (і не тільки у Львові) точиться гостра дискусія щодо пам’ятників радянської доби. Йдеться, зокрема, про ініціативу ЛМО ВО «Свобода», в основі якої висловлення «солідарності естонській владі у зв’язку з демонтажем пам’ятника воїну-визволителю в центрі Таллінна» і пропозиція створити комісію для визначення переліку пам’ятників та символів, які слід демонтувати безпосередньо у нашому місті. Більше того: депутатській комісії з питань архітектури, містобудування та охорони історичного середовища спільно з міським управлінням архітектури пропонується... розробити механізм демонтажу пам’ятників і символів тоталітарної епохи.

Справді, якась специфічна «перебудова по-львівськи»: те, що саме по собі не зруйнується, доруйнуємо з допомогою «механізму демонтажу»?

«Реконструкції заважає чинне законодавство»

— Руйнується, на превеликий жаль, не тільки Театр юного глядача, а й багато інших установ культури і мистецтва. І руйнується насамперед тому, що наше законодавство вибудуване так, що жодну гривню державних коштів ми не маємо права витратити без проведення тендерів. На реконструкцію ТЮГу нинішнього року у бюджеті закладено 640 тисяч. І після закінчення тендера розпочнуться ремонтні роботи в театрі. До закладу виїжджала комісія і з’ясувала, що там нема такої катастрофічної ситуації, як в інших місцях. Ремонт буде виконано. Я сам болісно сприймаю таку ситуацію. Хочу більше сказати: ви йдете містом і бачите багато будинків, які потребують реконструкції. Та жодної копійки ми з державного бюджету не отримали, між тим обіцянки були дуже великі (коли прем’єр-міністр був у Львові, то йшлося про 50 мільйонів. І де вони?). Є ще й інша проблема... Якщо гроші з’являються, ми проводимо тендер. Хто виграє в тендері? Звичайно, структура, яка пропонує меншу ціну! Ви собі уявляєте, як можна реконструювати пам’ятку архітектури ХVI — XVII століть, спираючись на нинішнє чинне законодавство? Це означає її знищити!

— Один-єдиний — змінити законодавство. Бо насправді, якщо ми візьмемо згідно з тендером фірму, яка пропонує реальну ціну, завтра прокуратура розглядатиме питання в іншій площині, а саме буде порушено кримінальну справу. Тобто, повторюю, на нинішній день чинне законодавство України є гальмом, яке не дає можливості нормально виконувати реконструкцію. Це — з одного боку. І з другого боку, той законопроект про збереження історичної спадщини, який був розроблений фахівцями міської ради, перебуває у Верховній Раді. Але Верховна Рада не працює, рішень не ухвалює, а це фактично є колапс. І ще. Звичайно, будинок, як правило, руйнується не тільки зовні — є руйнівні процеси у фундаментах і в дахах. На це кошти можна витрачати. І, власне, ті кошти, які ми отримували як державну субвенцію на реконструкцію до 750-річчя Львова, ми приблизно на 90 відсотків витратили на заміну комунікацій. Ніхто ж не думає про те, що водогони в центральній частині міста дуже дивно прокладали. Це потребує любові, яка виражається в конкретних сумах. Чомусь високопосадовці держави говорять про це лишень тоді, коли приїжджають до Львова — охають, бідкаються: «Боже. Як це складно!».

— На мою думку, то є сором нашої держави. Державний національний театр! Його реконструкція, за розрахунками фахівців, — це 200 мільйонів гривень. А що зроблено державою? Та нічого!

— То копійки, бо 70 відсотків міського бюджету ми витрачаємо на зарплату медикам, освітянам і працівникам культури. Коли з податків, які збираються на територіях міста, 80 процентів йде до державного бюджету, а повертається — мізер, про що ми можемо говорити? Коли в інших містах це не так видно, бо там менше пам’яток архітектури, то ми — надбання світу, і в нас це видно на кожному кроці. І ми повинні рвати жили, аби виходити з тої ситуації. От і ставимо підпірки і думаємо: завтра, можливо, буде краще, бо уряд схаменеться і зважить на нас. До речі, коли до нас приїздив віце-прем’єр, на цю тему теж було дуже багато розмов. Припустімо, є кілька десятків аварійних помешкань, з яких людей треба відселити. Коли до мене на прийом приходять люди, які стоять на черзі з 1964 року і нині мешкають із щурами, я спочатку їм мушу дати квартиру. Це не є проблема тільки Львова. І навіть не проблема України. Це є проблема світу. Може, треба звертатися в ЮНЕСКО, щоби його представники соромили наших керівників? Можливо, журналісти, які активно писатимуть на цю тему, вплинуть на наших високопосадовців? Бо ми вже просто змучилися говорити про ці проблеми.

«Навіщо нам супермаркети на кожному кроці?»

— У міського голови завжди багато проблем. Часто він їх дістає у спадок. І повинен відповідати за такі, успадковані проблеми. Це моя робота. А щодо контролю… Це є насправді одна з найбільших проблем. Але будьмо реалістами. За ті кошти, що їх витрачають на ремонт… Так його і роблять.

— Так є! І в тому винне чинне законодавство України. Тому що реконструкцію пам’яток архітектури історичної частини Львова готували найвідоміші архітектори світу і виконувати її повинні були міжнародні кваліфіковані фахівці або міжнародні групи. Будь ласка: австрійці, німці, поляки.

— Наскільки мені відомо, там активно ведеться робота. Ми віддали пошті приміщення в оренду за ціною 1 гривня за квадратний метр. З боку пошти також виділяються вагомі кошти, і, можливо, нинішнього року ми відкриємо Музей пошти. Якщо говорити про Музей техніки, то у Львові було дуже багато декларацій: давайте зробимо музей! Я ще тоді застерігав: погляньмо реалістично на ці речі. Це складний процес. Дали в оренду один ангар у старому трампарку. Мої колеги поїхали подивитися, що там є, а там виставка-продаж мотоциклів. Я вважаю, що це неправильно. Управління комунального господарства розробило проект щодо розпорядження цією територією. Споруди ангара — це пам’ятка архітектури промислового значення, і вони мають бути якісно відреставровані. На території, де споруди збудовані за часів Радянського Союзу і тому підлягають демонтажу, маємо робити великий дитячий комплекс. І взагалі, у сенсі Музею техніки ми маємо говорити не тільки про минуле, а й про майбутнє. У світі є такі цікаві комплекси. Тому власне цю територію ми готуємо під інвестиційний проект. І саме це комусь не подобається, бо, припустімо, хтось хотів збудувати там супермаркет, а ми цього не дозволяємо робити. От вам і привід сказати, що міська влада погана. А навіщо нам супермаркети на кожному кроці? Треба думати про людей, треба думати про майбутнє. Зокрема і про Музей техніки.

— Це дуже цікаве питання. Я свого часу говорив з губернатором Петром Олійником, і він мені сказав: «Виділяємо кошти, нема питань». Замовником будівництва виступатиме УКБ міста.

— Тому що всі об’єкти в області, які виконує УКБ області, то є трагедія і катастрофа, бо все зводиться до заміни вікон із дерев’яних на пластикові. А коли це робить наше управління (сьогодні там дуже розумний, досвідчений керівник), я знаю: все буде зроблено якісно. Будь ласка, якщо з’являться кошти, ми проведемо ці гроші через управління міста і будемо їх освоювати. Але цей музей не вирішить глобального питання. Що ми пропонуємо? Є так звана тюрма Лонського. Це та територія, яка є у розпорядженні управління безпеки. Ми домовилися з управлінням безпеки, гадаю, що нашу ініціативу підтримають і в Києві. І ми хочемо побудувати великий сучасний комплекс, як це є у Варшаві чи Будапешті — хочемо зробити комплекс пам’яті жертв тоталітаризму. Над цим працює наша команда, яку очолює директор департаменту гуманітарної політики. Основне наше завдання — вивчити досвід західних країн. Навіщо вигадувати велосипед? Там є велика площа, і на цій площі хотіли, до речі, побудувати житловий будинок, а місто цього не дозволило, бо будинок був би споруджений на костях. Ми хочемо нинішнього року створити концепцію цього музею, щоби в наступному році розпочати. Отож закладаємо кошти на проектні роботи і на сам процес початку будівництва.

— Гадаю, три роки.

— У нас знаєте, яка велика проблема? Дуже багато цікавих ініціатив зароджуються на Винниченка (приміщення обласної адміністрації. — Т.К.).

Вони там зародилися, і вже йдуть у розпорядження і доручення. Щодо Музею Пінзеля — він Львову дуже потрібен. Зрештою, він є у Львові. І місяць тому я проводив велику нараду на площі Митній (саме там розташований музей. — Т.К.) — ми хочемо до кінця року облаштувати цю територію, фонтан. Якщо говорити про саму споруду, то вона перебуває на балансі області, тобто вони повинні виділити ці кошти і діяти, а не нарікати на міського голову і перекидати на нього відповідальність. А те, що має бути зроблено нами, тобто містом, ми виконаємо на 100 відсотків.

«В культурі бракує менеджменту»

— Робочі.

— Я не думаю… Просто якщо всі ті питання цікавлять мене персонально, а це є важливі питання для міста, то я можу уявити собі, скільки таких питань у пана Олійника. Отож, можливо, у нього справді є велике розпилення уваги. Ми концентруємося тут. Ми раз на 10 днів збираємося втрьох на нараду: голова ЛОДА, голова обласної ради і міський голова. Весь комплекс проблем, які є, вирішуємо. З огляду на підготовку до Євро-2012, це дуже великий комплекс робіт, який має виконуватися консолідовано. Розуміння є, взаємна підтримка є. Те, що, можливо, обсяг справ до виконання в такому короткому часі, то є правда.

— Я думаю, що сьогодні в культурі бракує саме менеджменту. Андрія Сидора, нинішнього начальника управління культури, ми шукали давно. І я вдячний, що він погодився очолити це управління, оскільки він фаховий, якісний менеджер, і я впевнений, що він внесе серйозну лепту в роботу управління. Я дав йому повне право формувати нову команду — на засадах здорового глузду. І його бачення дуже мудре. У нас керувати культурою, як правило, йшли митці. А митець — людина творча. Притім очевидно, що державне управління потребує конкретики. Пан Сидор дуже чіткий чоловік, і те, що робить, він робить дуже якісно і вправно. Я його роботою дуже задоволений.

— Такого рішення не було.

— Була пропозиція партії «Свобода», яку обговорювали на сесії. І було проголосоване рішення міської ради, яка має створити комісію, що займатиметься інвентаризацією всіх пам’ятників міста, щоби належним чином їх утримувати. Боронь Боже, я не бачу у Львові жодного пам’ятника, який треба модернізувати. Кожен пам’ятник — то є витвір мистецтва. І його треба оберігати, витрачати на це кошти. Чому створено цю комісію? Щоби ми на 2008 рік заклали кошти на кожний пам’ятник, аби знати, що якому пам’ятнику потрібно. Ми нареш­ті цього року закріпили за кожним пам’ятником людину. Тобто кожний пам’ятник матиме господаря. Коли я прийшов в міську владу, то дізнався, що пам’ятники нікому не належать — ними ніхто не займався — стоїть собі і стоїть. Пам’ятник — жива структура, його треба любити, чистити, мити. На загал, я вважаю, що в нас у місті дуже багато проблем, які потребують першочергової уваги. І це аж ніяк не пам’ятники, а тим паче — їх руйнація. Найперше, що має бути сьогодні вирішено — проблема житлово-комунальної сфери. В Україні досі не ухвалений Житловий кодекс. І якщо Верховна Рада обиратиметься все ж таки восени, то роботу вона розпочне на початку нового року. Я перелічив елементарні проблеми міста. Як, не вирішуючи такі проблеми, можна належно утримувати ситуацію? Як нині може бути налагоджена робота силових структур, які дивляться, що сьогодні відбувається у Конституційному суді? У вищому органі, який має бути взірцем? Гадаю, в людей вже закрадається думка: коли там можна, то що ж можна тут! А взагалі роботи багато. Тим паче тепер, коли треба гідно підготуватися до проведення Євро-2012. Ми за п’ять років маємо зробити те, що в нормальних містах робиться за сорок.