Іздрик, «3:1», видавництво «Клуб сімейного дозвілля»

Перевидання трьох романів Іздрика періоду 90-х років, зібраних нині під однією стріхою у книжці з однозначною назвою «3:1», — навряд чи вдасться проігнорувати чи бодай культурно не помітити в літературних та читацьких колах. Річ у тому, що знову видані на-гора добре знайомі твори «Острів КРК» (1994), «Воццек» (1996—1997) та «Подвійний Леон» (2000) наводять на інші думки та формують зовсім інші висновки, ніж у роки їх першого видання.

Тоді, в часи, коли український постмодернізм у літературі тільки-но набирав яких-не-яких обрисів, факт існування Станіславського феномену, до якого належали Іздрик, Андрухович, Прохасько, важко переоцінити. Їхній вплив на сучукрліт можна порівняти з громадою футуристів початку ХХ ст. в Росії. Як Маяковський, Хлєбніков та Пастернак на зламі століть «за вуха» витягували російську поезію на новий рівень, Іздрик і К° формували принципово нову українську прозу.

Наприкінці 90-х проза письменника-маргінала Іздрика епатувала читача, транспортувала його в складні емоційно-депресивні зависання, відкидала в підвалини своєї-чужої підсвідомості, від якої хотілося плакати, тікати, блювати… І все ж досягти такої майстерності у словотворчості в українській прозі (як і в російській поезії після завершення футуристичного руху) ще нікому не вдалося. Найвизначніший та найкрутіший талант Іздрика — його мова — дар зі слів робити психотропну зброю, наркотик, від якого верне, але без якого вже не жити.

Перечитуючи сьогодні твори Іздрика, відчуття, ніби тебе б’ють кувалдою по голові, вже не маєш. Часи — інші. Та й літпроцес на місці не стояв. Сьогодні маємо когорту нових талановитих імен, найкультовіші з яких, слід визнати, вийшли з «Четверга» — концептуального журнального проекту, в якому Іздрик є головним редактором.

Однак у будь-якій історії ментальність та ширина свідомості народу в цілому і кожної окремої особистості, зокрема, створює соціальні ролі, на які хтось повинен прийти й виконати їх. В історії української літератури роль хрещеного батька, або, якщо хочете, патріарха нової постмодерністської прози, виконав Іздрик. Не більше і не менше.