ІЗ КНИГИ БУТТЯ, АБО РУКА ГОСПОДА

Після церемонії закриття кінофестивалю «Молодість» у Палаці «Україна» показали російський фільм «Возвращение» режисера Андрія Звягінцева. Картину, яку чекали з особливим нетерпінням. Ще б пак, адже вона за своїм резонансом і великою кількістю призів на найпрестижнішому Венеціанському фестивалі (включно із «Золотим левом»), затьмила решту кінематографічних подій року, навіть «Догвіль» самого Ларса фон Трієра. І хоча фільм, природно, не брав участі в київському конкурсі, він кинув досить яскравий відсвіт на всю фестивальну програму, передусім у її повнометражній частині.

З огляду на реакцію багатьох глядачів, фільм їм видався дивним. Судіть самі. Два брати, Андрій (Володимир Гарін) та Іван (Іван Добронравов), приблизно 14-ти і 12-ти років, ростуть без батька. І раптом — з’явився ні сіло ні впало через дванадцять років як сніг (а точніше — дощ) на голову. Щоб забрати з собою в невелику подорож — спочатку автомобілем, а потім у човні, яким вони переправляються на острів із височенною вишкою-маяком посередині. Тут і розгортаються трагічні події...

Побутовий бік історії, що змальовується, прописано начебто досить докладно. І водночас у ній багато неясностей: звідки взявся батько, де був усі ці роки, чим займається зараз, що за таємничу скриню відкопує він у будинку на острові й ховає в човні? На ці запитання ні юні герої картини, ні глядачі відповіді так і не отримують. Така стилістика — в ній домінує логіка міфу, притчової сюжетики, що народжується з нехитрої, здавалося б, історії.

Про фільм, звісно ж, треба писати окремо й докладніше. Наразі ж зверну увагу лише на деякі деталі. Один із ключових епізодів — коли хлопчики, дізнавшись про батька й побачивши його уві сні, мчать на горище, де в схованці зберігається книжка ілюстрацій до Біблії. Сімейна фотографія (там є й батько) закладена на сторінці, де зображено епізод приношення Авраамом у жертву Богу свого сина, Ісаака. «Схожий!» — відразу визначають діти. Схоже, так... Нагадаю, що в Біблії Бог випробовує Авраама, провокуючи його. І той випробування витримує: бере з собою єдиного сина, веде його на зазначене місце, будує жертовник, розкладає дрова, зв’язує Ісаака і кладе його на жертовник... Але щойно він узяв у руки ніж, аби зарізати сина свого, як покликав його голос Ангела Господнього й дав відбій — перевірка жертвою відбулася.

Із преси відомо: спочатку, за сценарієм, старший син, Андрій, гинув — тонув у воді. Потім фінал змінили, він став іншим. Ось тільки виконавець ролі Володимир Гарін уже по закінченні зйомок утопився, купаючись у річці. Жертву було принесено... Не вперше в історії кіно трапляється щось подібне — як не повірити після цього в містичну силу художніх образів, мови спілкування з певними містичними силами?

Тут також батько хапається за сокиру — оскаженівши від норовливості старшого сина, який не виконав наказ повернутися вчасно. Хлопці попливли човном порибалити, із батьківським наручним годинником, — час мав тут якесь містичне значення (так само, як і в інших речах: розповідь чітко ділиться за днями, яких набігає сім, брати по черзі залишають записи в щоденнику, ретельно фіксуючи події...). Чи не про час офірування йдеться? Тільки не голос ангела з небес лунає, а молодшого сина, у чиїх руках ніж помсти. А потім Іван, долаючи моторошний страх висоти, таки забереться на вишку, ніби позначаючи свої справжні місце і роль. А батько, переслідуючи його, зривається з великої висоти, розбивається на смерть... У біблійній історії замість сина в жертву приноситься баран, що заплутався рогами в сусідньому чагарнику. Тут ось так.

Бог покинув людей. А можливо, інакше: він карає тих, хто готовий принести в жертву (хай навіть і в ім’я певних високих міркувань) усе, навіть своє дитя? Часи змінюються, а з ними й коди спілкування з вищими силами. Біблійного Авраама винагороджено тим, що примножилося багаторазово його потомство й розсіялося по світах. Де вони тепер, Авраамові діти?

В іншій російській картині, «Старі» Геннадія Сидорова, яка в результаті отримала головний приз фестивалю, зовсім інша стилістика — густо замішана на реаліях побуту, скрупульозній достовірності, зокрема й мовній (російський мат раз у раз злітає з бабусиних вуст). Майже мертве російське село, де живі поки що лише чотири бабці й недоумкуватий чоловічок Микола. Десь неподалік розміщено військову частину, звідки на БТРах і танках наїжджають браві мужички, аби розжитися самогоном і надати мирному населенню посильну допомогу. Пальнуть, приміром, із танкової гармати по дерев’яному похиленому будиночку — і дрова готові, навіть рубати не треба. Ось таке заповнення безкрайнього російського простору: старі, помираючі люди й архаїчний народець із бетеерними брязкальцями, нікому, по суті, не потрібними.

А потім у село приїжджають біженці з Середньої Азії — ціле сімейство. І відразу починають «обустраивать» Росію. Із творами Солженіцина вони, мабуть, не були ознайомлені й тому не знали, що місця для них там не передбачено. Утім, старі жінки теж не читали, проте одностайно вирішили, що непроханих гостей треба викурювати звідси — і з вогником. Дурний Микола й реалізовує на практиці палке бажання бабусь. Але погорільці не лише не втікають, а з іще більшою наполегливістю беруться за перетворення навколишнього середовища. У життєрадісному фіналі і аборигени, і прибульці відзначають народження малюка, а його батько подає електричний струм зі збудованої ним вітряної електростанції. Майбутнє Росії осяяне таким ось рукотворним світлом, що прийшло з азійських земель.

Попри густий і смачно відтворений побут, у фільмі Сидорова також є прикмети концептуально вибудуваного світу. Тут теж збираються принести в жертву кого-небудь і що-небудь — чи то сім’ю таджиків, чи то жінку, котра згрішила, — прибивши її, чи то молоденького солдатика, котрий утік від побоїв та загрози смерті. Тільки незмінно перемагає людське начало, інстинкт добра та справедливості. І тому фільм випромінює радісне відчуття любові й краси, з яким і дивляться автори в майбутнє своєї країни та всього прогресивного людства.

Ще один повнометражний конкурсний фільм іншого росіянина — Олексія Германа-молодшого — під назвою «Последний поезд» похмурий і трагічний донезмоги. Чорно-білий простір воєнного 1944 року заповнено морозним повітрям, хворими людьми, що безперервно кашляють, повільним, конвульсивним помиранням. Війна, в якій сподіватися ні на що та, власне, ні на кого. Тут уже й справді немає Бога, звертатися нема до кого й нема чого — ніякі жертви не допоможуть врятуватись. Та, власне, ніхто особливо й не намагається. Хоча вайлуватий, незграбний німецький лікар начебто приїжджає з місією порятунку, проте він може лише виявити християнське милосердя до людей, що гинуть у муках і тузі.

Майже в риму йому інший фільм про війну, тільки Першу світову — британський «Вартові смерті» Майкла Дж. Бассета. Англійські солдати майже без бою захоплюють німецькі траншеї, проте потім із ними — серед безпросвітного дощу з перекинутого неба — починають відбуватися дивні містичні речі. Гибле місце, де солдати починають винищувати один одного. Чи не тому, що вони вже мертві духовно, втратили зв’язок із Богом і самими собою? «Бог помер, і ми самі також», — каже один із персонажів. Таке собі відродження експресіоністської стилістики, яка свого часу дуже ефективно застосовувалася в німецькому й радянському кіно початку минулого століття. Тепер ось початок наступного, і знову розпач і відчуття богопокинутості.

Не випадково в голландській «Руці Ісуса» Андре ван дер Гаута персонажі намагаються пробити шахту, яка веде вгору. Для того і мріють про далеку Америку, де хмарочоси здіймаються в небо, а не йдуть під землю, як у їхньому шахтарському прісному житті. Ось тільки вказуюча рука Христа зроблена з пап’є-маше, чогось штучного, і тому, напевно, рух людських душ до світла такий хаотичний і непередбачуваний.

Справді, нерадісним бачить сучасний світ підростаюче покоління. Мабуть, так, якщо на «Молодості» перемагають «старухи». Отже, кепські справи...