ІВАН СИТІН ЯК РУШІЙ УКРАЇНСЬКОЇ КНИЖКИ

Ситіна я ще застала. Тобто його знамениті видання, що були окрасою меморіальної бібліотеки М.Рильського у київському Голосієві. І ось зринули «Невивчені уроки Ситіна, або «Гоголізація» триває» К.Родика, культуролога, журналіста, видавця газети «Книжник-Review». Що нам нині той Ситін? Саме це і з’ясовує автор насиченого, хоч і невеликого обсягом видання. Дружно голосимо про крах української книговидавничої справи, несформованість відповідного ринку, киваємо на спритних північних сусідів, продукція котрих заполонила наші книгарні та ятки. К.Родик підкреслює: стратегія і тактика видавничої справи російського підприємця донині актуальна для всіх, хто прагне працювати на книжковому ринку. Отже, основний урок Івана Ситіна: він почав із «метеликів», піднявши наклад до 80 тисяч примірників, прийшов до друкування багатотомників західних і російських класиків та сучасників, а також енциклопедичних видань і власної газети. Тобто, «первісний капітал» починається з видань масового попиту. Головне ж: Ситін працював на вироблення культури рефлексії через читання, відтак перетворив частину середнього класу на тих, кого в Росії називають інтелігентами. Стосовно сучасної ситуації в Україні, відсутність попиту на масові жанри української літератури (а його мають вивчати і формувати видавці) ставить під загрозу будь-які ринкові перспективи національного книгодрукування, — акцентує К.Родик. Книжковий репертуар у нашій країні неповний не тому, що не хочуть читати українською, а тому, що тактика видавництв і відповідна політика держави просто неграмотна, непрофесійна. У Росії ж уроками Ситіна скористалися вчасно, і книгодрукування там стало помітним джерелом наповнення бюджету. Водночас сусідній книгобізнес перетворився на потужний фактор тиску — товарний та ментальний — на занедбаний державою український книжковий ринок. Свого, питомого, найрізноманітнішого читва — для дітей, підлітків, також детективів, «дамських романів», фантастики тощо — вочевидь бракує.

Пригадую, ще вісім років тому О.Забужко в інтерв’ю авторові цих рядків сказала: «В умовах ринку, надто «дикого», тільки маскульт годен «підперти» звичайно неприбуткове «серйозне» мистецтво. І коли йдеться про літературу, то «нам треба» не «голосу Тараса», — а українського Стівена Кінга, чи Мар’ї Нуровської, чи як там ще його на ім’я, цього міжнародного типу висококласного професіонала...» Але видавці дрімали, а письменники залишалися й далі такими собі, як визначає К.Родик, «літцнотливцями». Необхідна література легка, «для читання в метро». Втім, нині з’явилися тексти, які наближаються до запитів масового читача: автор книжки подає шерег імен, які могли б його завоювати. Однак і надалі національна «середня полиця» залишається незаповненою. Тим часом К.Родик, спираючись на факти, доводить: найкраще російське фентезі пишеться в Києві та Харкові. Отже, «гоголізація» триває? Щоправда, Марину та Сергія Дяченків, як і «широко відомого у Європі» Андрія Куркова нині почали друкувати і в перекладах українською. «Повернення Дяченків до рідного дому мови може мати далекосяжні культурологічні наслідки», — пророкує К.Родик. Тобто йдеться так чи інакше про процес самоідентифікації через читання, рефлексію. І тут масова книжкова продукція набирає величезного значення.

Уроки Ситіна — і в тому, як він налагоджував книгорозповсюдження, як вивчав попит, як створив спеціальне періодичне видання, що подавало інформацію про новинки й так чи інакше формувало смаки різних читачів. Але головне, на чому повсякчас наголошує К.Родик, — вся політика Ситіна слугувала не лише комерційному успіхові справи, а й глобальній політиці: робота над усталенням у народу звички до читання, яка, зрештою, формує потребу в рефлексії. А може, наша держава не зацікавлена у виробленні такої потреби? Яким чином дбає вона про розвиток поколінь, власний інформаційний простір і безпеку? Автор нагадує: останні роки книгодрукування не переставало бути для російських державців важливим інструментом геополітики. Вони відкрили пряму дорогу своїй книжці у всі країни СНД. На охоплення російським продуктом усе більшого простору працюють відповідні аналітичні служби. Отже, Україна програє ідеологічно і матеріально. Та зрозуміло: українську книгу знищила не Росія (вона просто дбає про свої інтереси й використовує нашу ситуацію), а глупство українських чиновників, через яке українську книжку дешевше видрукувати в сусідів, ніж вдома, а потім привезти її таки в Україну.

Розглядаючи поетапно втрати українського книжкового ринку — з початку 90-х і до наших днів — К.Родик показує, як уроки Ситіна на його батьківщині спричинили небувале піднесення російського книговидання. Тамтешня книговидавнича справа звільнилася від непомірних податків і отримала різноманітні пільги. Прибутки від продажу російської книжки в Україні пішли, зокрема, на розвиток «високої літератури»: так Україна вкотре підтримала «могутню» російську літературу, — констатує автор.

Розгляд стихійної структурованості наявного українського книжкового ринку, який подає К.Родик, — добре підгрунтя для видавців. Так само як і досвід укладення рейтингів, що ними займалася громадська організація «МІАУ-культ», далі — «Еліт-Профі», до яких був безпосередньо причетний автор дослідження. У його ж активі — проведення акції «Книжка 1999 року». Одне слово, «Невивчені уроки...» — настільна книга для всіх, хто започатковує книговидавничу справу і хоче мати в ній успіх. Тим часом новий законопроект у цій сфері обіцяє режим сприяння. Хіба що за певних умов поїзд можна наздогнати...