Іспанська Попелюшка на крилах лелеки

В Іспанії закінчилася серія сенсаційних новорічних спектаклів «Попелюшки» Россіні. Прем’єра від уславленого режисера Луки Ронконі відбулася на сцені Палацу мистецтв королеви Софії у Валенсії. Це нова суперсучасна споруда побудована в унікальному місці - практично на дні річки Туріа, яка раніше протікала територією міста, а нині з інженерних міркувань спрямована в інше русло.

У комплекс палацу входять чотири великі театральні зали. У головній з них дають оперні спектаклі з участю світових зірок. Максимальна ціна квитків сягає 175 євро (показник вражає навіть за сучасними європейськими мірками).

Нещодавня «Попелюшка» - продукція театру Пезаро (рідного міста Россіні). Також там проходить оперний фестиваль його імені. Тому валенсіанцям і пощастило побачити вишуканий спектакль (постановки не бачив більше ніхто, крім жителів маленького Пезаро). Продюсери не поскупилися запросити для участі в ньому «найдорожчих» співаків. Це майже всі італійці на чолі з виконавицею головної партії Сереною Мальфі, яка має рідкісний голос, - колоратурне меццо-сопрано.

Серена дуже молода. Їй немає і тридцяти. Але вже зараз можна сказати, що вона потіснила на оперному п’єдесталі саму Чечілію Бартолі, визнану королеву серед сучасних колоратурних меццо у світі.

Мальфі вирізняється якоюсь безвідмовною, майже інструментальною звучністю голосу. Їй до снаги будь-які швидкі пасажі на будь-якому відрізку діапазону. Але річ тут не тільки в техніці: ця співачка має напрочуд приємний, «теплий» тембр і музикальність.

У складі дійових осіб був один виняток - «неіталієць», котрий упевнено ввійшов у лави досвідчених співвітчизників Россіні. Це московський тенор Дмитро Корчак, який співав Дона Раміро. Втім, слово «московський» тут навряд чи доречне. Тому що після тріумфів у Ла Скала та на інших престижних сценах світу Дмитро давно перестав бути явищем національним і перейшов у ранг «громадян світу». Він належить до числа так званих вокальних вундеркіндів, бо відносно молодий. Однак устиг зробити надзвичайну оперну кар’єру.

Останнім часом поблажливий термін «вундеркінд» став звичним у вустах маститих оперних артистів. Але не зважати на цю тенденцію не можна. Сьогодні серед продюсерів найбільший попит саме на молодих співаків за умови, що вони зовні фактурні, мають гарну вокальну школу і швидко вивчають новий репертуар різними мовами...

Маріо Кассі у партії Дандіні та Валеріано Ланчас у партії Дона Маньїфіко показали приклади рухливих низьких чоловічих голосів, пристосованих до специфічних россініївських колоратур, яких, на жаль, зовсім неможливо зустріти на українській сцені. З двох причин: по-перше, тому, що наша школа глибокого формування звуку виключає таку міру рухливості і, по-друге, тому, що подібний репертуар майже не представлений на вітчизняній сцені. (Втім, не слід забувати, що «Попелюшка» і сьогодні йде на сцені Національної опери України.)

У валенсіанській постановці незвичним був прийом навмисної демонстрації сценічної машинерії, застосований культовим режисером Лукою Ронконі. Пишне і по-міщанськи надмірне убрання кімнат вітчима Попелюшки двічі слухняно піднімалося і двічі опускалося на платформі, періодично зникаючи десь над колосниками. Що мало вигляд достоту циркового трюку, адже всі ці великі крісла, дивани, стільці й кушетки, підняті на подіуми різної висоти, насправді важать таки чимало. Бо співаки не тільки сідають на них, а й ходять і мало не стрибають по них. А отже - це не бутафорія, а добротні меблі.

Тим часом оркестр і глядачі повинні терпляче чекати, доки всі ці чудеса техніки у цілковитій тиші і при відкритій завісі повільно повзуть угору чи вниз. При цьому в потрібний момент під ними висувалися або, навпаки, ховалися всілякі драбинки й приступці. А всьому цьому торжеству механіки передувала поява робітників сцени в пожежних касках (?), котрі встромляли якісь тички в потрібні точки.

Словом, цей хід не вписувався навіть у постмодернізм. А сягав іще далі, кудись у сферу

«постпостизмів»...

Механіка монтажу декорацій цим не вичерпувалася. По суті, в опері потрібно по черзі дати два інтер’єри - будинок Попелюшки і палац принца. І потім знову - будинок Попелюшки і палац. Отож кожна зміна декорацій не зводилася до описаної вище вигадки. На задньому плані рухливі вежі розгорталися і згорталися, відкриваючи погляду потрібну обстановку.

Та хіба тільки в цьому полягали постановочні знахідки? Кожен персонаж жив своїм життям. Вітчим раз у раз картинно зомлівав. Волоцюга Алідоро, покликаний потім втілитися в чарівника для Попелюшки, спускався звідкись з каміна. Сестри головної героїні з приводу балу вбиралися в химерні і трохи гротескні сукні (художник костюмів Карло Маріа Дьяппі).

Тут саме час нагадати, що, у порівнянні з казкою Шарля Перро, сюжет опери Россіні змінено. Замість мачухи тут вітчим, а замість хрещеної - згаданий вище волоцюга-чарівник.

Хитромудро вирішено сцену від’їзду Попелюшки на бал. Через усю сцену героїню, вбрану в розкішну червону сукню, на величезній висоті проносить… лелека! (Трюк виконувала дублерка.)

Хор і оркестр, які брали участь у цій серії з восьми спектаклів у Валенсії, були місцеві. Але диригентом виступив італієць Мікеле Маріотті - чутливий і натхненний інтерпретатор. Під його паличкою сама лиш увертюра, всупереч усім традиціям, на самому початку спектаклю викликала шквал овацій.