Ірина Дворовенко: грація українського балету на американській сцені

26 червня, 2013, 20:10 Роздрукувати Bипуск № 24, 26 червня-5 липня 2013р.
Відправити
Відправити

Якщо в тебе є бажання й любов до того, що ти хочеш робити, то тебе від нього за вуха не відтягнеш. Тепер я розумію, що моя робота була важчою, ніж у моїх батьків.

Ірина Дворовенко: грація українського балету на американській сцені

Недавно на сцені Метрополітен-опера в балеті "Онєгін" востаннє партію Тетяни танцювала Ірина Дворовенко. Понад півгодини тривала овація - зал стоячи вітав балерину, засипаючи її квітами.

За знаками і стрічками на кошиках із квітами можна було визначити, який – від губернатора штату Нью-Йорк, а який - від мера міста Майкла Блумберга. Багато хто плакав. Плакала й сама Ірина, до якої на сцену вийшов чоловік, вірний супутник усього її життя (а вони знайомі зі школи), абсолютний партнер у танці - соліст балету Максим Білоцерківський, а вслід за ним - їхня коштовність - восьмирічна донька Емма.

Як відзначала визнаний авторитет, балетний оглядач "Нью-Йорк таймс" Анна Кісельгоф, Максиму з Іриною вдалося досягти такого рівня партнерства, яким славилася легендарна пара - Нурієв і Фонтейн.

Ірина розпочала кар'єру в Американському театрі балету (АБТ) 17 років тому. "Вона ніби народилася для того, щоб танцювати Джульєтту й Одетту-Оділію, - захоплено писала про неї оглядачка журналу "Стейджбілл" Ханна Рубін. - Її жіночність і плавна техніка, опанована ранніми роками в Києві, привнесли новий вимір у балет АБТ". "Я скучатиму за компанією, за сценою Метрополітен, - сказала Ірина у прощальному інтерв'ю. - І, звісно ж, скучатиму за обличчями в глядацькому залі, які бачила багато років. Ніщо не може зрівнятися з театром, - це був мій дім". "Ми скучатимемо за нею теж", - відгукнулася критик Ханна Рубін. Ірина йде недалеко - вона викладатиме й танцюватиме на інших сценах. Її студійці теж вийшли до неї на сцену. І важко повірити, що кар'єру прими АБТ, яка почалася на моїх очах, нині завершено. Вона так само тоненька, витончена, тендітна. Але найнеймовірніше в ній - голос: легка дівоча вимова примадонни Американського балету. Мало хто знає на слух голоси балерин. Мені пощастило - я бачила її на сцені, де мовою балету мені та мільйонам глядачів вона повідала драму "Жізелі", "Лебединого озера", багатьох інших спектаклів. А потім дзвінким голосом, так само відкрито й щиро, розповіла про своє життя поза сценою.

Народилася Ірина Дворовенко в Україні, в Києві. Мама й тато - артисти балету. Скільки себе пам'ятає, завжди була на гастролях - їздила з батьками. Вони танцювали, а вона за лаштунками приміряла їхні костюми, вертілася перед дзеркалом і щось танцювала своє...

- Ні тато, ні мама не сказали вам, що танець - це тяжка праця?

- Розумієте, якщо в тебе є бажання й любов до того, що ти хочеш робити, то тебе від нього за вуха не відтягнеш. Тепер я розумію, що моя робота була важчою, ніж у моїх батьків.

- Хто були ваші педагоги?

- В училищі я працювала практично весь час із Євгенією Гілярівною Сикаловою. Вона мене й випустила. Вона ж, ще в училищі, підготувала зі мною програму на Міжнародний конкурс артистів балету в Америці, де я 1990-го виграла срібло. До того стала переможницею ще двох конкурсів: республіканського - в Донецьку, де отримала Гран-прі, і Всесоюзного - у Москві.

Це був, здається, 1989 р. Конкурс проходив у концертному залі імені Чайковського. Я стала дипломантом конкурсу в молодшій групі. І потім відразу - Америка, куди я потрапила чотирнадцятилітньою. І мій перший у житті паспорт - американський, закордонний, тому що паспорт у Радянському Союзі видавали в
16 років. Нашу групу "Дитя світу" - Peace child - збирали по всій країні. Треба було вміти співати й танцювати. Маленьке таке шоу талановитих дітей.

Ми проїхали по всій країні. Виступали в різних містах. Я закохалася в Америку, але найстрашніше - за цей тур я набрала, напевно, 15 кг. І коли повернулася, мама сказала: "Дівчинко моя, у тебе щоки з-за спини стирчать!" А мені було байдуже. Стільки вражень! Ми бачили не тільки Штати, а й Канаду - Ванкувер, Монреаль. Англійську на ходу вчили. Спочатку на пальцях спілкувалися, а потім почали потроху розмовляти.

- А залишитися в Америці не хотілося?

- Мені неймовірно там сподобалося - свобода, всього вдосталь, але думки залишитися не було. Повернутися - хотілося. Вдома чекали батьки, я ж усе-таки єдина дитина. До того ж я була першою в історії Київського хореографічного училища студенткою, котра отримала до випуску три медалі і, ще до закінчення училища, на останньому курсі, коли мені було 17 років, - запрошення в Київський театр танцювати провідні партії. Отож повернутися були причини. Моя історія - дуже рідкісний випадок. Я танцювала вже "Білосніжку та сім гномів", трьохактний балет, "Дон Кіхот", і мені довелося достроково скласти державні іспити, бо я отримала червоний диплом і за місяць до випускного виїхала на гастролі в Канаду, де танцювала провідну партію Попелюшки!

Кілька років у театрі я працювала з народною артисткою Аллою Лагодою. А під кінець київської кар'єри - з народною артисткою Людмилою Сморгачовою. Вона щойно завершила балетну кар'єру, і я попросила її допомогти мені підготуватися до конкурсу. Вона допомогла - і я виграла Гран-прі Першого міжнародного конкурсу імені Сержа Лифаря. Тоді я попросила її працювати зі мною й далі. На той час я вела в Київському театрі "Лебедине озеро", "Жізель", "Попелюшку", "Білосніжку", "Лускунчика"... Тобто перетанцювала весь репертуар. Мені бракувало нових ідей, щоб розвиватися. Я відчула себе в замкненому колі. І Сморгачова відкрила мені очі... Кожен спектакль довелося розуміти й переслухувати заново. Точніше, попри весь мій темперамент, вона навчила мене спочатку думати, а вже потім - робити. Вона казала: "Ось ти - Жізель. Тебе Альберт запросив на лавочку, а ти навіть не подивилася, чи є вона там. Ти стрибнула й побігла, але ж ти ще нічого не побачила! Спочатку подивись, а потім - біжи". Ми все переробили заново. Це було неймовірно: кожен крок спочатку обміркувати й лише потім зробити. Все зрозуміти, відчути внутрішньо і вже власним шляхом виразити через себе. Одна річ - чиста хореографія, а інша - як саме ти відчуваєш цю хореографію, яка твоя інтерпретація сьогодні. А не робити так і так тільки тому, що так сказав Петіпа сто років тому. Кожен рух має щось виражати. І, доки я не знатиму, що він виражає, ніхто з глядачів цього теж не зрозуміє. Так я стала переосмислювати й переробляти всі спектаклі. Це був важкий творчий процес. Людмила Сморгачова відчинила мені двері в абсолютно інший світ, і я досі їй вдячна. Я стала зовсім іншою людиною.

- Вона вас бачила в Америці на сцені?

- Ні. Вона, на жаль, в Америці не була. Наступний етап мого життя - це зустріч із Максимом. Зустріч із ним і в житті, і на сцені. Ми знали одне одного ще в училищі, коли мені було десять років, а йому – одинадцять. Зустрічалися на перервах, інколи разом їздили додому в метро. Пізніше, коли я почала готуватися до конкурсів, мені завжди хотілося, щоб він був моїм партнером. Хотілося репетирувати з ним, перебувати поруч, завжди бути разом. Адже більшу частину свого часу артисти балету проводять у репетиційному залі... Тому в мене з дитинства було бажання знайти собі партнера і для сцени, і для життя. І першою симпатією завжди був Максим, однак на жоден конкурс потрапити з ним у мене не виходило... Але не було б щастя, та нещастя допомогло: скасували закон про те, що артистів балету не беруть в армію. Це був 1991 р. І Максиму, щоб не йти служити, довелося виїхати в Болгарію. Допомогла йому в цьому однокласниця, отож у Болгарії Максим працював і переховувався. Я втратила з ним зв'язок, але залишався телефон батьків. І коли я перетанцювала всі партії в Києві з усіма народними-пренародними партнерами, однак свого - ідеального – партнера так і не знайшла, мені зателефонував із Большого театру педагог Шаміль Ягудін. Він запросив мене в трупу Большого на гастролі в Америку й запропонував вибрати собі партнера, якого я хочу.

- Як же ви знайшли Максима?

- Його мама поїхала в Болгарію. Приїхавши туди, дізналася, що в Максима не було грошей навіть на трамвай, і вони з валізами півтори години йшли від поїзда до його житла. Тобто не тільки на таксі грошей не було, а навіть на трамвай! І мати сказала, що він повинен повернутися додому. Коли Максим повернувся, я побачила, як він подорослішав. Зателефонувала в Київський
театр і домовилася, що його візьмуть на посаду соліста. Щойно він прийшов, ми почали разом готувати спектаклі. Найперший - "Жізель" - був для нас особливо зворушливим і дорогим, бо це історія двох молодих людей... Особливо Жізель... закохується і, наївна, цілком довіряється, а потім, коли Альберт її обманює й усі мрії руйнуються - її серце не витримує, вона гине. Це була історія зародження кохання. І ми з Максимом - тоді ще просто партнери, друзі - стали ретельно працювати. Звісно ж, у нас спочатку було дуже багато складнощів. Але дорослі балетні артистки, які бачили нас, казали: "Боже, вони так одне на одного дивляться! З цією парочкою щось буде".

Спочатку ми страшенно соромилися одне одного. І ніхто й подумати не міг, що в нас інтимних стосунків немає!

Ну, а коли все-таки стали близькими, почали жити разом, - десь через рік вирішили одружитися. Про нас багато писали, у нас була приголомшлива преса, був справді прекрасний тур гастролей, і тому невдовзі нас запросили знову.

Але, зізнаюся, і з Київським театром ми їздили дуже багато. Бували в Японії, Італії, Франції, Німеччині, Швейцарії, Мексиці. Я почала танцювати зовсім дитиною, і мої перші великі гастролі після Канади відбулися в Японії. Там я зчинила фурор, бо ще зовсім дівчинкою танцювала "Лебедине озеро" й "Лускунчика". А "Спляча красуня" й "Попелюшка" були вже в наступному турі. Під час перших гастролей у Японії випустили листівки - post cards - із моїм зображенням. А балетні фанати, які збирають мої фотографії, досі зберігають ті перші портрети з 1990 р.

- Як почалося ваше постійне життя в Америці?

- Почалася важко... Здавалося б, ми - відомі повноцінні артисти з великим досвідом, які перетанцювали весь класичний репертуар. Я - лауреат чотирьох престижних міжнародних конкурсів, Максим - заслужений артист України. А в Америці першим контрактом, який Максим підписав, був контракт не провідного танцівника, а кордебалетного. Через два місяці його перевели на сольний контракт, і тільки через чотири роки він став провідним танцівником. А в мене взагалі вийшло так, що з 1994-го директор обіцяв мені контракт або солістки, або провідної. І я півтора року чекала, а потім він сказав, що може дати тільки кордебалетний контракт.

Для мене це була жахлива трагедія. По-перше, тому, що я ніколи в житті не стояла в кордебалеті, і якби мені довелося вибирати професію артиста балету й мені б сказали, що ти стоятимеш у кордебалеті, - я б вибрала іншу професію. У мене клаустрофобія: я не можу стояти поруч із кимсь і робити однакові рухи. Маю бути тільки я на сцені й робити те, що мені серце підказує, виражати свої емоції.

Я не можу працювати як маріонетка. Тому така пропозиція була для мене прямо шоком. Я сказала директорові, що ніколи в житті не стояла в кордебалеті, й попросила його ніколи мене туди не ставити.

Сказала, що можу папірець підписати - для зарплати - і навіть посидіти на репетиції для галочки. І він погодився. Жодного разу я не вийшла в кордебалеті, жодного разу! Моєю першою роллю, через два дні після того, як я вийшла на роботу, була роль Гамзатті, бо балерина, яка виконувала її, пошкодила ногу. І директор звернувся до мене. Я станцювала цю партію в "Баядерці" й танцюю досі.

А тоді відбулися тільки дві репетиції, й театр полетів у Бразилію. Для них я була ніби балетною дівчинкою, але насправді ж я - вже провідна балерина і, звісно, у Бразилії справила дуже яскраве враження на глядача. Отож недостойний контракт - це було просто фізично дуже важко. І Максиму теж. Оскільки, окрім того, що ми танцювали провідні партії, а робота над ними потребує великої праці, то нас ще використали на допоміжних ролях - у двійках, трійках. Одне слово, навантаження була божевільне. Тому й довелося потім і Максиму робити операцію, і мені. У Максима ще була травма, ще одна операція, і в мене травма - порвала зв'язки. Я була в гіпсі до коліна й не мала права свою вагу опускати на ногу, тобто фізично не могла ходити на милицях, тож довелося позичити інвалідний візок.

Вдруге розрив зв'язок стався через неакуратність партнера, який репетирував зі мною. І жаль - мій улюблений "Євгеній Онєгін", і на самому початку сезону - таке лихо... Мені не хочеться називати ім'я партнера. Він теж був дуже стомленим. Трохи не там став, і я врізалася в нього, порвавши зв'язки на підйомі. Знову - півтора місяця в гіпсі! Але я відмовилася від операції... Мені випиляли дірку в гіпсі й робили в цю дірку уколи, щоб зв'язки зрослися. Так чинили вперше, - колись такі уколи робили тільки в спинні диски, і з мене взяли підписку, як зазвичай перед будь-якою операцією, що в разі моєї смерті прошу нікого не звинувачувати. Було, звісно, моторошно підписувати такий папір... Двічі довелося пропустити по півроку. Тому що і операції були дуже важкими, і відновлювальний процес - тривалим. Отож час у нас був дуже важкий. Однак він неймовірно нас загартував. Виховав нас. І я думаю, що порізно ми б не змогли цього витримати. Якби поодинці приїхали... А так - ми дуже допомагали одне одному і завжди розуміємо одне одного з першого погляду, а це - найважливіше у стосунках між чоловіком та жінкою. Хоча ми дуже різні: я людина спонтанна, а Максим у мене, перш ніж зробити щось, завжди все зважить і подумає - варто це робити чи ні.

- У вас є якийсь яскравий приклад прийнятого спільно рішення?

- Звісно! Це наша донька. Мені до 28 років і на думку не спадало заводити дітей. Я хотіла мати дитину, але якось усе чекала, коли дозрію. Америка була новою країною, і хотілося спочатку створити надійну базу: контракт, викликати батьків... Квартиру, гроші, постійну роботу. Я неймовірно відповідальна людина, попри всю мою спонтанність, а дитина потребувала ще більшої відповідальності. Але Максим вирішив: "Час!" - і 2005-го я народила. Уявіть, що до чотирьох із половиною місяців вагітності я танцювала! Просто дуже акуратно - прибрала все важке з репертуару...

- Над чим ви працювали останніми роками?

- Кожен новий сезон у Лінкольн-центрі Метрополітен-опера ми готували новий репертуар. Це була і "Баядерка", де я танцювала дві партії - Нікії та Гамзатті. Для Максима цей балет був прем'єрним кілька років тому. Коли в "Баядерці" виходила востаннє Ніна Ананіашвілі, я вийшла з нею: Ніна була Нікія, а я - Гамзатті. Багато всього було... Максим танцював в "Отелло" Яго. Потім був репертуар Баланчина - одноактний балет "Симфонія концертанте" на музику Моцарта. Була прекрасна "Спляча красуня" у нових декораціях і нових костюмах...

Ми з Максимом танцювали "Ромео і Джульєтту", "Лебедине озеро". Між кінцем сезону в Метрополітен і наступними гастролями в Каліфорнії встигали злітати в Італію - станцювати там "Лебедине озеро" і повернутися. Ми були неймовірно завантажені, але, крім божевільного фізичного навантаження, яке з роками дедалі важче витримувати, нам завжди хотілося приділити якнайбільше часу й сил дитині.

- Я впевнена, що, попри весь смуток розлуки зі сценою знаменитого театру, вас, Ірино, чекає велика втіха: заняття з донькою. Яка теж танцює...

Related video

- Коли бувало нелегко, ми з Максимом завжди підтримували одне одного, а тепер, коли є Емма, самі її обійми роблять життя прекрасним. А що стосується розлуки зі сценою... У найближчому майбутньому я не планую перестати танцювати. Американський театр балету був главою в моєму житті - однією з найпрекрасніших. Але тепер я просто перегортаю сторінку цієї глави. Мене чекають нові проекти, нові вистави, нова хореографія. І все це - початок нової глави...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК