ІНШИЙ КАВКАЗ

У рамках міжнародного кінофестивалю країн Центральної та Східної Європи goEast у Вісбадені (докладніше про нього див. «ДТ», 21 квітня) працював симпозіум «Образ іншого: Кавказ». Його задум належить найвідомішому німецькому кінознавцю, історику кіно Гансу Шлегелю. У світі, як відомо, існує кілька «гарячих» точок, у яких сходяться вузли конфліктів — в Африці, на Балканах, в Індії. Кавказ — одна з таких точок. Не одне десятиліття палає тут вогонь пристрастей людських. Чому, навіщо?

До симпозіуму додавалася дуже цікава ретроспектива фільмів. Її склали німецька картина «Білий диявол» режисера Олександра Волкова (1930 рік), за відомою повістю Льва Толстого «Хаджи Мурат», грузинські фільми «Елісо» (1928) Миколи Шенгелая, «Сіль Сванетії» (1930) Михайла Калатозова, «Останні хрестоносці» (1934) Сіко Долідзе, «Мольба» (1967) Тенгіза Абуладзе, азербайджанська стрічка «Усе на краще» (1997) Вагіфа Мустафаєва, російські «Зелімхан» (1929), «Ночувала хмаринка золота» (1989) Суламбека Мамілова, «Холод» Хусейна Еркенова (1991), «Час танцюриста» (1997) Вадима Абдрашитова, українські «Джальма» (1928) Арнольда Кордюма і «Прометей» (1935) Івана Кавалерідзе.

Як бачимо, було запропоновано і дуже відомі, навіть класичні стрічки («Елісо», «Сіль Сванетії», «Мольба»), і геть забуті фільми. Українські варто віднести до останнього. Дискусія показала, що «Джальма» сприймається як дуже професійна робота (московський критик Олена Стишова вважає, що німа картина навіть випередила час — її монтаж за технікою цілком «звуковий»), а «Прометей» — як відкриття дуже глибокого і тонкого митця й мислителя. На жаль, ми в Україні не дуже цінуємо Івана Кавалерідзе (в останні роки ми просунулися лише в його оцінці як скульптора), але ж це ціла епоха в національному і світовому кіно. Може, як це часто буває, оцінка ззовні стане поштовхом до осмислення його творчості на гідному науковому рівні?

У своїй доповіді Ганс Шлегель говорив про важливість підключення старого архівного кіно до вивчення історико-культурних феноменів, подібних Кавказу. Міждисциплінарний діалог — ось що потрібно в першу чергу. З великою повагою і розумінням аналізував він внесок українських митців в осмислення кавказького конфлікту, зокрема, про Тараса Шевченка і його поему «Кавказ».

Голова німецько-кавказького товариства Еккехард Маас представив докладне зведення історичних даних про кавказькі народи, обгрунтував своє розуміння природи невгасаючого конфлікту. Дуже цікавою виявилася доповідь грузинського кінознавця Георгія Гвахарія «Радянський кіноавангард із кавказьким акцентом». Приміром, досліджено відбиток конфлікту «індивідуальної» і «колективної» психології. Авангардисти 20-х років досить швидко дійшли апологетики колективізму, а потім і звеличення державності в її російсько-імперському варіанті. А починалося все з того, що Шлегель назвав «інтернаціоналістською утопією», викриттям державності, заснованої на пріоритеті однієї з націй. Приміром, ідея екранізації «Елісо» народилася після того, як московський сценарист Сергій Третьяков знайшов в архіві документ, датований 1884 роком. У документі сказано: «Головнокомандувачу Кавказької армії Великому Князю Михайлу Миколайовичу. З метою зміцнення нашої державності вважаю за необхідне вдатися до докорінної царської системи заселення околиць держави козаками, через що вважаю доцільним негайно розпочати виселення чеченців у Туреччину і заселити їхню землю козаками (...). Лоріс-Меліков». На жаль, як показав Гвасарія, національне насильство страшне не лише придушенням імперським суспільством національної традиції підкорених народів (їхньої державності, релігії, мови), а й прямим проникненням насильства в сферу контактів між народами. Все це ми пожинаємо сьогодні...

Чимале місце в доповідях приділялося аналізу образів Кавказу й кавказців у самосвідомості інших народів (у тому числі й у виступі автора цих рядків). Радянський глядач, стверджував той же Гвасарія, «завжди пам’ятав, що сексуальний грузинський чоловік, який з’явився на екрані хоча б мигцем— це співвітчизник Вождя, тобто Месії, пристрасть до якого відчувають усі кіногероїні тієї доби...». У пізніші часи кліше «сексуального кавказця» продовжує працювати. Грузинські жінки в російських фільмах практично ніколи не з’являються. У грузинських навпаки: об’єктом сексуальної пристрасті незмінно стає не співвітчизниця, котра уособлює материнський початок, а «чужа», котра належить до «ворожого роду».

Насиченою різноманітним історичним матеріалом була доповідь Олени Стишової «Росія—Кавказ: культурний діалог, який не відбувся». Вона докладно проаналізувала ставлення російської еліти до кавказького конфлікту: глухота й нерозуміння, на жаль, зустрічалися тут набагато частіше, аніж спроба встановити хоч яку подобу діалогу (нагадаю, що в нас на цьому матеріалі є чудова робота Івана Дзюби).

Відомий російський критик Андрій Плахов теж дав дуже невтішну оцінку своїм співвітчизникам. Його доповідь «Від класової боротьби — через гуманістичну утопію — до інстинктивної ксенофобії» окреслила еволюцію ставлення російського суспільства. Саме гуманістичні цінності стали базою для народження (чи відродження) у 50—60-ті роки низки яскравих національних кіношкіл у колишньому СРСР (скажімо, поетичне кіно в Грузії й Україні). Взагалі 60-ті були останнім оптимістичним періодом минулого століття. Утопії знову оживають, живлячись при цьому соками реального життя. На жаль, 90-ті роки залишили від недавнього оптимізму одні руїни. Аналізуючи відому картину «Брат-2», Плахов стверджує, що його герой Данило є «закінченим продуктом тієї інстинктивної ксенофобії, яка охопила російське суспільство й культуру в результаті економічної кризи, нестабільності, розгулу злочинності і тероризму...».

Історія, як відомо, вчить тому, що вона нічому не вчить. Але це якщо замикатися на самому собі. Саме діалог і є лікувальним засобом для зцілення ран. Вісбаденська дискусія внесла свою лепту в цю шляхетну справу.