Інколи вони з’являються. Нові обличчя українського театру (спроба рейтингу)

27 березня — Міжнародний день театру. На запитання: «Які артистичні персони визначають день нинішній української сцени?» — зазвичай чуєш відповідь: «Ступка, Бенюк, Хостікоєв, Сумська...» (хтось, можливо, назве Роговцеву).

Проте ці майстри — вже золотий ресурс нашої сцени. Пік їхньої кар’єри випав на століття ХХ. А український театр уже десять років живе у столітті ХХI! Час летить. І які ж молоді обдаровані вітчизняні актори могли б, хоча б у перспективі, скласти таке колективне «нове обличчя» української сцени?

На це запитання — «колективна відповідь». Семеро сміливих критиків, хай і з труднощами, але все-таки назвали деякі імена... Вибір, зрозуміло, суб’єктивний, а може, і спірний. Утім, кожен із названих артистів — і обдарований, і потенційно перспективний (а якщо ще й фортуна виявиться прихильною, то...)

Євген АВДЄЄНКО зіграв Жадова в «Дохідному місці» О.Островського на сцені столичної Російської драми. Роль виявилася однією з найцікавіших у постановці Аркадія Каца. Євген на сцені завжди виразний. Його сценічна чарівність — дієва. Найчастіше його сприймаєш як «річ у собі», яка згодом розкривається-розкривається, видаючи якісь непередбачені фокуси... Авдєєнко — одне з найяскравіших надбань трупи за останній час.

Ігор РУБАШКІН — артист Театру на Печерську під керуванням Олександра Крижанівського, який упевнено заявив про себе. Столичним сценолюбам добре відомий як невгамовний філософ Дені Дідро — у «Розпуснику» (за цю роль отримав міську театральну премію). Рубашкін — мастак і розумник в умінні стрімко змінювати різноманітні психологічні реакції та настрої (образ Дідро — підтвердження). Пам’ятний типаж, пластичність і органіка вирізняють його із загального ряду. На жаль, таку «фактуру» поки що особливо не вирізняє кіно.

Ахтем СЕІТАБЛАЄВ сьогодні, швидше, вільний художник. Раніше працював у Криму, але великий сценічний успіх прийшов у київському Театрі драми та комедії на Лівому березі, коли в 2005-му зіграв Ромео. Тоді ж у ньому побачили «нове обличчя» і «справжнього чоловіка на сцені». Сценічний малюнок Ахтема завжди вирізняється стриманістю та граничною внутрішньою наповненістю. Його крок «за обрій» — у спектакль Російської драми «Заповіт цнотливого бабія» — виявився не дуже вдалим... Потім були його ж кінопроекти — як режисера (в одному з них, операція «Че Гевара», знімався Валентин Гафт). Однак про художню своєрідність цієї режисури говорити не доводиться. Сценічний же шлях в Ахтема останнім часом пов’язаний із місцевою антрепризою: він став одним із любимих сценічних партнерів Роговцевої, з якою сьогодні грає три спектаклі.

Віталій САЛІЙ — ще одне відкриття Театру драми та комедії на Лівому березі. Досить добре представив публіці класичного Івана Чонкіна. Його герой — наче сонячний хлопчик: добрий, відкритий, зворушливо-наївний, внутрішньо контрастний світові совдепівського абсурду (описаного В.Войновичем у романі). Не Іван — традиційний «дурень» у політсаркастичній «казці», а дурні — всі, хто його оточує. Молодому артисту вдалося протягнути цю думку. У театрі з 2004 року. Активно знімається: «Тільки любов», «Міський романс», «Полювання на Вервольфа». І, природно, «Мухтар»: куди ж без нього нашим артистам?

Роман ХАЛАІМОВ — у Київському театрі на Подолі з 2004-го. Віталій Малахов відразу ж доручив йому відповідальну місію в драматургії Теннессі Уільямса: спектакль «Не можу собі уявити, що буде завтра...» А «завтра» Руслан почав грати в різних спектаклях театру: «Сто тисяч», «Гравці», «Трактирниця», «Шість персонажів у пошуках автора». Навіть Оверка зіграв у давній соцреалістичній «гендерній» комедії «Фараони» (колись у франківців у цій ролі красувався М.Яковченко). Критик Віталій Жежера із захопленням каже про Романа: «І звідкіля він такий? Іноді дивуєшся — і як він це робить?»

Георгій ХОСТІКОЄВ — не тільки син Анатолія Георгійовича, не тільки зірка ранкового ефіру ICTV й не тільки красень Гриць із популярного телемюзиклу «Сорочинский ярмарок»... Він ще і серйозний, вдумливий актор Театру на Подолі, де працює з 2009-го. І дуже вдало грає в «Кількості» («Батько і діти»). До цього учень Юрія Мажуги трудився у франківців, в антрепризі «Бенюк—Хостікоєв», у Вільному театрі.

Дмитро ЯРОШЕНКО, судячи з усього, альтер-его режисера Влада Троїцького, актор-прем’єр театру «ДАХ»... Народився Дмитро на Дніпропетровщині, у Жовтих Водах. У 2007-му закінчив курс Леся Танюка — у Київському театральному. З 2004 року — у «ДАХу». Серед його спектаклів — «Пролог до «Макбета», «Coffe and Cigarettes», «Людина-подушка», «Сексуальні неврози наших батьків», «Король Лір. Пролог», «Одруження». У пошуках «щирого театру» звертався до князя Мишкіна — спектакль «День восьмий... Ідіот» (за проектом Клима). У тексті Наталі Катериненко про Дмитра: «Він грає як інтелектуальний актор... Віддається не емоціям, а словесному потоку, в який увійшли репліки з роману, що зістиковуються з авторським текстом Клима... Це бунтівлива, часом невпевнена у своїх судженнях людина з болісним сприйняттям навколишнього світу».

P.S. Чи стануть вони «обличчями покоління» або «світочами сцени»? Зазвичай на таке запитання відповідають: майбутнє покаже. Ось нехай воно й «показує». Але є й «дещо», що об’єднує їх усіх (окрім обдарованості). Це їхній справжній сценічний альтруїзм. Це й «невписаність» у наш навколишній поп-пейзаж. І ще — щирість в очах, яку… не зіграєш.

Акторські імена рейтингували театральні критики:
Віталій ЖЕЖЕРА,
Ганна ЛИПКОВСЬКА,
Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА,
Юлія БЕНТЯ,

Олег ВЕРГЕЛІС,

Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА,

Марина НІКОЛАЄНКО