ІКОНА ЯК «ПРЕДСТАВНИЦЬКИЙ ЖАНР»

Хоч би як стогнали та скаржилися українські літератори, вчені та видавці на тимчасові труднощі, що діють на постійній основі, представницьке книговидання розвивається. З’являються розкішні дорогі енциклопедичні й довідкові видання, мистецькі альбоми. Вони далеко не завжди потрапляють у продаж, а якщо й потрапляють, відлякують середнього українця своєю далеко не середньою ціною. Ці видання поповнюють собою відомчі бібліотеки, даруються «високим гостям», везуться як коштовні подарунки закордонним партнерам, вручаються в офіційній обстановці. Що й казати — ці книжки народжуються мажорами. Їхня доля влаштована з колиски — вони не проштовхуватимуться до слави, не шукатимуть свого читача, не чекатимуть із трепетом перших рецензій. Вони покликані прикрашати собою книжкові полиці, підкреслюючи обраність свого власника, викликаючи заздрість тих, кому такий чудовий подарунок не призначається ні за чином, ні за майновим статусом. У них є свої високі покровителі, котрі, як правило, супроводжують їх вступним словом. У них завжди солідні автори, чудова поліграфія, дорогий папір, формат ін фоліо або щось на кшталт того.

Одне слово, скільки видається дорогої макулатури, яка стоїть на полицях високих кабінетів із нерозрізаними сторінками (і це, між іншим, на краще, що їх не читають — там іноді ТАКЕ написано!), наш читач знає й сам. Однак слід зауважити: бувають серед «представницьких видань» і такі, з приводу чиєї недоступності можна лише пожалкувати. Передусім це мистецькі альбоми. Їх не просто почали врешті-решт видавати — видавали й раніше, — але нині вийшли на якісно новий професійний рівень. Дивлячись на них, розумієш, що ми не лише навчилися передавати в репродукціях автентичний колір «близько до тексту» — ми навчилися добирати цікаві матеріали й писати досить розумні пояснення. Ні, звісно, не навчилися — раніше в наших краях це вміли робити. Але чомусь довгий час не робили...

У книжки «Давня українська ікона з приватних збірок» є всі риси «представницького видання» — вступне слово В.Ющенка, великий формат, чудовий друк на білосніжному папері, ясна річ, чимала собівартість, участь діаспори. Навіть саме це «з приватних збірок» — зазначте, не «з зібрань» (хоча йдеться саме про «зібрання», а не про «збірки») — віддає водночас пікантною діаспорною архаїкою і солідністю образу приватного колекціонера. Усе це видавництву «Родовід» вдалося поєднати з багатим змістом — передусім зі справді чималою кількістю ілюстрацій, які доносять до читача сюжети та форми традиційного українського іконопису. Стаття одного з упорядників альбому О.Сидора дає уявлення не лише про розвиток іконографічних традицій на території України, а й про деякі перипетії збирання колекцій стародавніх ікон, що місцями перетворює традиційно довідковий текст на досить захоплюючий сюжет.

Утім, саме в довідковій частині не обійшлося без данини традиції. Приміром, вступна стаття підтримує міфологему, закріплену ще в радянській історіографії, про вибір князем Володимиром візантійського варіанту християнства: «оскільки вони (посли Володимира Великого) навряд чи були знайомі з основними принципами християнства як системи віровчення і світогляду, то саме зовнішні ознаки богослужіння справили на них незабутнє враження». Тобто політичні мотиви наполегливо підмінюються естетичними, смаковими. А версія про «незнання» послів для сучасного історика може видатися трохи натягнутою — невже й справді посли при княжому дворі були такі необстріляні й так мало знали про християнство?

Але, звісно, головне в цій книжці — репродукції, які становлять основну частину обсягу. Переважають іконографічні зразки із Західної України — Львівщина, Волинь, Закарпаття, Івано-Франківська область. Тобто важко перевірити твердження д-ра Мирослава Татаріна, висловлене у вступному слові, що українські ікони з усієї території України відбивають західні впливи. Ясна річ, більшість ікон, репрезентованих в альбомі, їх відбиває. Адже з 235 поданих зразків лише 27 — із Центральної, Південної України чи Слобожанщини. А «європейські» віяння в західноукраїнській іконографії, що розвивалася за помітного католицького впливу як до, так і після Берестейської Унії, цілком пояснимі.

«Регіональна нерівність» альбому — неминучий результат упорядкування за принципом «що є в приватних колекціях», проте це анітрохи не знецінює естетичного значення альбому. Просто це слід враховувати при спробах узагальнених суджень про іконографію України в цілому. Але чи потрапить згаданий альбом до рук тим, хто захоче і зможе аналізувати й розмірковувати? Чи з’явиться він у бібліотеках мистецьких вузів, дослідницьких інститутів, на книжкових полицях мистецтвознавців та істориків? А можливо, він повторить долю своїх набагато менш привабливих колег за «представницьким жанром» і, гордо загорнувшись у гарну суперобкладинку, пройде повз свого читача?

Утім, це вже буде зовсім інша казка...