ІГРИ В ЕФІРІ

Закінчився осінній сезон ігор в інтелектуальному клубі «Що? Де? Коли?» Феномен цієї програми в глибокій — можна сказати, бездонній — добропорядності гравців, якої не міг не визнати й новоспечений ведучий. Його манери мимоволі облагороджуються під впливом такої вишуканої компанії. А либонь здавалося, що він уже безнадійний. Ця гра не лише розважає. У ній є затишок. Вона стала оазою інтелігентності на сучасному телебаченні.

Особливо це відчувається нині, коли на наших екранах з’явилися різноманітні варіанти «О, щасливчика!», «Слабка ланка», «Крісло» тощо — безліч усіляких ігор та шоу, зокрема інтелектуальних. Ми гарячково клацаємо кнопками дистанційного керування, перескакуємо з однієї гри на іншу (радіючи, коли час рекламних заставок на потрібних каналах не збігається) і, лежачи на дивані, з відчуттям власної переваги, змагаємося в кількості правильних відповідей із гравцями, котрі пітніють від хвилювання та світла прожекторів у студії.

Але ні для кого не секрет, що очманілим від щастя переможцем із мішком грошей у результаті стає аж ніяк не найрозумніший, не найдужчий і вже тим паче не найпорядніший учасник гри. Вирішальними виявляються два чинники. По-перше, випадок. «Російська рулетка», «Глас народу», «Перший мільйон» — ніколи не знаєш, яку каверзу підсуне тобі комп’ютер у наступному турі.

По-друге, багато залежить від вашої безпеки. Мається на увазі ваша безпека для суперника. Йому не має бути страшно поруч із вами. Як обгрунтовує своє рішення позбутися одного з гравців фіналіст «Слабкої ланки»? «Мені з Сергієм у фіналі грати буде легше. А Вадима, якщо чесно, я побоююся», — каже він. Головний приз не здобувають у чесному бою, інтелектуальними зусиллями. Він дістається волею сліпого випадку чи товаришів по команді, звичайнісіньких людей, котрим властиво боятися й недолюблювати сильніших, розумніших і кращих. Як в Еврипіда — «Розумна Медея, тим і ненависна».

Інтелектуальне шоу «Слабка ланка» перетворилося на реальне, де виграє не найрозумніший, а той, інший. Гравцям, які мусять весь час говорити «банк», повинно бути вкрай незатишно: хтось перед ними відповів і заробив гроші, а вони зараз майже напевно обірвуть цей тендітний ланцюжок. Мало того, що ризикуєш вилетіти сам, та ще це дратливе усвідомлення своєї інтелектуальної недосконалості. Прислухайтеся до того, що говорять, ідучи з гри: «Я б побажала цій команді не виграти багато грошей, щоб ті люди, які грали, як я, недовго там грали, тоді мені не буде так прикро». Винуватцем власної невдачі завжди виявляється розумніший гравець: «Рашид випромінює погану енергію, можливо, тому я програв». Власний інтелектуальний потенціал під сумнів не ставиться: «Мені будь-кого дайте в поєдинку сам на сам. Я роздовбав би його, як бог черепаху». Але інколи спостереження гравців справді об’єктивні: «Я вважаю, Олексій трохи амбіційний... Його тактика спрямована на відсівання гравців, котрі можуть стати в нього на шляху». Справді, розумних і добропорядних, як правило, використовують лише на перших етапах гри, а наближаючись до головного призу, їх неминуче викидають за борт. Не допомагають і докори винахідливої ведучої. Ми давно вже навчилися сприймати словесні образи тихо й покірно. Мета виправдовує. «Сергій суто зовні мені огидний. Він схожий на Мефістофеля. Я не побажала б йому виграти. Не хочу, щоб темні сили восторжествували». У результаті тріумфує людський чинник.

Від простого знання відповідей на не завжди прості запитання залежить, як довго гравець протягне в страхітливому, схожому на стоматологічне, кріслі в грі під такою самою назвою — «Крісло». Вона ще не встигла набриднути, так само, як і не встигла стати (а можливо, вже ніколи й не стане) хітом екрану. Але від того ж таки горезвісного людського чинника залежить кількість грошей, які страждалець забере з собою. Ви знаєте відповідь і розхвилювалися від радості та смакування виграшу? Електронний «донощик» оприлюднить ваш прискорений пульс — і ось ви вже сидите, не маючи права розкрити рота, і марно намагаєтеся не думати про білих ведмедів, що самі лізуть у голову. А гроші тим часом зникають. Зникає й межа між інтелектуальним та реальним шоу. «Учитесь властвовать собой», — радив ще Пушкін вустами Онєгіна. Практично будь-яка життєва ситуація від нас вимагає спокою й витримки. Ніякі знання не допоможуть нервозному вчителю бути хорошим професіоналом. Хірург із тремтячими руками — загроза для життя хворого, а політик із тремтячим від хвилювання голосом — узагалі непорозуміння. Приймати рішення і зберігати контроль над собою в нестандартних ситуаціях та екстремальних умовах — цього нас навчають ще в школі на іспитах. Втрачаючи спокій, ми ризикуємо втратити повагу, роботу, гроші, а інколи й кохання. Так що ж, крім музики й садистського на вигляд крісла, діє в цій грі так гнітюче? Адже вона така близька до життя. У ній використовується такий популярний і модний у наш час індивідуальний підхід до учасників: гранична межа частоти пульсу встановлюється залежно від його частоти в кожного гравця у звичайному стані. Десь поруч перебуває хтось рідний або знайомий, кому довірено вас заспокоїти. Відчуваєте, як з’являється запах лікарні? Гравець оточений знаками несвободи та власної слабкості: крісло, ремені на руках, близькі, що втішають, і для всіх очевидний показник вашого внутрішнього стану — частота пульсу. Якщо у відомому проекті скляними стали стіни навколо гравців, то «Крісло» робить прозорими самих гравців. Метафора про оголені нерви стала реальністю. Але чи справедливі такі правила? Чи дійсно низька частота пульсу може вважатися свідченням сильного характеру й витримки? Відомо, що часто в екстремальних ситуаціях виручає не лише холодний, тверезий розум, а виручають автоматичні реакції, які часом навіть не піддаються контролю з боку свідомості. По суті запитання — це лише привід. Про важливість знань не йдеться. Нічого не означає і здатність контролювати своє хвилювання — зберігати рівний голос, не смикатися в кріслі, логічно мислити. Оцінюються не залежні від вас біологічні особливості. Очевидно, «Крісло» за своєю глибинною концепцією ближче, скоріш, до конкурсів краси з їхнім торжеством тілесності, ніж до інтелектуальних та реальних ігор.

Тому й віє таким теплом від «Що? Де? Коли?». Гра, в якій незворушний Друзь і гарячий кавказець Равшан Аскеров мають рівні можливості дати правильну відповідь і виграти. У якій ніхто з новачків, котрі пошилися в дурні, не може сказати — я не хочу, щоб грали Максим Поташев чи Федір Двінятін, адже, ясна річ, ще одна сова дістанеться комусь із них. Гра, в якій можуть зіграти одинадцять запитань із дванадцяти, і ці запитання попередньо відбираються людиною так, аби вони відповідали рівню команди. А отже, частку випадковості зводять до мінімуму, й перемога залежить передусім від кмітливості розуму. Адже відповідь потрібно прид-ум-ати, а не просто знати.

Але навіть у «Що? Де? Коли?» з’явився тринадцятий сектор — інтернетівське запитання, коректність, навіть елементарна правильність якого ніким не перевіряється. Це гра з випадком. Тим випадком, що вторгається в наше розплановане мало не по хвилинах життя іноді лиховісним, а іноді щасливим тринадцятим сектором. Потрапивши в нього, ми розуміємо: від нас залежить чимало, але аж ніяк не найважливіше. І реальність — природа чи навколишні — абсолютно байдужа до нашого розуму й наших чеснот. Головне — зуміти викликати в них симпатію й довіру до себе. Переконати, що ти не є сильним конкурентом, а отже абсолютно нешкідливий. Це закони сучасного успіху — закони Карнегі. Інтелектуальні й реальні шоу наочно засвідчили: сьогодні ці закони, на жаль, сильніші від законів фізики та звичайної порядності.