«ІДЕАЛЬНИЙ МУЗЕЙ»: РЕАЛЬНІСТЬ ЧИ УТОПІЯ?

Національний художній музей України сьогодні на порозі великих змін. 1998 року Президент Кучма підписав указ про його реконструкцію. Щоб реалізувати ідею «Музей — культурний центр нації», розпочато серйозну роботу з вироблення нової музейної концепції, його реконструкції, модернізації та розширення. У рамках цього проекту розроблено програму «Ідеальний музей», де термін «ідеальність» слід сприймати радше як віртуально-філософський, з застереженням, що до ідеалу завжди варто прагнути, але досягти його практично неможливо.

В історії першого загальнодоступного міського музею Києва (його первісна назва — Міський музей старожитностей і мистецтва), якому в серпні 1999 року виповнилося 100 років, мов у краплі води сфокусувалися культурні колізії української нації в цілому і мистецтва зокрема. Велике і жорстоке ХХ століття, здавалося, незбагненним чином творило і руйнувало одночасно.

На проекті фасаду музею значиться напис «Проектував архітектор Городецький за ескізом архітектора Бойцова. Лютий 1898 року». Коли благородні форми будинку, більше відомого киянам як «Музей із левами», було знайдено на папері, міська дума почала ретельно добирати придатне місце. Але справді придатного майданчика не знайшли. Високі грунтові води, відсутність неподалік музею рекреаційної зони, активний рух транспорту по вул. Грушевського, практично впритул прилеглої до будинку, дуже сильно його амортизують. І сьогодні музейні стіни потребують негайного капітального ремонту.

Біля витоків музею стояв Микола Біляшівський, перший директор, який розробив і опублікував 1900 року програму його розвитку, що є зразком серйозного наукового підходу до музейної справи і не втратила актуальності й сьогодні.

1904 року Київський художньо-промисловий і науковий музей ім. Миколи ІІ (протягом усієї його історії музей перейменовували десять разів) був урочисто освячений. До такої знаменної події імператор виділив 100 тис. карбованців.

Поступово музей ставав значним культурним і науковим центром, куди входили художньо-промисловий, художній, археологічний, історичний, нумізматичний, етнографічний, фотоархівний відділи, бібліотека із зібранням стародруків, рукописами, автографами. Наприкінці 20-х років при музеї організували аспірантуру.

Сучасне ядро музею становить колишній художній відділ, заснований 1903 року. Миколі Біляшівському, Данилу Щербаківському, Федору Ернсту належить ідея створення колекції українського професійного образотворчого мистецтва. За задумом фахівців, українську образотворчу культуру представляли художники, які народилися і працювали в Україні, ті, котрі опинилися за межами Батьківщини, й іноземні майстри, котрі творили на нашій землі.

Перші експонати почали надходити з художніх виставок, що відбувалися в музейних залах. До речі, рейтинговий відбір художників і творів був досить суворий. Традиційно на рік проходило не більше десяти виставок.

Як зазначає Ольга Жбанкова, завідувач відділу мистецтва ХІХ століття, 1904 року родина цукрозаводчиків Терещенків подарувала музею дев’ять малюнків і ескізів Михайла Врубеля. Відтоді почався процес формування колекції за рахунок подарунків, які надходили від приватних осіб. Власних коштів на придбання експонатів музей не мав.

З 1922 року відбувається болючий процес розосередження колекції по інших музеях Києва. З художнього відділу вилучили твори Іллі Рєпіна, Миколи Ге, Михайла Врубеля, Тараса Шевченка і багатьох інших, залишаючи так звану україністику.

Однак витвори мистецтва — це завжди більше, ніж німі свідки історії. З їх «розселенням» по інших адресах починається процес жорстокого вторгнення державних структур у долі музейників. Звільняють із посади директора Миколу Біляшівського, накладає на себе руки Данило Щербаківський, німця з походження Федора Ернста посилають на будівництво Біломор-Балтійського каналу (після тривалих принижень і митарств його розстріляли 1942 року в Уфі). У колекції з’явився «спецфонд», де доля арештованих картин скидалася на долю їхніх творців.

На десятиліття в музеї запанував період державно-партійних чиновників, «занадто далеких» від мистецтва, а роль музейного працівника звели до переписувача інвентарних карток та екскурсовода для офіційних делегацій. Як зазначає доктор мистецтвознавства Людмила Міляєва, яка доклала чималих зусиль для «реанімації» повоєнного музею, у 50-х роках доводилося долати колосальні труднощі, аби виставити ікону, відкрити виставку Федора Кричевського, вперше показати українське мистецтво 20-х років. Та це вже був величезний прорив уперед, що грунтувався на молодості й ентузіазмі його працівників.

Наприкінці 60-х — початку
70-х років музей значно добудовують. 1970— 80-ті роки ввійшли в його історію довжелезними чергами на ажіотажні виставки — від «Скарбів Тутанхамона» до Іллі Глазунова.

Зі здобуттям Україною незалежності почала змінюватися концепція музею, але через різке обмеження можливостей закупівельної діяльності стали виникати істотні труднощі з подальшим комплектуванням колекції. Мінімізація заробітної плати поставила музейних працівників у принизливе соціальне становище. Ця елітна професія перестала бути престижною.

За останні п’ять років найзначнішими художніми проектами у стінах музею були «Україна — світу», у рамках якого пройшли виставки та конференції, присвячені Давиду Бурлюку й Олександру Архипенку (останній проект НХМУ). Під своєрідний полігон для обкатування трохи суперечливого, з концептуального й естетичного поглядів, але заодно, безперечно, неординарного проекту «Україна ХХ століття» багаторазово відводилися зали музею. Найбільш значущою подією 2001 року, мабуть, стала виставка Абрама Маневича, підтвердивши думку, що в історії багато що повертається на круги своя. Образ провінції Маневича, віднесений часом на 92 роки, повернувся в ті ж самі зали.

На кінець ХХ століття колекція музею стала найбільшим і найповнішим у світі зібранням українського образотворчого мистецтва, що налічує понад 30 тис. одиниць зберігання. Але демонструються фонди лише на 1,2%.

Нове тисячоліття Національний художній музей України зустрів грандіозними планами відродження і перетворення на справді сучасний музейний комплекс.

Щоб розмова про теперішню музейну політику була конкретною, я попросила працівників музею оцінити його роль та місце в сучасному суспільстві.

Лариса ЧЛЕНОВА, завідувач відділу стародавнього мистецтва Національного художнього музею України, яка пропрацювала в ньому понад 50 років:

— Важко переоцінити значення музею в сучасному суспільстві. Це не лише «зв’язок часів», це насамперед те прекрасне, що підносить душу над повсякденністю і виховує естетичні ідеали. Все це підживлює мистецтво різних епох, зібране в музеї, вплив якого невідпорний. Головні завдання сучасного музею — знайти гідну форму експонування творів мистецтва, пропагувати їх у прекрасних виданнях, поповнювати і розширювати колекцію.

Галина БЄЛІКОВА, головний хранитель НХМУ:

— Основна роль музею — збереження скарбів культури і передача їх зі століття у століття. Виконавши функцію збирання, зберігання, наукового вивчення, можна переходити до популяризації, що передбачає естетичне і патріотичне виховання.

Тетяна ГРУЩЕНКО, керівник служби інформації НХМУ:

— Музей — ідеальне місце для естетичного відпочинку, але активного, де мають почуватися комфортно і відвідувачі, і працівники, і експонати.

Анатолій МЕЛЬНИК, генеральний директор НХМУ:

— Музей — це національний символ величі, що показує історію народу. Він — візитна картка держави і те непорушно вічне, у що варто повірити владі й народу. Я готовий співпрацювати з різними політичними партіями, які розуміються на мистецтві і дають йому можливість розвиватися, стоячи при цьому на державницькій національній позиції.

2001 року, за розпорядженням глави Київської міської держадміністрації Олександра Омельченка, у власність НХМУ передано довгобуд по вул. Інститутській (буд. №3). Згодом там планується розмістити Музей українського сучасного мистецтва, де передбачається використовувати найсучасніші технічні засоби для створення належних умов зберігання, охорони й експонування колекції.

Держава виділила пристойні кошти на реконструкцію (5 млн. дол.). Створено також Фонд сприяння розвитку музею, покликаний залучити позабюджетні гроші. Практику залучення спонсорських грошей дуже активно використовують багато провідних музеїв світу, у тому числі музеї Росії. Поняття «друзі музею» досить грунтовно закріпилося на Заході, ставши престижним і почесним. Одне із завдань Фонду сприяння розвитку НХМУ — підштовхнути українських бізнесменів до думки, що час «комерційних філантропів» уже на підході.

У рамках комплексної програми передбачено створення філії НХМУ в Кам’янці-Подільському, із проведенням в одному з наймальовничіших міст України цілорічних міжнародних симпозіумів. В історичному центрі міста виділяються приміщення загальною площею 2800 кв. м. Це дозволить розширювати і поповнювати колекцію сучасного мистецтва, із залученням іноземних художників.

Здавалося б, умови для розвитку настільки блискучі, що в них навіть важко повірити. Але попереду — найскладніше. Належить пройти шлях грандіозного будівництва і пов’язаного з ним переїзду всіх експонатів, дуже примхливих до будь-яких зовнішніх впливів. Освоїти нові величезні зали під музейний простір, що передбачає певний рівень камерності. Належить із блискучої колекції українського образотворчого мистецтва створити не менш блискучу експозицію, що абсолютно не тотожне. Для розробки нової концепції та плану експонування створюється творча робоча група.

Належить відродити музей як національну гордість, вивести його на почесне місце в «туристичній стежині» Києва, повернути всім нам втрачену звичку відвідувати музеї сім’ями, з дітьми. Але початий список із ключовим словом «належить» можна продовжувати досить довго.

І тут дуже багато залежатиме від людського чинника: хто проводитиме розпочату реорганізацію, хто стоятиме біля витоків відроджуваного музею. Тож роль музейних працівників, чию тиху, але подвижницьку працю неможливо переоцінити, набуває загальнодержавного значення.

Відкриття оновленого комплексу Національного художнього музею України заплановано на 2005 рік. Щоб на цей час музей справді став культурним центром нації, розроблено програму «Ідеальний музей», у рамках якої передбачена комплексна фахова підготовка музейних працівників України.

Усі ці поступальні кроки даються дуже не легко, але наближають «ідеальний музей» до його реального втілення.