І смерть, як і колись, обман

Ірина Губаренко вибрала професію театрального композитора не випадково. У її сім’ї всі мали стосунок до театру або музики: дідусь Р.Черкашин і бабуся Ю.Фоміна були березільцями. Хіба жарт — працювали в театрі з самим Лесем Курбасом. Чудовим композитором, відомим далеко за межами України, був батько Ірини — Віталій Губаренко, що пішов із життя передчасно.

У будь-якій великій родині втрати близьких неминучі. Але вдвічі несправедливо, коли батьки ховають дітей. Така тяжка доля випала Марині Романівні Черкашиній. Вечір пам’яті Ірини Губаренко на сороковини її смерті засвідчив, що колектив театру для дітей і юнацтва теж по-сімейному переживає втрату. Колеги назвали цей поминальний спектакль «У пошуках ніжності». Мені він видався найбільш піднесеним і схвильованим за багато років знайомства з цим театром.

Треба починати добрі справи з конкретної живої людини, а не всього людства в цілому. Треба не соромитися добрих і навіть ніжних слів, щоб не вимовляти їх потім на цвинтарі. Так чи приблизно так можна визначити сенс того, що відбувалося на сцені, де звучали вірші та мелодії Ірини Губаренко. Ризикованим було сусідство з творами Пушкіна, Шевченка та Блока, голосами Висоцького і Піаф. Але високий камертон витримати вдалося. Двома скороминущими цитатами промайнули мелодії з моноопери Віталія Губаренка «Ніжність» і голос співачки: «Якщо ти живий і читаєш цей лист...». Для розуміння цього зв’язку необхідний невеличкий відступ.

«Ніжність» — історія про любов і смерть, які завжди поруч. Про зворушливе й вічне почуття розповідають листи жінки, які ще довго після смерті коханої отримує адресат. Аналогії виникають самі собою. Послання з вічності приходять до слухачів навіть після смерті композитора з його музикою. Зрозуміло, якщо написані вони з любов’ю і торкають струни людської душі. У цьому й було перегукування меморіального спектаклю «У пошуках ніжності» та моноопери «Ніжність».

Влітку минулого року «Ніжність» В.Губаренка за новелою Анрі Барбюса була поставлена на сцені Харківського оперного і присвячена пам’яті автора. На прем’єрі встигла побувати Ірина, тоді її хвороба не так грізно заявляла про себе, як останніми місяцями. В.Губаренко написав свій найвідоміший твір, коли дочка була на межі дитинства й отроцтва. Незадовго до цього Ірина запитала у мами, в якому віці почав складати музику її улюблений Моцарт. І, почувши відповідь, засмутилася, що запізнилася на кілька років. Можливо, вона відразу прочула в музиці Моцарта ту легкість і простоту, яка багатьом здається доступною, а насправді є таланом генія? Так чи інакше, вона стала композитором. Композитором, який пише для сцени. А це означає — для акторів насамперед.

Останні мають особливе чуття на тих, хто допомагає їм висловити себе і своїх героїв. Можливо, саме тому п’ять акторок її рідного театру, у просторіччі йменованого ТЮГ, сягнули такої високої емоційної напруги в музично-поетичному (режисер А.Драчов) і пластичному (хореограф С.Момот) спектаклі, присвяченому пам’яті Ірини.

Автором композиції і протагоністської дії виступила Ольга Двойченкова. Її драматичний талант був незаперечним і раніше. Але тюгівський репертуар диктував свої правила гри, еклектика стилів заважала висловити потаємне. Спектакль «У пошуках ніжності» став для неї, колег і глядачів поворотом до духовного очищення, що й було в давнину головною метою театрального видовища. Творчим натхненням повіяло від роботи другої головної акторки — Вікторії Білої. А зовсім юна Маша Бесчетнікова зворушила поєднанням високого трагізму і ліричної простоти у вірші-монолозі «Не хочу умирать. Не умру никогда».

Кожна акторка вела в меморіальному спектаклі свою мелодію, як то скрипка, віолончель чи флейта. Галина Місюкевич відтворила музику української мови, характерну для творчості Ірини Губаренко, тонко відчула колискову її материнства «Мій півнику, мій хлопчик кришталевий...» і розпач самоти.

Незвичним було ставлення Ірини Губаренко до рідного міста. Високе духовне начало і дрібна крамарська трясовина, які так дивно в ньому перепліталися, стали джерелом трагічних суперечностей більшості її творів. Зовні Ірина не справляла враження людини душевно відкритої, але насправді мала добре серце і турботливо відгукувалася на біди й тривоги друзів. На її відспівуванні та похоронах було море квітів, багато сліз, і всі вони були щирими. Проте відчуття провини залишилося. Так буває, коли людині не вдається повною мірою віддати належне за життя, змінити її зневажливе ставлення до власної долі.

З останніх віршів
Ірини Губаренко

Не хочу умирать. Не умру никогда.

Умереть — это значит уметь…Что уметь?

И зачем? Может, лучше дышать?

Или течь? Или петь и играть?

Я сыграю тебе, моей жизни звезда.

Это будет лихая гастроль.

В небесах, что во сне приходили ко мне,

Откликаясь на тайный пароль.

Там подмостки колышутся в свете планет,

Мне не нужен обратный билет.

Там предложат контракт сроком в сто тысяч лет, —

Лучше счастья актерского нет.

* * *

Я так люблю свою болезнь —

Бессилье воли, немощь мысли.

Из запертых ворот на смерть

Не просочится воздух смысла.

Сплоченны, сомкнуты ряды

Моих ошибок, масок разных.

Они ко мне идут «на Вы»

Сражаться и добиться казни.

Благословляю свою смерть —

Распад всего, что я любила.

Мне тех дверей не отпереть,

Я их сама навек закрыла.

Назад ни шагу. Вверх нельзя.

Сжимаюсь до малейшей точки.

Взрыв! Легким пламенем горя,

Преображаюсь в эти строчки.