Хворостовський. Довге відлуння

Думаю, зайве нагадувати, що графік Дмитра Хворостовського розписаний на тривалий час наперед. Наприкінці березня, приміром, він із великим успіхом виступив у Тюмені. А недавній київський концерт Хворостовського — мабуть, одна з найяскравіших музичних подій 2008-го. Принаймні відлуння того концерту в палаці «Україна» досі у серцях шанувальників Дмитра. Авторові цих рядків пощастило не тільки брати участь у репетиційному процесі напередодні київського концерту Хворостовського, а й спілкуватися з ним. Фрагментами цих розмов (із невеликими авторськими відступами) й хотілося б поділитися з читачами «ДТ».

«Шанувальники мені не докучають»

В одному з інте­рв’ю Хворосто­вського назвали «Попе­люшкою у чоловічій подобі». На­роджений у Красно­ярську, Дмитро, проте, силою свого дару скорив Москву. А потім й інші міста світу. Але пустити корені в столиці не зміг. Роки пос­т­перебудовного безмір’я, декілька пограбувань, хаос, що панував навколо. І як контраст — затишні зарубіжні міста, які співак відкрив для себе наприкінці 80-х після перемоги в Кардіффі. Проблема місця проживання була вирішена — затребуваний за кордоном Хворостовський стає громадянином світу. Найкращі мегаполіси чекають його з нетерпінням. Найкращі зали збирають цінителів його таланту. У нього кілька квартир по всьому світу. Але найбільше він любить Лондон — саме там йому вдається провести з сім’єю кілька тижнів на рік, вільних від безкінечних перельотів.

Відразу пригадується вислів Хворостовського, що українська публіка — найбільш вдячна. Адже для нашої людини музика — частина її душі, частина повсякденного життя.

На жаль, виступи Дмитра, особливо оперні постановки, нині радують переважно зарубіжного слухача. Недавно він виступав у «Травіаті» з Ганною Нетребко в Ковент-Гардені, потім — «Євгеній Онєгін» у Чиказькій опері, «Бал-маскарад» у Метрополітен-опера, а спектаклем «Дон Карлос» у Парижі під керуванням Теодора Курентзіса Дмитро закінчив сезон. Йому під силу сяяти на тлі найкращих світових солістів й оркестрів. А нечувана свобода, з якою Хворостовський втілює образ Онєгіна на оперній сцені, може бути тільки в людини, вихованої на російській літературі. Цілком заслужено критик Антоніо Томмазіні в «Нью-Йорк таймс» писав, що Хворостовський народжений для ролі Онєгіна. А зміст слів і почуття він передає зі щирістю, притаманною лише справжнім акторам-філософам. Звідси наступне запитання.

— Що ви можете сказати про рівень підготовки українських музикантів, які брали участь у вашому концерті?

— Уже з репетиції я суджу, яку велику роботу провела сторона, що приймає: хор звучить прекрасно, оркестр грає чудово, всі темпи відповідні…

Нагадаю: в недавньому київському концерті Хворостовського брали участь хор Муніципального оперного театру і Державний академічний естрадно-симфонічний оркестр України. Комунікабельність Дмитра тоді перевершила всі сподівання — він подовгу спілкувався з музикантами за лаштунками, щиро дякував їм, роздавав автографи і з задоволенням фотографувався.

— Мабуть, вам безкінечно докучають шанувальниці? Просять автографи, сфотографуватися на згадку…

— Ніхто й ніколи мені цим не докучає. Якщо людина просить автограф, то це, звичайно, йде від душі, від серця. Чому я маю вважати, що мені докучають? Навпаки, це знаки поваги, любові. Як же мені до цього ставитися, як не з відповідним почуттям щирої симпатії?

Він справді дуже товариський, відкритий. Але без панібратства. Шанується. Зграйки веселих музикантів — артистів оркестру й хору — за першої ж нагоди просять сфотографуватися на згадку, й Дмитро охоче погоджується. А зробити це хочуть буквально всі, бо вони — ось уже два дні в полоні його чарівливості й незвичайної творчої енергетики. Ця енергетика — відмітна риса Хворостовського. Він може на репетиції «пожаліти» свої зв’язки. Але економити енергію? Ніколи! Віддача на сцені — концерт це чи тільки проба сил перед боєм — цілковита. І в результаті — приголомшлива, щира, майже фізично відчутна відповідна реакція залу. Почуття грані й міри — відмітна риса Хворостовського. Та чи можна ж інакше, коли не одна красуня зітхає за тобою? Навіть усесвітньо відома Сумі Йо в одному з інтерв’ю призналася, що коли вона виступає з Дмитром на одній сцені, їй буває важко зосередитися й контролювати себе — така сила впливу чоловічої чарівливості співака. При цьому він — зразковий сім’янин, за європейськими мірками — багатодітний батько: двоє дітей від минулого шлюбу живуть також у Лондоні й постійно спілкуються з батьком.

Ну а молодших дітей — дочку Ніну й сина Максима — подарувала Хворостовському чарівна Флоранс — Флоша, як він ласкаво, на російський манер називає її. Флоранс — не тільки чарівна жінка, дочка італійки й француза, а й талановита піаністка, чудовий концерт­мейстер.

Останнім часом вона бере уроки вокалу. Дмитро реагує на це стримано. Захоплення дружини поважає, але гадає, що одного фахового вокаліста для сім’ї досить. Що, проте, не завадило йому виступити з Флоранс дуетом в одному з концертів. І все ж основна місія Флоранс нині — бути ангелом-охоронцем для коханого чоловіка, супроводжувати його на гастролях. Народження цього літа молодшої дочки Ніни на певний час перервало традицію спільних сімейних подорожей. Тому в Київ, як відомо, Хворостовський приїхав сам.

«Я — нерелігійна людина»

— Як ви вибудовували свою останню концертну програму «Спеціально для вас»? Чи було, коли можна так сказати, якесь надзавдання?

— Можна назвати цю програму ретроспективою найкращої російської оперної музики, романсу, народної й популярної пісні. Ми її склали, з огляду на можливості оркестру щодо репертуару. А взагалі останніми роками зміст наших виступів варіюється постійно. Є російські програми, наприклад, «До Росії з любов’ю», ми з нею їздили в останній тур країнами Північної Америки й Європи. У цю програму входила літургійна музика, арії з опер, старовинні романси й популярні твори, які звучатимуть і в сьогоднішньому концерті. Тож загалом ми трошки повторюємося. Хоча в усіх наших попередніх гастролях із нами виступав хор Попова, який виконував літургійну музику, а тут ми трохи змінили структуру виступу, залишивши більше класичних арій і пісень. Мені здається, що саме така програма цікава для київського слухача.

…Насправді йому є з чого вибирати. Його велика дискографія — наче літопис музичного життя. Ось «Арії Чайковського і Верді» з Роттердамським оркестром і Валерієм Гергієвим, записані 1990 року, — завоювання олімпу. Рік по тому— «Очі чорні» з Російським оркестром народних інструментів. Далі — три роки чекання й «Арії бельканто» Россіні, Доніцетті та Белліні поряд із «Піснями й танцями смерті» з творів Римського-Корсакова, Бородіна, Рубінштейна, Рахманінова й Мусоргського. 1997 рік — олімп завойовано, починається тривалий і трудомісткий процес утримання позицій. «Старовинні арії» — архаїчні співзвуччя часів витоків оперного жанру виникають немов із небуття. Через рік — те, чого від нього чекають завжди і з нетерпінням, — «Калинка», російські народні пісні та абсолютно несподівано — під акомпанемент не оркестру, а хору! 2001 рік — ще одна цитадель популярності «з гарантією» — «Неаполітанські пісні». А що, чи не час, нарешті, порушити монополію тенорів? І поруч — національна альтернатива, начебто під нього написані «Старовинні російські романси». Але цього разу вже не з компанією Phillips, яка продюсувала до 2001 року практично всі альбоми співака. Наступає час нових тандемів. І за пультом з’являється Костянтин Орбелян. Запис робить компанія Delos. 2002 рік. Знову — Верді, арії. 2004-й, данина Георгію Свиридову: цикл «Петербург». Та поруч із традиційними жанровими амплуа раптом окреслюється зовсім нове й несподіване творче обличчя Хворостовського — «Пісні воєнних років» і «Пісні радянських композиторів». Акомпанує за допомогою Державного камерного оркестру Росії його художній керівник Костянтин Орбелян. Виконання визнане канонічним... На зрізі всіх цих альбомів і сформувалася недавня програма. Опера представлена російськими композиторами. А в другому відділенні — данина народній пісні, романсу, неаполітанській пісні й до болю знайомим старшому поколінню шедеврам радянських композиторів. Шкода, «не помістилися» арії Верді, а поруч з «Как молоды мы были» залишався зазор для «Катюши». Але навіть у такому вигляді багатство жанрової палітри Хворостовського вражає. Окремо в його творчому доробку стоїть програма «Російські духовні співи» — шедеври православної літургійної музики.

— Звернення до духовної музики — випадок чи закономірність? Що це — внутрішня потреба вашої душі?

— Я загалом людина нерелігійна. Але вважаю, що саме завдяки релігії був написаний цілий пласт прекрасної музики. Духовна музика, яку я виконую, призначена більшою мірою для звучання на світ­ських заходах. Наприклад, два дні тому ми давали концерт із Петербурзьким камерним хором, де пролунало доволі багато літургійної музики в першому відділенні. Прекрасний концерт, прекрасна програма. Ми її виконували вперше в поєднанні з російською народною музикою. Мені здається, що літургійна музика має звучати частіше, тому я будую далекосяжні плани щодо виконання таких програм і в Росії, і за кордоном.

Щодо релігійності — не знаю, наскільки Дмитро відвертий у своїй відповіді. Бути нерелігійним, живучи на Заході, — звично. Це данина так званій політкоректності, яка про­пагується всюди. Для Хворостовського ж літургійна музика не данина моді, не прохідний етап. Вона в його виконанні звучить молитовно.

— Чи не мали ви бажання включити до свого репертуару українські пісні, оперні арії?

— Бажання таке було, але… я побоявся! Знаєте, в мене є надто строгий суддя — це мій тато, який чудово розмовляє українською мовою. Українські пісні я знаю з дитинства. І коли я починаю їх виконувати, він часом так суворо критикує, що мене охоплює паніка! (Сміється.)

…Щоб зацікавити Хворостовського українською оперною спадщиною, в Києві його ближче познайомили з записами творів Миколи Лисенка. Є надія, що прославлений баритон зверне увагу на арію Остапа з «Тараса Бульби». От уже, воістину, буде де розвернутися драматичному дару співака.

— Ви не думали заспівати в дуеті з кимось із популярних естрадних виконавців?

— Мало про що думаю?.. (Роздратування співака зрозуміле — віне не відчуває великого бажання співати з зірками естради. Як відомо, однією з причин взаємного охолодження й, як наслідок, розрив контракту з фірмою Phillips, стала категорична відмова Хворостовського від нав’язуваного йому компанією дуету з Мадонною. — М.Л.). Я віддаю перевагу спільним виступам із зірками оперної сцени. У мене нині проходить серія концертів «Хворостовський запрошує». І одна з моїх гостей — Сумі Йо. Потім — Анжела Георгіу, яка хоче заспівати на Красній площі... Такі проекти мені цікавіші. Хоча, знаєте, ніколи не кажи «ніколи».

Із досьє «ДТ»

Хворостовський Дмитро Олександрович, народний артист РФ. Народився 16 жовтня 1962 року в Красноярську. Закінчив Красноярський інститут мистецтв. З 1985 по 1990 рік був солістом Красноярського державного театру опери та балету. 1987 року став лауреатом першої премії на Всесоюзному конкурсі співаків імені М.Глінки, а рік по тому його визнано гідним Гран-прі на Міжнародному конкурсі співаків у Тулузі (Франція). 1989 року переміг у телевізійному конкурсі Бі-бі-сі «Співак світу» у Кардіффі (Великобританія), завоювавши приз і титул «Найкращий голос». У листопаді 1999 року в Канаді Дмитро Хворостовський знявся у фільмі-опері за «Дон Жуаном» Моцарта відразу в двох партіях — Лепорелло й Дон Жуана. За підсумками 2005 року знаменитий баритон, у репертуарі котрого понад 30 головних оперних партій, став лауреатом престижної премії «Співвітчизник року-2005». Лауреат Державної премії РРФСР в галузі музичного мистецтва (1991), лауреат Премії профспілок у галузі художньої творчості (1991). Нині Дмитро Хворостовський із дружиною Флоранс і двома дітьми живе в Лондоні.

«Якось ми з Хворостовським виступали в тому будинку, де 1938-го розстріляли мого діда…»

Останнім часом Дмитро Хворостовський часто виступає в тандемі з відомим диригентом і композитором Костянтином Орбеляном. Цей музикант — легендарна особистість у музичному світі. Приміром, за період із 1980 по 1991 рік він зіграв 750 концертів по всьому світу. Нині Орбелян — запрошений диригент і член опікунської ради Російсько-американського молодіжного оркестру. Він також викладає історію російської музики в Стенфордському університеті.

— У житті часом бувають неймовірні сюжети, — розповідає Костянтин Орбелян. — Моя мама народилася в Харкові, батько — в Нагірному Карабаху. А зустрілися вони в Сан-Франциско. Під час Другої світової німці відправили маму в табір біля Штутгарта. Батьків батька репресували. Мого діда, начальника особливого політвідділу пропаганди НКВС Баку, розстріляли 1938-го на Луб’янці, а бабусю заслали в радянський концтабір. Їхній син при цьому 1941-го пішов воювати за Батьківщину. Хіба батько й мама могли припустити, що в них у Сан-Франциско народиться син, який займатиметься музикою, потім почне концертувати як піаніст, зіграє в Москві з Державним камерним оркестром, а коли через шість тижнів помер його головний диригент, Андрій Корсаков, прекрасний скрипаль і надзвичайний музикант, їхнього сина запросять стати головним диригентом, хоча він не диригував до цього жодним концертом?

І на завершення історії про неймовірне — 21 грудня 2007 року ми з Дмитром дали концерт на честь 90-річчя колишнього КДБ, або, якщо хочете, НКВС, і цей концерт проходив у тому ж будинку, де 1938 року розстріляли мого діда...

А взагалі, момент якоїсь духовної компенсації настав 2004 року, коли я купив у Москві колишню квартиру Андропова. Брежнєв, до речі, жив свого часу поверхом нижче. І коли мої батьки вперше приїхали в цю квартиру — у нас із Дмитром саме був концерт на Красній площі, на якому були присутні Путін із Мубараком, — для них це була якась фантасмагорія! У пам’яті — терор, арешти, колективізація, голод, Друга світова, Сталін, Гітлер. А їхній син живе у квартирі колишнього генсека СРСР, глави КДБ! Отож я тепер знаю — в житті буває все!

Ну а з Дмитром Хворостовським доля звела нас також «випадково». Його агент познайомився з моїм агентом, залишив номер телефону й запрошення на оперний спектакль у Сан-Франциско. Хворостовський мав співати арію Григорія Грязного в «Царевій нареченій». Склад був зірковий — із ним співала Ольга Бородіна, диригував прекрасний диригент Немі Ярві. Я саме відпочивав у Сан-Франциско з сім’єю, але на спектакль не потрапив. Відлітаючи у справах із Сан-Франциско, я в аеропорту зустрів Немі Ярві, сповненого захоплення від спектаклю. Ми полетіли в Москву. А кілька днів по тому мені подзвонив агент Дмитра й знову запросив на концерт. Цього разу в Нью-Йоркській філармонії: «Ти маєш зрештою познайомитися з Дмитром. Я вже рік намагаюся вас стикувати!» Згодом ми й зустрілися. Я цілком щирий: звикнути до його дару, виконання й унікального голосу неможливо. Я зіграв із ним уже двісті концертів, якщо не брати до уваги записів. І завжди відчуваю неймовірне творче задоволення.