Художник Іван Марчук: "Моя найбільша мрія — ніколи не бачити нещасних людей"

Нещодавно в Тернополі, на батьківщині видатного українського художника Івана Марчука, презентували фотовиставку та спеціальний альбом - присвяту своєму землякові, великому майстрові. До альбому "Я - серед вас. Іван Марчук і Тернопільщина" ввійшло близько

400 фотографій знаменитого художника: репродукції його картин, світлини різних років, а також роздуми про життя та своє місце в цьому житті.

Його майстерня в центрі Києва розташована під дахом одного зі старих будинків. Стеля в тріщинах, за вікном - тьмяне світло, мало меблів і багато картин, овіяних тишею. На стінах - афіші виставок, що відбулися. Господар майстерні - невисокий сивий чоловік із прямою спиною і суворим профілем. Показуючи ряди полотен, він немов перегортає їх, викликаючи тим самим якесь особливе відчуття. Ти розглядаєш у мільярді переплетень кожну окрему лінію і нишком доторкаєшся до полотна, відчуваючи фактуру фарб - цих провідників чарівного світла, що його випромінюють роботи справжнього художника. Іван Степанович, помітивши мою реакцію, по-доброму мружиться й виходить з кімнати, залишаючи наодинці з картинами. Але, ідучи, він продовжує дивитися на мене очима смутку й самотності - очима своїх полотен.

Іван Марчук народився на Тернопільщині в травні 1936 р. З дитинства він любить згадувати, як його батько вправно розв'язував складні задачки з арифметики й майстерно плів взуття з соломи, а сам він читав сусідам при світлі лампадки газету "Правда". Траплялося, Івась забирався в чужі сади і ласував яблуками й вишнями, і за це летіло йому від обурених хазяїв каміння в спину. Але найбільше запам'яталася самобутня краса простих речей - полів, лісів, неба, сонця, з яких потім народжувалися його пейзажі.

Закінчивши сім класів освітньої школи, Іван Марчук вступив до художнього училища, а потім - до Львівського інституту прикладного мистецтва. Там навчали здебільшого азів соцреалізму, що було очікувано, але сумно. На заводі ужиткових матеріалів, куди майбутній художник улаштувався працювати, теж панувала ідеологія законної радянської одноманітності. Оскільки крокувати в ногу з художнім стандартом усе одно не виходило, одного разу Іван вирішив для себе робити тільки те, що схоче. А хотілося недозволеного - самовираження. Виплеснутися на папір, вчавити всього себе в альбомний аркуш! Забути все, чого навчали, писати не за законами класичного живопису, а взагалі по-своєму, писати своє, себе! У ті роки він починав писати картину, не знаючи, якою вона буде, і не надто переймаючись результатом.

Перші роботи, створені в несвідомому прагненні пізнати самого себе, невдовзі оформилися в серію "Голос моєї душі", яка стала основою для всіх наступних його напрямів. Ці картини - про повернення, про подорож додому. У той період художник використовував живописну техніку "пльонтанізм" - тонкі довгі мазки. Пейзажі Івана Марчука - суцільно "виплетені". Накопичена й збережена краса дитинства, життя, часу знайшла свою форму, ставши мерехтливим потоком світла й тіні.

Тієї пори Іван Степанович шкодував лише про те, що фізично не міг малювати стільки, скільки хотілося. Однак, щойно до нього прийшло визнання, його заборонили, тобто, як тоді було заведено, просто забули. Спілка художників робила вигляд, що такого майстра не існує, і ненав'язливо натякала, що сперечатися не варто. Марчук ховав картини в знайомих, страждав від неможливості виставити їх і чекав випадку втекти. А тим часом удосконалювалася його майстерність. Полотно перестало бути засобом пошуку і стало метою існування. Не малювати він більше не міг.

Можливість утекти з'явилася надто пізно, коли перебудова вже йшла повним ходом і до незалежності залишалося всього кілька років. Напевно, на той момент по-справжньому важливим залишалося одне: повернути собі відчуття волі. Іван Марчук виїхав, кинувши дружину і половину картин. Жив спочатку в Австралії, потім у Канаді й Америці. У тому світі, де він опинився виїхавши з СРСР, люди не жили, але працювали, а йому тільки цього й треба було. На Заході Іван Марчук не лише здобув популярність, а й сколотив багатство. Щоправда, через дванадцять років повернувся. Мовний бар'єр і духовна самотність обтяжували давно, але поштовхом стали події 2001 р. Через тиждень після теракту в Нью-Йорку, свідком якого він був, Марчук зібрав речі, віддав ключі знайомим і сказав, що, скоріш за все, не повернеться. Так і сталося.

Сьогодні для нього немає батьківщини - є болісна, вистраждана прив'язаність до місця. Він шкодує, що повернувся. Йому обіцяли визнання, пошану, власний музей, але керівні особи, які роздають обіцянки, змінилися, і тепер про художника згадують лише зрідка. При цьому британська газета The Daily Telegraph внесла його до списку ста геніїв сучасності. Він лауреат Шевченківської премії і заслужений художник України. Проте сьогодні для нього це не має значення. Своїх картин - а їх понад чотири тисячі - він не продає попри великий попит. Живе Іван Марчук один. Час від часу його відвідують дочка з онуком. Він читає газети, годує синичок, нарікає на владу й сердиться на молодь. І щодня вранці, попри все, стає до мольберта. Кілька останніх років художник працює над серією "Погляд у нескінченність". Це десятий цикл у його творчості. Тепер це абстрактний сюрреалізм, знову - новий напрям, знову - унікальна техніка. Сам він каже, що це новий Марчук. І, дивлячись на картини, важко не погодитися з ним.

Краса в його роботах - портретах, пейзажах, абстракціях - це краса самої природи. Складні деталі створюють неповторно цілісний образ. У його полотнах є й безум, і задушлива туга. Є й спокій, але він завжди в минулому часі. Спокій Марчука завжди в тому, що відійшло безповоротно.

Іван Степанович гірко жартує: переживання за країну вбивають бажання малювати. Але він лукавить: не творити він не може. У ньому немовби уживаються дві різні людини. Одна - рвійна, неспокійна, вимоглива, інша - самозаглиблена й споглядальна. Одна прагнула зовнішнього благополуччя, інша нехтувала ним задля живопису. Утім, усе життя він жадав тільки одного - писати. Сьогодні скаржиться, що йому тісно в майстерні, але насправді йому тісно в самому собі. І тому як художник Марчук ніколи не вичерпається.

Пряма мова

Про традиції. Мистецтвознавці не знають, що про мене писати. Вони видумують імена, шукають поезію, вигадують ґрунт, з якого я, на їхню думку, мав прорости. А я виріс на камінні і не визнаю жодних традицій, я просто з'явився. Вони ж не хочуть погодитися, що так буває.

Радянська школа живопису культивувала одноманітність. У нас в інституті в одній майстерні працювало двоє художників. Якось вони писали етюди на пленері, а коли закінчили й зібралися додому, не могли розпізнати свої картини. Щоб визначити авторство, намагалися згадати, хто з них використовував ультрамарин, а хто ні. Коли я вчився в інституті, всередині в мене щось вирувало. Саме тоді я вирішив: якщо не проявлю себе зараз, то кину пензлі й повернуся назад у село, до землі. На заводі ужиткових матеріалів ми займалися переважно дурницями. І я в той період почав малювати щодня прямо на роботі. Мені наче прорвало шлюзи.

Про роботу. Я завжди заздрив поетам. Він узяв клаптик паперу, їде в трамваї - і вже працює. А художник - це ціла індустрія. Якби в мене було більше місця, то фарби не в банках, а в відрах стояли б. Я розливав би їх і в них качався. У мені надто багато експресіонізму, який нікуди діти.

У мене є будинок у Каневі, де я пишу влітку. Там - як в Америці: крім як працювати - більше робити нічого. Дуже добре іноді поледарювати. Наприклад, у вересні я був у Гурзуфі, гуляв, пив вино й купався. Але довго в мене не виходить - набридає.

Я не продаю картин. Я міг би мати купу грошей, але мені вона, ця купа, не потрібна. Бо я живу один, мені нема з ким розмовляти. А картини - це моя дітвора, я сам. Дуже вже люблю на себе дивитися. А показувати картини обов'язково треба - це ніби жінку обнімати.

Про людей. Я читаю ці дурні газети. Мені вже сто разів казали: не бери їх, будеш добре жити. Правда, коли стаєш до мольберта, весь негатив забувається. Але в нас уся країна складається з негатива. Отак сховаєшся в майстерні і думаєш про позитив, а він же тільки той, що в тебе на полотні. В Америці цього не було. Я ходив чистими вулицями, милувався архітектурою, люди всміхалися мені. Це було прекрасно.

Якось до мене залетіла синичка. Я її спіймав і пішов з нею на вулицю. От, думаю, побачу гарну дівчину і подарую їй. Тримаю руку в кишені, синичка там дрімає. Бачу - йде гарна панянка. Я до неї: "Сонечко, - кажу, - хочете бути на одну секунду щасливою?". Вона сердито: "Що таке?". "Та ви не бійтеся, - кажу, - я порядна людина, - дайте мені ваші руки". Вона знехотя дала. Я вийняв синичку з кишені й поклав їй у долоні. А вона як заверещить! "Ну от, - кажу, - я так хотів, щоб ви одну секунду були щасливою, а ви були щасливою десь одну п'ятдесяту секунди, бо навіть не встигли побачити, що у вас було".

Моя найбільша мрія - не бачити нещасних людей. Я хочу, щоб у цій країні всі були привітні й задоволені.

Про самотність. У мене є оточення, але я самотній. Сюди приходило багато жінок, всі вони казали: "Тут така атмосфера, що хочеться залишитися назавжди". А я так нікому й не сказав: "Залишайся". Мене підкорив живопис. Коли ти настільки одержимий, на інше не стає сил. Я навіть ніколи не закохувався до безтями. Була лише одна дівчина, яку я дуже любив, але покинув, щоб утекти.

Я був непосидючий, мені слід було вибрати місце десь у Європі й прижитися. Або повернутися в Австралію, де мені було дуже добре. Я був дуже радий, коли повернувся, бо думав: тепер це інша країна. Але не варто було повертатися в країну, яка мене топтала. Пейзажі я міг би малювати й за кордоном, однаково вони в мене в голові. А їхати зараз умирати кудись можна тільки, якщо мене вивезуть разом з усіма моїми картинами. Без них я - ніщо.

Про красу. Одного разу я дивився на зимовий ліс: голі дерева на тлі неба, немов мереживо. Це була така краса, такі ритми! Здавалося, можна взяти широкий пензель, мазнути - і будуть дерева. Я вигадав "пльонтанізм", бо мені дуже хотілося вирізнитися. Тоді ще були фарби, які дуже добре підходили для цієї технології, - петербурзька темпера. Вона дає переливи, вібрацію і рельєф. А для останньої серії я використовую американський акрил: він дає дуже рівні мазки, і геть незрозуміло, як це намальовано. Ці картини дуже чисті, вони до мене немов з небес спустилися.

Спостерігати пейзажі наживо мені більше нецікаво. Я люблю їх уже написаними, бо це - перевтілений мотив. Коли я був студентом, міг годинами блукати цією прекрасною землею в пошуках краси. Мої колеги пленталися за мною зі своїми важкими етюдниками й посилали в спину прокльони. Тепер мене можна кинути куди завгодно - я в усьому знайду красу.