Хто збудує міцний замок?

Часи змінюються. Колись, в епоху спаду феодальних відносин і централізації влади, замки ставали жертвами нової держави. Кардинал Рішельє, котрий прийняв рішення про знищення замків, жодної хвилини не думав про те, що руйнує пам’ятки архітектури — зразки романського і норманського стилів. Він руйнував оплоти аристократичних заколотів, чим забезпечив до кінця свого блискучого XVII століття сяяння Королю-Сонцю. У нас у менших масштабах, але не з меншою старанністю руйнацією замків займалися Петро і Катерина Великі. Втім, відтоді як заколоти почали готуватися прямо в королівських/президентських покоях, замки були реабілітовані. Тепер у Європі їх із задоволенням показують туристам, влаштовують у них невеличкі романтичні готелі і милі «домашні музеї». Самі власники замків з іменами і титулами, які не вміщаються на одному зошитовому аркуші, або господарі замків у першому поколінні приймають гостей-клієнтів, і гості мають усі підстави хвалитися перед колегами, що провели відпустку в справжньому лицарському гнізді.

Українські замки — зовсім інша річ. Вони донині перебувають у власності держави і захищені статусом «пам’ятки архітектури». Від чого саме захищені — не зовсім зрозуміло, принаймні з їхнього вигляду. Охоронна грамота держави не захищає їх ні від снігу, ні від вітру, ні від людей. Що ж, у єдиного власника — держави — на їхнє утримання коштів немає. І вона в цьому чесно признається.

Нещодавно була-таки прийнята Кабміном Концепція державної програми збереження і використання замків на 2006—2011 рр. Основна її перевага — визнання, нарешті, безсилля держави перед руйнацією пам’яток і декларація готовності передачі замків у приватні руки. За останній час на цю тему чимало було сказано «профільними» міністрами — міністром культури Ігорем Ліховим і міністром будівництва й архітектури Павлом Качуром. Усі, звісно, за те, щоб передавати — у концесію на 49 років або, ще краще, відразу у власність.

Основним мотивом передачі пам’яток, відповідно до таких виступів, залишається нестача коштів на їхню підтримку. Ми так звикли до цього аргументу, що відразу охоче киваємо головою. Однак це, хоч і правда, зовсім не є таким однозначним, як хотілося б ораторам. На так зване «відновлення», тобто будівництво втрачених пам’яток, кошти якимось чином знаходяться. Звичайно, я розумію, що будівництво «пам’яток архітектури», на відміну від підтримання стану (навіть не відновлення!) справжніх, — штука дохідна. Та й будують їх далеко не скрізь. От у Києві, наприклад, який і так задихається від тісноти і де вкотре збираються розширювати проїзну частину за рахунок газонів і зелених насаджень (цього разу — на бульварі Лесі Українки), «пам’ятки історії» будують щосили. Доходить до абсурду — влада міста і країни знаходить 100 млн. грн. на будівництво Успенського собору в Києво-Печерський лаврі, а ліквідації аварійного стану в печерах, який реально загрожує великими руйнаціями, а може, і жертвами, доводиться чекати понад рік. Тож не в грошах щастя. Вибачте, справа.

Утім, хоч би які гроші кидали на будівництво, їх усе одно не вистачить на охорону пам’яток. Це правда. Передача — питання справді актуальне. Проблема лише в тому, як і на яких умовах це буде зроблено. «Генеральна репетиція» передачі пам’яток архітектури в користування або у власність уже йде на повний хід. Я маю на увазі передачу храмових споруд релігійним громадам. Цей процес непогано виявляє можливі проблеми експлуатації пам’яток «за призначенням». Зрозуміло, якщо громада бере в користування церкву, вона хоче і має повне право відправляти в ній ритуали так, як продиктовано каноном. Зі свічками, панікадилами, хором, великою кількістю людей, які тертимуться біля стін. Вони у своєму праві, тому що з погляду віруючої людини церковна споруда — штука утилітарна, тобто повинна відповідати уявленням народу, який молиться в ній, про храм і благоліпність. Тому і виникають повсюдно конфлікти між музейниками чи інтелігентною громадськістю й громадою/священиком на тему що можна і чого не можна робити в тій чи іншій церкві. Проте можна бути упевненим: коли громаді захочеться покрити дерев’яну церкву жерстю (щоб блищало!) або підмалювати акриловою фарбою старі розписи, то вона це зробить. Що вже й казати про дива технічного прогресу — лампочки Ілліча. Стародавні церкви повсюдно електрифікуються, у чому теж нікому не докорятимеш на початку ХХI століття. Інша справа — електрифікувати дерев’яні церкви, напевно, треба якось інакше. Бо щось горять часто.

Тому запитаннями «кому» і «на яких умовах» усе не вичерпується. «А чи передавати взагалі?», з огляду на накопичений негативний досвід зі збереженням переданих церков і нездатністю (небажанням?) влади закликати до порядку «передільників». Насправді, при хорошому вітрі пам’яток, які не підлягають передачі у приватні руки, має бути мінімум. За великим рахунком, їх може взагалі не бути. Це стосується і культових, і світських споруд. Ватикан із усіма своїми розписами, архітектурою і парками перебуває у власності, як у нас би сказали, «релігійної організації», що йому зовсім не шкодить, а може, навіть навпаки. Але де нам знайти аж такий гамбурзький рахунок? Адже справа не тільки в законах і контролі — справа в людях. І тут, на жаль, у нашому випадку доводиться говорити вже не стільки про дефіцит бюджету, скільки про дефіцит людських якостей — виховання, освітнього рівня, культури, відповідальності і навіть просто ділової кмітливості.

Найпопулярніший аргумент прибічників тотальної передачі: «А от у Європі». І я згодна. Європа у своєму культурполітичному вимірі штука настільки різноманітна, що підібрати відповідний приклад можна завжди. Так, у Європі пам’ятки архітектури часто перебувають у приватній власності. Або хоча б у концесії. Проте Європа знову ж таки з людського погляду від нас не менш віддалена, ніж із погляду економічного. Почнімо з того, що європейське населення, незважаючи на дві світові війни, не пережило такої «чистки», як населення колишнього СРСР. Про це не заведено говорити вголос, але це варто брати до уваги, коли хочеш розібратися в «архітектурній сваволі» нашої з вами сучасності. Я зовсім не пропагандист аристократії і блакитної крові. Я упевнена: не треба бути дворянином від Рюриковичів, щоб не дозволити знищити фундамент Лядських воріт у Києві. Достатньо просто не бути бидлом. Але ми це дозволили. От і усе, що можна сказати про майбутню приватизацію з подальшим «збереженням» замків і палаців. А також про нашу європейськість.

Утім, Європа різна й у своєму ставленні до збереження пам’яток. Наприклад, у деяких містах Німеччини муніципалітет сплачує власникам квартир у «історичних» будинках просто за те, що вони там живуть. І це легко зрозуміти. На експлуатацію квартир у будинках XII—XIII століть не лише потрібно чимало коштів. Вони ще бувають просто позбавлені деяких цілком природних вигод. Йдеться, звісно, не про каналізацію чи електрику, проте вже, скажімо, питання опалення і заміни столярки в цих будинках просто невирішувані, із чим мешканцям доводиться миритися за скромну компенсацію від муніципалітету.

Так, у Європі питання утримання пам’яток у приватних руках вирішується по-різному, але формулюється воно в остаточному підсумку однаково. Багатій людині, котрій просто хочеться мати власний замок, простіше і дешевше купити шматочок землі і збудувати на ньому замок за власним смаком з усіма сучасними вигодами, ніж приватизувати середньовічну руїну, постійно вкладати в неї гроші і регулярно мати справу з урядовими комісіями, піклувальними радами і неурядовими організаціями.

У результаті в Європі найчастіше за таку справу беруться коли не нащадки-спадкоємці, то люди, які збираються зробити замок своїм бізнесом. Отут простежується докорінна відмінність європейської політики в цьому питанні від наших намірів. Наші керівники від культури й архітектури вже одностайно заявили, що йтиметься про продаж або передачу в концесію за гроші. Водночас у Європі суми, за які пам’ятки передаються бажаючим, нерідко суто символічні. Звичайно, бідна країна — Англія. Знаєте, за яку суму близько року тому уряд Великобританії передавав в оренду на 50 років середньовічний замок у Шотландії? Рівнесенько за один фунт стерлінгів. Трохи менше двох наших умовних одиниць. А в нас? Продали палац Лянскоронського під Львовом (колишня територія моршинського санаторію) за 460 тис. грн. І потім так обурювалися — продешевили! Ну що твоя «Криворіжсталь»...

Отож, скільки саме фунтів стерлінгів покладе в скарбницю той, хто візьме на себе турботу про замок, не надто цікавить британський уряд. Вони вже усе порахували і зрозуміли, скільки цей хтось заощадить їм на утриманні пам’ятки. Це у його нового власника болітиме голова, як саме його підтримувати, реставрувати, робити привабливим для туристів. У цьому він сам і зацікавлений — це для нього єдиний засіб повернути гроші, витрачені на реставраційні роботи й експлуатацію. Тобто замок має надаватися у власність чи концесію для ведення бізнесу. Він має годувати власника — і тільки тоді власник поводитиметься з ним так, як треба з пам’яткою, а не з власною скотобазою. Важливо зрозуміти, що замки в приватній власності — це бізнес. А бізнес — це не «для багатих», як чомусь часто думають у нас, а для тих, хто хоче працювати.

Тому навіть був би у мене один вільний фунт стерлінгів, витратила б я його краще на пиво, ніж на замок у Шотландії. Тому що в розумінні англійського уряду «підтримувати у належному стані» середньовічний замок — це вам не церковку жерстю обшивати. І очі там навіть на дрібні негаразди ніхто не закриє — прийдуть, перевірять і гудбай, лицарське гніздо. Добре ще, коли неустойку не здеруть. Однак у нас — зовсім інша справа. Якщо ти вже щось купив, то хоч із кашею його з’їж. Хочеш, дерево на пластик поміняй, хочеш, стіни пересунь, хочеш, дах зніми і ще два поверхи добудуй. Коли це «проходить» із пам’ятками архітектури в столиці нашої батьківщини, то чому цього не може трапитися з замком десь на висілках? Можливо, я перебільшую. Звичайно, коли рішення буде прийнято, на всіх кутках розповідатимуть про те, які там драконівські обмеження, як там нічого не можна буде змінювати, як там за усім стежитимуть. Що ж, якби наші чудові закони, норми і положення виконувалися, ми б жили не гірше, ніж якісь там шотландці, котрі не поспішають купувати власні замки усього за нещасний фунт стерлінгів.

Для чого ж, на думку нашої влади від культури й архітектури, багатенькі буратіни вкладатимуть грошики? Варіантів усього два. Або для ведення турбізнесу, як уже було сказано, або просто «щоб було». За честь мати замок. Панове, адже у вас усе є — заводи, газети, пароплави, — тільки справжнього дворянського гнізда досі немає. Тож чи не бажаєте? Ви тільки щось там зробіть — ресторанчик, кав’яреньку, кінний заводик. Аби не подумали, що ви забаганки заради це купили. І передбачається, що знайдеться достатньо охочих придбати ще й замок. І таки знайдеться, у тому разі, коли всі розповіді про обмеження, нагляди й охоронні договори — про людське око. Бо містери-твістери навряд чи захочуть, щоб по їхньому «дворянському гнізду» валандалися якісь туристи, тим більше комісії від охорони пам’яток. Але в таких потенційних власників є одна незаперечна перевага — вони відразу можуть покласти в касу шукану кількість грошових знаків.

Тому справжні наміри управлінців від пам’яток, швидше за все, позначаться на наявності/відсутності охоронних договорів. Хоча й охоронний договір — палиця на два кінці. З одного боку, він необхідний, щоб зберегти не лише зовнішній вигляд пам’ятки, але і його доступність. Крім збереження геть усього, він має обумовлювати те, що пам’ятник відкритий для огляду відвідувачами. По-перше, народ має право бачити свою історію. По-друге, це автоматично відверне від пам’ятки тих, хто хоче взяти його тільки для себе, улюбленого, і переробити його відповідно до власних уявлень про розкіш. З другого боку, музейники наріжним каменем визначають збереження всього, що тільки можна зберегти. Вони тремтять над пилом століть — і це правильно, інакше які вони музейники. Бізнесмен, у свою чергу, розуміє, що від пилу в його клієнтів може початися напад астми. Він кладе в основу зручність і прибуток. Шукати компроміс у цих умовах іноді виявляється складніше, ніж переборювати всі законодавчі перешкоди.

Питання «кому віддавати» має ще й етичну складову. У багатьох палаців і замків були власники. Одних, як водиться, немає, а інші далеко. Але вони все-таки є. Наскільки етично продавати майно при фактично живих правонаступниках? Чи не є це реалізація заклику «грабуй награбоване»? Зрозуміло, це питання буде порушене, коли заборону на передачу пам’яток у приватні руки буде знято.

Утім, спосіб позбутися тих, хто має право одержати своє і не платити, вже знайшли. Міністр будівництва й архітектури Павло Качур цілком певний: віддавати замки і палаци у власність слід тільки громадянам України. Здавалося б, якщо іноземець хоче відкрити турбізнес в Україні і принести свої гроші в її економіку — чому ні? Та й у саму галузь саме зарубіжні інвестори могли б принести високий стандарт. Як це було, наприклад, у XVII—XVIII столітті в Португалії з портвейном, коли англійські купці стали вкладати гроші у виноградники у верхів’ях Дору. Португальці, звичайно, опиралися — їм більше подобалося підфарбовувати блідий купаж соком бузини і продавати за ціною справжнього портвейну. Але англійці виявили наполегливість — вони любили портвейн, а своїх виноградників у туманному Альбіоні майже немає. З нашими замками ніхто так не старатиметься — чого, а замків і в Європі цілком достатньо. Тому західного інвестора треба було б не відлякувати відразу, строго запитуючи, чи може він дістати із широких штанин відповідного кольору паспорт, а показати, що інвестувати в наші пам’ятки — легко і надійно. Адже у цьому разі з’явиться не лише іноземний бізнесмен із товстим гаманцем, з’являться ще й спадкоємці тих, хто володів цими землями і, відповідно, замками до 1917 або 1939 років. Вони, найчастіше, не громадяни України, тому й живі. І вони матимуть повне право запитати: а чому це ми повинні купувати те, що в нас незаконно відібрали? І справді, чому жертвам атеїзму повертають майно, а жертвам класового терору — ні?

Звичайно, є негативний досвід передачі нерухомості законним власникам. Іноді посеред столиць колишньої радянської Прибалтики можна побачити будівлі у дуже поганому стані. Вони перебувають у приватних руках, а руки ці не в змозі їх утримувати. Однак це свідчить зовсім не про те, що віддавати награбоване не варто! А лише про те, що, незалежно від того, кому й як ти передаєш пам’ятку, найперший обов’язок власника — утримувати її в порядку. І коли власник не в змозі це забезпечити, він піддається законним процедурам контролю, що змушує його або взятися за розум, або продати обтяжливу власність і знайти собі щось скромніше. Зрештою, саме такими методами діяли європейські міста від Ромула до наших днів: хто не міг утримувати будинок біля ринкової площі, продавав його і перебирався на Троєщину.

Насправді питання «передавати чи не передавати» замки в приватні руки — це з царини обивательського бурчання. Якщо все буде зроблено як слід для збереження пам’ятки, а не для моментального наповнення бюджету, реальнішим постане питання «візьмуть чи не візьмуть». Коли міністр Качур каже, що «мета приватизації — це не одержання прибутку для державного бюджету, а відродження культурної спадщини», хочеться облитися сльозами розчулення: як шляхетно! Але той, хто захоче вкласти в цей об’єкт свої гроші, якраз хоче прибутку. І він має право. Для того щоб адекватно оцінити інвестиційну привабливість нашої славнозвісної спадщини, варто тимчасово забути про голосні фрази про «відродження», «спадщину» та інше, що заважає подивитися на наші «унікальні об’єкти» прагматично. Вони хоч і наші, але не дуже привабливі — з цілої низки причин. Починаючи з недорозвиненості внутрішнього туризму в Україні, закінчуючи поганими дорогами. З причин, через які абсолютна більшість рідних українських туроператорів не включають у тури наші чудові замки. До багатьох замків ведуть хіба що звірині тропи — про іншу інфраструктуру не будемо. І це не кажучи про цілий ряд законодавчих обмежень, які неминуче супроводжуватимуть придбання й експлуатацію пам’ятки архітектури — законодавча база для цього ще не до кінця розроблена, а в тій частині, де розроблена, цілком непрохідна. Коли чесно, треба бути цілковитим романтиком, щоб у наших умовах кинутися в цей бізнес. Тому, хто захоче зайнятися замком, доведеться вирішувати рівняння з дуже багатьма невідомими, про які добре відомо лише одне — дуже дорого.