ХТО ЗАХИСТИТЬ УКРАЇНСЬКУ ПІСНЮ?

Колись один мудрий чоловік сказав: вище пісні може бути лише молитва.

Усвідомлюючи те, що пісня, як, певно, жоден жанр мистецтва і літератури, в новітні часи не втратила, якщо гоже так мовити, своєї конверсійної цінності, домірковую собі — а чи не з неї можна почати духовне відродження, утвердження української ідеї, про яку ми так часто говоримо?

Я багато років свого творчого життя віддав саме пісенному жанру. Тішуся, що більшість із нині славетних виконавців починалися саме з моєї пісні, що мав честь працювати з відомими і талановитими композиторами. Але знову мучить питання. Маючи великий творчий потенціал, маючи здібних композиторів і виконавців — чому наша пісня в багатьох випадках залишається безкрилою птахою? І тут, як на мене, на перший план виступають суто суб’єктивні чинники.

Що робить пісню популярною? Можу прямо сказати: її «розкручування» на телебаченні і радіо, її повторюваність у концертних програмах, наявність аудіо касет і компакт-дисків із записами цієї пісні. Тепер розкладемо по поличках вищезазначені міркування. Чи багато ви чуєте українських пісень на каналах телебачення? Я гадаю, що ніхто ствердно не відповість. А в радіоефірі, по Fm-івських радіостанціях, які найчастіше слухають водії, пасажири, працівники закладів культури, розважальних об’єктів? Відповідь така ж сама. А на цих радіохвилях слухачів — тисячі і тисячі. На жаль, до них не долине українська пісня.

Я вже чую гнівне заперечення: ми крутимо те, що людям подобається. Гаразд. Тоді ще одне запитання. А чи була в нас хоча б спроба впродовж останніх п’яти років зробити хорошу українську пісню популярною, щоб її почули люди, щоб вона кілька разів на день звучала по радіо і телебаченні, щоб її захотілося затягнути за столом? Ні, таких спроб не було. А концертна діяльність? Подивіться, наприклад, на рекламні щити біля Палацу «Україна». Хто там панує? Понад 80 відсотків — російські виконавці. Хіба наше рідне мистецтво — це лише комерція, а не висока державна політика? Гірко, дуже гірко.

Талановите не тільки може, а й має дійти до людей. Але для цього треба хотіти і робити. Діяльних людей, умілих організаторів концертних програм української пісні, ой, як бракує!

Інша проблема — меценатство і спонсорство. Чому для російських виконавців наші багаті фірми і корпорації відкривають свій гаманець, а для українських... Та що там казати. Я сам був організатором багатьох пісенних акцій, зокрема такого відомого дійства як «Хай святиться ім’я твоє, або Десять Господніх заповідей». До участі в ньому були залучені найкращі мистецькі сили України.

Воістину достойний духовний проект, який викликав великий резонанс. І водночас скільки порогів було оббито, скільки поклонів було віддано... Відгукнулися ж — одиниці. А чому такий проект не взяла під своє крило держава, чому наше Міністерство культури соромливо відвернулося? Тут доречно добрим словом згадати київського міського голову Олександра Омельченка, який багатьом митцям протягує руку допомоги. Але чому не узаконене наше меценатство? Чому для людей, які хочуть допомогти рідній культурі, зокрема пісні, не послабити податковий тягар? Питання, питання... На жаль, без відповідей.

Тривожить засилля непрофесіоналізму, аматорства в гіршому розумінні цього слова. Як можна слухати пісню, текст якої складається з чотирьох речень і має три граматичні помилки і три неправильних наголоси? А вона звучить. І хтось намагається таку пісню, в якій зібрано кілька какофонічних звуків, подати як новацію, як досягнення. Якщо подивитися правді в очі, в сучасній пісенній творчості багато і каламутної піни. Тішу себе лише тим, що час-чарівник її відгребе, залишивши лише достойне. Мені незрозуміло, чому ми відмовились від практики проведення художніх рад, адже були і є в нас пісенні авторитети і до їх порад доречно було б прислухатися.

Колись із легкої руки Леоніда Брежнєва казали: буде хліб — буде і пісня.

Гадаю, ці поняття по ранжиру не треба розміщувати, бо в житті буває й навпаки.

Нам часто-густо намагаються прищепити відчуття вторинності української культури, і зокрема нашої пісні. І простежується це скрізь. Візьміть наші російськомовні газети, які називають себе всеукраїнськими. Чи часто ви бачили на їх сторінках розмову з українськими поетами або композиторами?

На Новорічні та Різдвяні свята я, як і багато хто з вас, натискав на пульт перемикання телевізійних програм, шукаючи якесь достойне українське пісенне дійство. Наші канали не спромоглися на такий показ. Лише перший московський три вечори підряд транслював «Песню года». Не все в ній подобається, але це все-таки було справжнє пісенне свято, на якому відзначались і творці, і виконавці кращих пісень. Певен, що телевізор дивилися тисячі і тисячі українських глядачів. Слухаючи російську естрадну пісню і не знайшовши чогось подібного у нас, багато хто з них, напевно, подумки промовляв: ось бач як у них... А в нас... А хіба таке ж саме не під силу нашій телевізії, яка всі пісенні акції заповнює заїжджими співаками і співачками, не завжди вищого ґатунку.

Замовкнув Слов’янський базар, що його наші організатори перенесли на територію України і обіцяли... Чого тільки не обіцяли. Стишився «Пісенний вернісаж», який, попри все, був добрим стимулом для нашої української пісні та її виконавців. Дуже відчувається відсутність блискучого режисера пісенних свят, фестивалів та конкурсів Бориса Шарварка. При житті на нього летіли стріли критики, але ось його не стало, і всі відчули — поки що йому заміни немає. То була людина колосальної творчої енергії, яка вміла пробивати, здійснювати задумане.

Проблеми розвитку пісні різні. Поглянемо і на себе, поглянемо на нашу рідну Спілку письменників... Прихиляючись до гарної пісні, її керівники чомусь не пускають поетів-піснярів в коло своїх уподобань та симпатій. А пісенний жанр взагалі не включений до літературного процесу. Це видно зі звітних доповідей та промов. Те ж саме стосується й роздавачів різних премій.

Та повернімося до пісні. Масштабні, скажемо, недешеві заходи, такі, як фестивалі, вернісажі, пісенні свята, потребують економічної підтримки з боку держави. Такий світ став: зараз людині цікавіше побачити, ніж почути або прочитати. Чого ж не використати це для поширення нашої української пісні, нашої мови і, врешті, нашої духовності?

Відомо, що творці пісень, зокрема поети, композитори і, за невеличким винятком, виконавці не належать до заможного прошарку. Не спрацьовує авторське право, немає системи продажу пісень на радіо і телебачення, та й неузгоджені взаємини поета і композитора з виконавцем. Спрацьовує правило: я краще проспіваю гірший матеріал, але безкоштовно. Якийсь дивний вертеп. Відсутність авторських прав я відчув і на собі. Колись ми написали з бандуристом Віктором Лісоволом пісню «Наливаймо, браття, кришталеві чаші». Звучить вона в тисячному повторі, під неї крокує українське військо. І ось її використано без нашого дозволу у фільмі «Вогнем і мечем». Просто використано і все. Уявляєте, скільки мали б автори у цьому випадку на «дикому Заході»? А нам ні шеляга. Гадаю, що багато композиторів та поетів могли б навести аналогічні приклади зі свого творчого життя. Хіба таке становище — стимул для розвитку і поширення нашої української пісні?

Задаючи ці болісні питання, я дивлюся не лише в бік державних чиновників, а й на наших меценатів та благодійників, у бік менеджерів і продюсерів, у бік всіх тих, хто любить і кому не байдужа сучасна українська пісня.

На крутих поворотах долі пісня не раз рятувала нашу українську душу.

Тож простягнімо сьогодні їй руку допомоги і підтримки.