ХРАНИТЕЛЬ ЛЬВІВСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Попри доволі зрілий вік — 110 років — Львівський історичний музей (вірніше, його працівники) сповнені ентузіазму і нових творчих планів. Не опустили вони руки і тоді, коли вся культура занепала духом від «урізання» фінансування та мінімалізації інтересу до історичних й інших цінностей. Львівські музейні історики виконували свою місію, при цьому навпомацки шукаючи нові шляхи виживання в традиційно сформованій музейній справі. Сьогодні музей, посвіжілий та оновлений (у прямому і творчому розумінні) готується до дня свого народження. Кореспондент «ДТ» зустрівся з його директором Богданом Чайковським.

— Наш музей — один із найстаріших в Україні, — розповідає Богдан Миколайович, — і один із найбільших. Його площа складає більше десяти тисяч квадратних метрів, і розташований він в декількох будівлях у центрі Львова. Сама експозиція займає шість тисяч квадратних метрів, а фонди — близько трьох тисяч. Наш музей на колегії Міністерства культури України визначений як методичний історико-краєзнавчий центр семи областей західного регіону. Узагальнюємо досвід розташованих там музеїв і щорічно видаємо інформаційний довідник, організовуємо спільні наукові конференції та інше. Якщо говорити про фонди, маємо більш як 320 тисяч одиниць зберігання у 32 фондових групах. Це більше, ніж фонди усіх львівських музеїв системи Міністерства культури України разом узяті. Найцікавіші й найбільші у нас археологія — близько 80 тисяч одиниць зберігання, більш як 70 тисяч — нумізматика, графіка — 16 тисяч, зброї майже п’ять тисяч одиниць...

— Колекція зброї розміщена в музеї «Арсенал»?

— «Арсенал» — не окремий музей, це частина Львівського історичного музею, він був відкритий 19 травня 1981 року. На постійно діючій там виставці представлено майже п’ять тисяч одиниць унікальної вогнепальної зброї з 32 країн світу, із усіх континентів — Європи, Азії, Африки, Австралії, Америки. На всю Європу славиться і колекція «Крилаті гусари». Таку зброю лицарів XVI—XVII століття в музеях рідко можна побачити. Лише у Відні є схожа, щоправда, трохи більша за львівську. Якщо говорити далі про цікаві експонати, то це колекція турецьких наметів XVII—XVIII століття, такі ж є в Кракові на Вавелі, зібрання рідкісних орденів і медалей. Приміром, орден Андрія Первозванного, Золоте руно і багато інших. Експонуються вони в королівських залах музею. Маємо надзвичайно рідкісне видання Христенопольського Апостола XII століття, інші древні книги. До 110-річчя музею, до вересня цього року, плануємо видати ілюстрований кольоровий альбом зі 110 раритетами Львівського історичного музею, хоча цих раритетів у нас значно більше. Зупинилися на цифрі 110 у зв’язку з датою, яку відзначатимемо. Власне, те, що музей багатий унікальними фондами, відчинило нам «двері» у Європу та у світ. Окремі виставки або окремі історичні предмети експонувалися в більшості міст Польщі, у Відні, Празі, Парижі, Великобританії...

— Чим же зацікавилася, наприклад, консервативна Англія?

— Три роки тому Імперський музей Великобританії організовував виставку, присвячену Голокосту. У ній брали участь кілька десятків країн Європи. Ми возили туди сівалку, якою під час Другої світової війни розвіювали прах (попіл) спалених євреїв, і прес, на якому їх катували. На відкритті виставки була присутня королева Великобританії, вона подякувала всім делегаціям за надані експонати. Львівський історичний музей був єдиним представником України, і ми приймали королівську подяку за всю країну. Звісно, було приємно і почесно. Виїзд у далеке зарубіжжя іноді (щоправда, рідко) обертається і безпосередньою вигодою. За «експлуатацію» деяких наших експонатів музей, приміром, лише за минулий рік одержав дві з половиною тисячі доларів США. Не кажучи вже про те, що за кордоном на престижних виставках побували й наші працівники. Кілька років тому в Метрополітен-музеї в Нью-Йорку проводилася велика виставка, присвячена середньовічній Візантії. Нас запросили привезти туди дві невеликі керамічні плитки цього періоду, а потім запропонували підписати договір про виготовлення копій із цих плиток як сувенірів, від продажу яких львівський музей мав одержувати свої 10%. Ми вперше зіткнулися з такою пропозицією, але, поміркувавши, вирішили на власний страх і ризик підписати договір, адже така практика давно існує між музеями світу. У результаті щокварталу мали невеликий матеріальний стимул, усього ж за неповні три роки це ділове співробітництво дало нам близько чотирьох тисяч доларів — непоганий резерв для виживання.

— А європейські музеї нічого схожого не пропонували?

— Поки ні, хоча ми дуже продуктивно з ними співробітничаємо. Особливо з польською стороною. Легше назвати польські міста, де не виставлялися наші експонати. І це зрозуміло. У Львівському історичному музеї зберігаються фонди часів Австрії та Польщі, тому історичні виставки цих держав без наших експонатів були б неповними. У Відні недавно брали участь у виставці графіки та фотографій австрійського періоду Львова, після якої був виданий чудовий каталог. Згодом були виставки в Празі, Парижі, інших європейських містах. До Польщі возили експозицію холодної вогнепальної та мисливської зброї, графіку. Дуже добрі взаємини склалися у нас із музеєм Кракова, недавно пройшла спільна виставка «Львів і Краків у графіці та фотографіях», адже наші міста дуже схожі за архітектурою, історичною забудовою. За результатами виставки також вийшов спільний каталог. Причому каталог графічних робіт двох міст видавався в Кракові (польською та українською мовами), а з фотографії — у Львові, за наші кошти, і теж двома мовами. Серед українських музеїв Львівський історичний можна назвати «піонером» у виданні двосторонніх двомовних каталогів.

— Давайте повернемося в реалії нашої країни і згадаємо початок 90-х років. Ви помалу вже тоді почали будувати нові, як зараз кажуть, ринкові відносини і допомагати собі виживати.

— На щастя, ми швидко зрозуміли, що декларовані іншими ораторами страйки, голодовки, мітинги тощо нічого не змінять і не дадуть, якщо державі давати нічого. Тому вирішили не поповнювати шеренгу прохачів милостині (на жаль, у нашому народі досить міцно укоренилися споживчі тенденції), а щось робити самим. Насамперед змінювати мислення, ставлення до проблем і потреб. Практично відразу почали шукати партнерів, але не для того, щоб віддати їм частину своїх площ і отримати за це певний хабар, а для повноцінного співробітництва. Так, наш унікальний Італійський дворик, улюблене місце львів’ян і гостей міста, став ще й місцем, де можна відпочити, випити кави, послухати чудову музику. За організацію такого дозвілля взялася, підписавши з нами договір, одна з львівських фірм. Вигода вийшла обопільна. За відвідання дворика орендарі сплачують музею вхід усіх своїх відвідувачів (ведеться постійний облік), чия кількість неухильно зростає. А випивши кави, люди піднімаються й у виставочні зали, долучаючись до історії краю, його мистецтва, культури. Чи навпаки — приходять у музей, а потім уже наснажуються енергетикою і красою Італійського дворика. І в тому немає жодного збитку для музею. На початку 90-х також разом з однією із львівських фірм ми відкрили і Готичний салон, щоб, з одного боку, легалізувати підпільну торгівлю антикваріатом, що завжди процвітала у Львові, а з другого — допомогти собі вижити. Були «піонерами» у цій справі, тому спочатку на нас не лише підозріло дивилися, а й критикували, обурювалися: «В історичному музеї продають історичні експонати?!!» А ми тільки дали людям можливість продати за необхідності їхні особисті речі, які обов’язково реєструються, проходять експертизу, тобто легально. І знову вигода вийшла обопільна. Раніше «на території» нинішнього «Готик-холу» працювали два наукові працівники. Після відкриття магазину умови їхньої роботи ніби-то погіршилися, але це було не зовсім так. У той час у музеях України відбувалося велике скорочення, а завдяки фірмі — організатору магазину антикваріату, що оплачувала утримання не двох, а трьох наших працівників, ми змогли залишити їх у музеї на наукових посадах. Крім того, за час існування «Готик-холу» там змогли продемонструвати свою творчість (кожен протягом місяця) вісімнадцять львівських художників, які не мали можливостей тоді організовувати свої персональні виставки. Картини не лише виставлялися, а й продавалися, що було дуже суттєво для художників у той час. Фірма, що організувала цю справу, подарувала музею і кілька чудових речей, які стали експонатами. Крім того, музей має пріоритетне право на придбання тих історичних цінностей, що становлять для нього інтерес. Можна також пригадати, скільки чуток ходило, коли ми вирішили відкрити у себе (знову-таки з допомогою партнерів) обмінний пункт валюти — перший і єдиний музей в Україні, який тоді на це пішов. Час показав, що ми не помилилися, хоча і йшли на такий експеримент із сумнівом. Сьогодні це не лише наш невеличкий додатковий заробіток, а й необхідні послуги для іноземних туристів, які, прийшовши до музею, більше не мають проблем із обміном валюти. Не знаю, як музей виживав би без цих «спецзасобів». Бюджет виділяє кошти лише на заробітну плату, охорону й оплату енергоносіїв. У всьому ж іншому існуємо лише за рахунок цих додаткових, зароблених нами грошей. Наукові відрядження, експедиції, видання каталогів, збірників, організація виставок, господарської справи, транспорт, не кажучи вже про суттєві доплати, дієву систему матеріального стимулювання для працівників — на все це добуваємо кошти самотужки. Торік увели у штат (першими в Україні) посаду заступника директора з маркетингу, реклами й менеджменту — настав час і для цього. Намагаємося враховувати внесок кожного працівника у спільну музейну справу.

— Але ж і ви, Богдане Миколайовичу, наскільки я знаю, трудитеся в музеї вже досить давно...

— 15 червня цього року виповнилося рівно двадцять п’ять років, як я прийшов у музей, наймолодшим тоді у Львові директором. До того пройшов відмінну школу в колишньому музеї Леніна, починав ще в студентські роки екскурсоводом, потім — науковий працівник, заввідділом. Попрацював там близько дев’яти років, а потім прийшов сюди, у Львівський історичний. Звісно, було нелегко, враховуючи, що на «посаді» я змінив Героя Радянського Союзу Новака. Але, знаючи музейну справу, досить швидко ввійшов у колектив, вивчивши фонди, познайомившись із людьми. Головним для мене було зробити колектив працездатним і згуртованим. Сподіваюся, спільними зусиллями нам це вдалося. Навіть у найтяжчі для музейників часи ми не розбіглися, а трималися разом, працювали і думали про майбутнє. Наш музей — один із небагатьох в Україні, де експозиція вибудована вже за новими сучасними вимогами, особливо це стосується періоду від Першої до Другої світової війни. Представлено січових стрільців, УНР, ЗУНР, акт Злуки, період польської окупації — усе до початку Другої світової війни. Зараз готуємо період УПА і сучасний. Але немає фінансування, і доводиться сповільнювати темпи.

— Що ще в планах Львівського історичного музею?

— Плануємо створити (а на першому етапі хоча б почати роботу) Музей історії визвольних змагань (такого музею в Україні немає), зібрали для нього вже більше чотирьох тисяч експонатів, але, на жаль, ніяк не вирішується питання з виділенням необхідного приміщення, і другий музей — історії техніки. Львів має у своєму розпорядженні дуже цікаві експонати. Це стара техніка — трамваї, парові машини, трактори довоєнного періоду і багато іншого. Трохи грошей, і музей можна було б відкривати.