Хортиця до і після помаранчевої революції

Близько 40 років Національний заповідник «Хортиця», що розміщується в центрі великого міста Запоріжжя, уособлює хронічне нездужання нашої культури. Місцева влада завше вбачала в національній святині звичайну комунальну територію, де можна було споруджувати мости, житло, розвивати інноваційний бізнес тощо. Рік у рік патріотично налаштована громадськість міста веде запеклу боротьбу з владою за Хортицю, а та впевнено прибирає до рук хортицьку землю, зневажаючи історико-культурний і експозитивний потенціал легендарного острова.

Події, що розвиваються після помаранчевої революції, не заспокоюють, а, навпаки, вселяють тривогу, що інтенсивне використання хортицького історико-культурного потенціалу призведе до підміни козацької тематики розважальною, маргінальною індустрією в центрі задимленого й екологічно небезпечного міста. Без Хортиці, врешті-решт, неможливе відтворення історико-етнографічного обличчя Запорожжя, що його залило гниюче Каховське море.

Відцентрові політичні сили, викохані радянською владою на Запоріжжі, зсередини прагнуть підірвати творення національно-культурного простору на Запорожжі і цим нівелюють ідентичність українського населення. Про це може свідчити недавнє інтерв’ю можновладців тижневику «Дзеркало тижня», підготовлене кореспондентом Володимиром Пісковим, під промовистою рубрикою «Что нам Хортица, что мы Хортице...» (04.06.2005 р.)

Колізія, що виникла навколо клубка хортицьких проблем, проявилася напередодні візиту в Запоріжжя Президента України Віктора Ющенка (04.06.2005 р.) та проведення виїзного засідання Кабінету міністрів України в Запоріжжі. Національно-патріотична громадськість області, об’єднувана громадськими організаціями — ТУМом ім. Т.Г. Шевченка, Конгресом української інтелігенції, асоціацією «Захистимо Хортицю», молодіжними організаціями, — стурбована посиленням антиукраїнського тиску на культурно-суспільний розвиток у регіоні.

Акція «Відродимо Хортицю», проведена з ініціативи Президента України Віктора Ющенка 04.06.2005 р. на острові, не стала обнадійливою, швидше, загострила тривогу за майбутнє дніпровського острова — святині українського народу.

Сорок років велися розмови, що дражнили народ реалізацією козацького проекту на Хортиці. Крім романтизму і нинішнього відродженого гротескного козацтва, ми ні на що не спромоглися, навпаки, сприяли деградації національної ідеї. Реалізація ж козацького проекту в тому спрямуванні, яке було визначене в середині 60-х, звичайно, потребує певних виправлень і поправок, але вона стала б потужним стимулом поступу українського державотворчого процесу, а українцям допомогла б стати нацією. Чи не на це, власне, було націлене основне спрямування помаранчевої революції? Недаремно з цього приводу зауважив президент сусідньої Польщі, що «помаранчева революція була революцією гідності».

Проте будь-яка революція не лише приносить політичні й економічні системні зміни, змінюються психологія і мислення. Помаранчева революція працювала в основному на видовища, оскільки «хліба і м’яса мало». Така політика довго успішною бути не може. Це довели перші сто днів старту нової влади.

Так, революція істотно «навела порядок» у багатьох головах, але ми не позбулися повністю стереотипів, із якими жили минулі століття.

Козацтво, яке обирало 04.06.2005 р. на Хортиці президента Віктора Ющенка Гетьманом України, всім своїм антуражем виглядало не лише вертепним, а й ззовні — недолугим: різноколірні строї, бляшані ордени і військові знаки, метушня в головах і жодного приземленого виступу, який би порушував проблеми відроджуваної козацької традиції, Хортиці, Української держави. Знову безвідповідальні реляції, вручення іграшкових клейнодів і чарка «на коня» в кінному театрі, який утримується місцевими олігархами для таких масових тематично-показових гулянок.

Жаль, що нова влада і в центрі, і на місцях, суспільно важливі проблеми продовжує вирішувати келійно, замість того щоб послухати фахівців, як вони бачать перспективу розвитку цих проблем, зокрема і створення хортицького історично-культурного комплексу.

Вийшло так, що ні Мінкультури, ні громадськість України та краю не бере участі у виборі, якою бути Хортиці, всій нашій розмаїтій національній культурі. На реформування хортицького проекту останнім часом впливає практично одна людина, давній приятель нашого Президента. І хоча як художник-монументаліст він далеко не Церетелі, але не менш зацікавлений отримати таке престижне замовлення.

Нехай би було, але в установленому порядку: оголошення, конкурс, огляд-висновок і нарешті оголошення результатів цього конкурсу. Нічого дивного, а тим більш неправового тут немає, президенти теж можуть помилятись. А те, що робиться з Хортицею, — робиться не по-козацьки.

«Хортиця — абсолютна якість» — торгово-рекламний афоризм уже кілька років промовисто знущається над пам’яттю народу, над його національною гідністю. Саме на цій хвилі «ДТ» організувало інтерв’ю з трьома «фахівцями», котрі в недавньому минулому очолювали компартійні ідеологічні органи в області, а нині опинилися в ковчезі помаранчевої революції. Ці науковці вважають, що острів повинен бути «похож на городок живой истории, где козаки собираются на Вече, в церкве крестят ребёнка, в кузнице работает кузнец…».

Що ж тут поганого? — запитаєте ви. Хай розвивається в такий спосіб козацька традиція, відновлюється пам’ять народної культури, розвивається майбутня культура пам’яті нації.

Так, але тим часом на острові закріплятиметься ситуація, яка десятиліттями насаджується місцевою маргінесною владою. Ось короткий перелік її «активів»:

— адміністрації НЗХ досі не виданий Державний акт на землекористування території острова площею 2560 га;

— місцева влада веде через острів будівництво транспортної магістралі з мостами, яке не узгоджене в установленому порядку;

— будівництво моста через Хортицю ведеться у розрахунку, що з інвесторами цього будівництва розраховуватимуться мальовничими урочищами (про це свідчать масштаби землевідведення);

— у генеральному плані розвитку міста Хортиці відводиться роль муніципальної території, де володарює місцева влада;

— зберігається тенденція залишити на Хортиці численних землекористувачів (бази відпочинку, профілакторії, піонертабори великих промислових підприємств, які займають ділянки від 5 до 40 га);

— протягом 40 років місцева влада не відселяє понад 2,5 тис. мешканців, які тут постійно проживають, утримують сотні дачних ділянок, гаражів, господарств тощо;

— на Хортиці тривають нереєстровані поховання на 5-ти цвинтарях;

— проект меморіального комплексу «Запорізька Січ» розроблений нефахово, муляжно. Зауваження експертів не враховуються;

— влада прагне підмінити монумент «Козаки в дозорі (чатах)» еклектичною дзвіницею;

— в музеї досі не збудована постійно діюча тематична експозиція історії запорізького козацтва;

— невідомий стан охорони та облік експонатури, що зберігається у фондах заповідника;

— не музеєфіковано жодної археологічно відкритої пам’ятки на території заповідника;

— придбані в 70-х роках скульптурна бронза (50 тонн), дубовий і смерековий ліс на козацьку церкву розбазарені на початку 90-х рр.;

— досі не завершено тематико-експозиційного плану створення музею історії запорозького козацтва, його рецензування й затвердження.

Усього цього ні влада, ні Київ не беруть до уваги. Поряд із цим влада знаходить кошти на фінансування незаконних робіт, піарних заходів і шоу. Цю деструктивну діяльність місцевої влади обслуговують два телеканали і преса, які перебувають на утриманні місцевих олігархічних груп. Ось що озвучив один із колишніх партідеологів, колишній секретар партбюро облуправління культури щодо Хортицького козацького проекту: «Позволю себе напомнить, что до 1965 года остров имел чисто утилитарное предназначение. И когда бывший заместитель председателя Запорожского облисполкома Николай Петрович Киценко отстаивал идею создания на Хортице историко-культурного заповедника, эта затея, откровенно говоря, была весьма авантюрной. Если шла речь о Чигирине или Батурине — понятно…. А что касается Хортицы, то заявляю с полной ответственностью: по состоянию на 1965 год отсутствовали какие-либо научно доказанные следы пребывания на острове козачества». Лукавлять «друзі Хортиці і любителі інтерактивної індустрії» — проте історія і час виявляють істину.

Критична маса козацьких пам’яток о. Хортиця сповна відповідає його кодифікації як «колиски козацтва». Чому в такому разі нинішні можновладці намагаються бронзовий козацький бекет на хортицькому кургані замінити еклектичною дзвіницею, так само, як попередня влада підмінювала цей монумент скульптурним образом «Дружба народів СРСР»?

Тридцять років над проектом «Козаки в дозорі»(на чатах)» працює запорізький скульптор Владлен Дубінін, йому в минулому допомагали кияни — професор Веронський і Кунцевич. І тільки через опір партійної влади проект не реалізовувався. Звичайно, новий час вимагає певних поправок до образного вирішення домінанти комплексу. Монумент має звучати як алегорія «Полум’я козацької слави», бути синтезованим твором мистецтва і водночас силуетним, враховуючи грандіозний простір нижнього б’єфу Дніпра, висоту кургану, на якому має розміщуватись. Але це не означає, що потрібно підмінювати його образом християнської ідеї.

На даний час київський художник, пропонуючи збудувати на хортицькому кургані «дзвіницю», вже збудував на комплексі «Запорізький дуб» цегляну дзвіницю, перекинуту цоколем через брудну стічну канаву. Працює він і над інтер’єром кафедрального храму в старій частині міста (пл. Анголенка), яка опікується церковним управлінням московського патріархату. Думається, що останнє слово мають сказати спеціалісти архітектури, монументалістики, історії церкви.

Сучасний проект, розроблений місцевою владою, востаннє був прорецензований Комісією з відтворення пам’яток історії та культури при Президенті України Л. Кучмі і отримав негативну рецензію. Проект вивчав і рецензував також спеціаліст історії архітектури Володимир Ленченко. Спеціалісти відзначили невдалу архітектурну прив’язку макета Січі на місцевості. Запорізькі архітектори розмістили її у невластиві для січей умови, на водорозділі північно-східної частини Хортиці. У козаків січі розміщувалися в плавнях, у важкодоступних для кінноти місцях, зручно зв’язаних комунікативно з Великим Лугом Запорозьким.

Другий недолік полягав у тому, що ні науковці-консультанти місцевого університету, ні фахівці заповідника не розробили чіткої концепції — яка січ макетується. В результаті проект пропонує «зібрану січ» на основі планувальної схеми «Нової Січі» (1734—1775) з «Новосіченським ретраншементом» від росіян, з якого вівся нагляд за козаками і який був фактично складовою цієї «січі». Відсутність вихідних наукових даних у розпорядженні проектантів про планувальну схему, тип об’єктів (куренів), тип січової церкви, даних січової фортифікації, технології спорудження козацьких січей зрештою призвела не до макетування, а до створення новоділу — муляжу, який не відтворюватиме навіть макетно будь-якої січі. Викликає подив, що проектанти за «аналог цього муляжу» вибрали планувальну схему «Нової Січі», а не Чортомлицької (1652—1709), про яку є ряд важливих документальних даних. Місцева влада поспішала. Щоб відвернути увагу громадськості від справжніх проблем Хортиці, влада в жовтні 2004 розпочинає одночасно будівництво мостів через Хортицю і спорудження муляжу «січі». І те, і друге не заявлені у встановленому порядку. І все ж здійснюється фінансування обох об’єктів, виконано підготовчі дослідження, екскавацію, споруджуються бики мосту і виробляється з буту «мурована архітектура» майбутнього муляжу. Не створивши будь-якої концепції цього будівництва, як визначає рецензент із європейським визнанням Олесь Силін, виконроби Запоріжжя будують невідомо що, «навіть відсутня характеристика відведеної під «Січ» території, її розміри. Не менший подив викликає гучне вживання термінології типу: «комплементарність», «інтерактивність», а також абсолютно недоречні функції ІКК «Запорізька Січ» — як то «творчі театральні», «спортивно-прикладні», «творчі музичні» та інші норми».

Складові частини проекту «Запорозька Січ» зовні і внутрішньо суперечать одна одній. Фортифікація, курені, грецький будинок, січова суперечать історичній правді, позбавленні наукової підоснови, ознак оригіналу. Відтворюючи макет Січі насамперед слід починати з добору всього комплексу інформації, яку можна почерпнути з письмових джерел, архівних матеріалів, археологічних артефактів тощо.

Формування козацької парадигми у відтворюваному образі січі має виходити із нашого розуміння цього військового і суспільно-політичного й економічного організму. Запорозьке козацтво як система відрізнялося своїм внутрішнім характером від городового, а тим більше реєстрового козацтва, які служили своїм сюзеренам. Вільне воєнно-промислове товариство — Січ — склалося на Хортиці, в її довкіллях і в базавлуцьких плавнях.

Запорозька Січ — структурна і функціональна одиниця української культури. В ній відбиті всі процеси життя народу протягом довгих століть. Пам’ять культури генерує у свідомості українців прагненням до соціальної справедливості, виокресленого індивідуалізму, служить джерелом пасіонарності (енергії етносу), збудливості, яка надає перевагу вічевому (колективному) руху організації.

На жаль, цього не репрезентує сучасне відтворюване козацтво, масовістю своїх форм і немислимих строїв—мундирів (нагород, погонів, лампасів), — швидше, оживляє в уяві образ Попандопало. Не зрозуміло, на що ці козацтва розраховують у майбутньому. «Що їм Хортиця, що вони Хортиці»!

Хоч би хто ці козацтва очолював, хоч би якого гетьмана України вони обирали, таке козацтво приречене завжди бути «реєстровим». Пам’ять про нього не стане складовою міфологеми козацтва, не ввійде в культурно-художню скарбницю народної духовності і культури. Гадаємо, що настане час, коли Хортиці тепло усміхнеться сонце.