Харизма Рільке: Орфей в аду постмодернізму

Ми звикли жити в недосконалому світі. Шалений прагматизм і хамське ханжество, зведена в абсолют жага наживи та маніпулювання ближніми й далекими, деструкція традиційних цінностей і культ бездумності — все це, на жаль, своєрідні принципи сучасної цивілізації, її фатальні «наріжні камені». В останні століття Європа побудувала світ, в якому чи то «боги пішли» (Гельдерлін), чи то взагалі «Бог помер» (Ніцше). Чи можлива в такому світі справжня висока поезія й, коли так, то що означає сам факт її присутності?

«Ви для мене не просто улюблений поет, оскільки, кажучи «улюблений», ми по-блюзнірському припускаємо можливість порівняння з кимось. Ви для мене — вираження сутності поезії як такої», — напише в середині 20-х років умираючому від лейкемії Рільке одна з його численних шанувальниць, неповторна у своїй геніальності Марина Цвєтаєва. Чому саме Рільке призначено було стати найбільшим філософським ліриком ХХ століття, фактично Орфеєм цієї драматичної та кривавої, величної та суперечливої епохи? Де прихований початок безумовної харизми й притягальної сили багатьох рядків цього надзвичайно глибокого та складного поета?

Мені здається, волею долі саме народженому 4 грудня 1875 року в Празі Рене Карлу Вільгельму Йозефу Марія Рільке було дано висловити, втілити в слові невловимий сенс згасаючого буття традиційної культури. Тієї «культури», смисловим центром якої є непорушні духовні цінності, освячені подихом Вічності та Абсолюту. Драма культурної людини в епоху загибелі культури, її приречена самітність і меланхолія декадансу — ось ноти, які визначають звучання найкращих творів Рільке. «Занепад Європи» виявляється для поета особистою драмою, занепадом і загибеллю сутності того, що йому дороге й є визначальним стосовно буття.

Как одиноко все и как бело,

А в белом замке тихо бродят тени.

Кругом стена из вьющихся растений

И все дороги к замку замело.

И небо, как совиное крыло,

Нависло над белеющим кварталом.

Тоска гуляет по пустынным залам,

Забыв о времени — оно ушло.

Час минув. Відійшли часи культури й метафізики. Сутність буття залишилася порожньою. Саме порожнеча, яка своєю відкритістю тисне на сучасну людину, змушує останню постійно зображати із себе homo ludens, самозабутньо грати на підмостках незрозумілої та лякаючої вічності. «Мы суетно играем ради славы, а смерть играет, к славе холодна», — сумно зауважує з цього приводу Рільке. Справді, смерть для сучасної людини стає єдиною реальністю, безумовною у своїй істинності. Тільки вона припиняє гру, підбиваючи невтішні онтологічні підсумки. Та не варто драматизувати цей момент, тому що, як напише сам Рільке в листі до Вітольда фон Гулевича: «Смерть — це лише інший, невидимий й не висвітлений нами бік життя. Ми — тутешні й нинішні — на жодну хвилину не задовольняємося тимчасовим світом і не пов’язані з ним; ми безперестанку ідемо до тих, хто жив раніше, до наших предків, і до тих, хто, вочевидь, піде за нами». Цю спробу осмислити смерть, зрозуміти й розгадати її темну загадку дуже добре відчув у першій із «Дуїнських елегій» Микола Бажан, чиї переклади творів Рільке українською вважаються мені найцікавішими та вагомими:

Справа трудна — помирання,

Наздоганяння смерті, в яким поступово

Вічність вчувається. Роблять живі помилку,

Смерть од життя відрізняючи надто сильно.

Кажуть, що ангели часто самі не знають,

Чи до живих, чи до мертвих приходять…

У пошуках виходу, виходу із ситуації, що склалася, Рільке намагається повернутися до природи, відшукати втрачену цивілізацією гармонію зі світом природного. Це повернення здійснюється за допомогою деструкції («Господь, большие города обречены небесным карам…») і лине всередину, до таємничих витоків буття. Туди, де «…вновь без возраста природа, и дни, и вещи обихода. И даль пространств, как стих Псалма». Рятівне у своїй чистоті слово, яке втілює й є втіленням єдності з природою, світом, болісно шукає Рільке. Адже саме це слово дарує перемогу над занепалою перехідністю часу — «Я вглядывался в строчки, как в морщины задумчивости, и часы подряд стояло время или шло назад».

Справжнє слово, здавалося б, дарує перемогу над часом, отже, і над смертю. Проте образ Орфея, якому дозволено спуститися в Аїд заради порятунку коханої Евридики, тієї, заради котрої «…лира всех плакальщиц на свете превзошла, Вселенную создав над нею плачем», усвідомлюється Рільке як утілення тотальної самітності поета в епоху, коли загинула сутність слова, його таємниця, коли «ушел, гремя цепями, Бог». У цьому профанному світі іноді можна виректи справжнє, орфічне слово, але неможливо бути поетом. Як зауважила свого часу Анна Ахматова: «Да, есть неповторимые слова. Кто их сказал — утратил слишком много».

Не дивно, що померла Евридика байдуже ставиться до свого рятівника, Орфея, диво воскресіння втомливе і не має сенсу для неї — «как плод созревший — сладостью и мраком, она была полна своею смертью, своею непонятной, новой смертью». Для Рільке справжнє слово у сучасному світі, як Евридика, «полно смертью» і не бажає повертатися у світ. Тому поет живе у світі з «жалобным небом», у котрому «гибель героя — предлог для его бытия». Тут «недостижимо сегодня ближайшее для человека» і «с красоты начинается ужас»:

Когда придет зима, деревья жизни?

Мы не едины. Нам бы поучиться

У перелетных птиц. Но слишком поздно

Себя мы вдруг навязываем ветру

И падаем на безучастный пруд.

Болісне нав’язування себе — світу, буттю, людям, речам — у цьому прихована одна з найважливіших інтенцій поезії Рільке. Однак містика полягає в тому, що поет нав’язує світу не тільки себе й свою обмежену самість, а щось набагато більше, те велике начало, яке визначає підстави культурного буття світу — «о, знали б вы, как безысходна смерть. Орфею страшно уходить из мира, но слово превзошло земную твердь». Рільке у своїх творах несе тягар цього сакрального слова, підбираючи імена для вираження його глибини. Він — самотній хранитель слова, його втаємничений, харизматичний медіум справжнього, який рятує людську душу в бездуховному світі. І, немов у нагороду за цей видимий трагізм і подвижництво, поезію Рільке осіняє дивовижно світла й чиста аура. Інакше й бути не може, адже, як зауважила одна з найкращих перекладачок поета російською мовою Зінаїда Міркіна: «Рільке додивлявся явище до його сутності, зримий світ до незримого Бога, смерть — до безсмертя і всю велику скорботу життя — до тріумфування». Тому в рядках Рільке так явно пульсує духовний ритм високої європейської культури, а сам поет стає вісником, який відкриває за видимою недосконалістю життя вічні та рятівні смисли і дарує їм імена.

Вдивляюсь я в травневу синю ніч,

В якій світи ведуть свої дороги,

І вірю я, що вічності хоч трохи

Несу в собі. Вона зіркам навстріч

Летить, і рине, й тріпотить з тривоги…

Це зву душею.