Гурзуф, «водні процедури»

«Гурзуфські сезони» — культурний проект, який відкрив нові можливості експонування сучасного мистецтва. Сьогодні, коли простір виставки — не менш значимий її естетичний складник, ніж, власне, художні твори, це, без перебільшення, — подія.

Вміння працювати з простором, знайти чи, якщо потрібно, створити його для свого проекту — риса, обов’язкова для справжнього куратора. Адже його завдання — шоу, в якому увагу глядача захоплює драматургія концепції, а твори є лише її складниками, об’єктами. Коли італієць Акілле Боніто Оліва, будучи куратором Венеціанської бієнале, розташував експозицію молодих художників у похмурому Арсеналі — оборонній споруді епохи Середньовіччя, це справило фурор. Сьогодні використання занедбаних фортець для концептуальних виставок стало вже загальним правилом, а ефект поєднання актуального мистецтва з історичною архітектурою сприймається настільки ж природно, як створення екстравагантних архітектурних творів для таких експозицій.

Найбільш гучні українські арт-проекти також пов’язані з несподіваними просторами. Виставка, організована куратором Мартою Кузьмою на військовому кораблі Чорноморського флоту, та акція, влаштована нею в приватному аеропорту на острові Лідо (Венеція), зібрали велику міжнародну пресу. А створена Кузьмою на грант Джорджа Сороса галерея Центру сучасного мистецтва (ЦСМ) при НаУКМА в бароковій церковній споруді стала визнаним у світі майданчиком: тут особисто робив інсталяцію класик сучасного мистецтва Яніс Кунелліс, читав лекції Акілле Боніто Оліва, демонструвалися ретроспективи Йозефа Бойса та Енді Ворхола. Дістав міжнародне продовження й експеримент, поставлений із цим простором куратором Єжи Онухом. Він запропонував польській арт-зірці Леону Тарасевичу розписати підлогу ЦСМ, яку потім було демонтовано, розпиляно на частини й продано з аукціону. Леон Тарасевич повторив цей хід на 49-й бієнале у Венеції, а перша проведена на ній презентація України також запам’яталася створенням оригінального простору — діорами у військовому наметі.

Жага нових просторів, в яких експансивне за своєю природою сучасне мистецтво звучало б більш виразно, виманила його адептів і на природу. От тільки взаємодія з нею зазвичай закінчується не на користь мистецтва — остаточно перемігши у творчості, суб’єктивність не витримує зіставлення з величчю природи, губиться на його тлі, маючи жалюгідний вигляд. Винятки тут можливі лише в разі істинного пориву, підкріпленого силою майстерності й таланту.

Першим справді яскравим у цьому напрямі проектом в Україні виявилися «Об’єкти» Володимира Будникова. У своїй майстерні в селі Чудин він збив із велетенських розфарбованих колод і дощок абстрактні споруди. Винесені в поле, вони справили враження не скульптури, а впізнаваного — потужного, упевненого, експресивного — будниковського живопису, простором якого замість полотна став сільський пейзаж. Навіть фотографії «Об’єктів» зберігають це дивовижне відчуття — природи, що сприйняла мистецтво, злившись із ним.

Подібне рідкісне переживання, на яке природа спроможна значно частіше, аніж мистецтво, — коли побачене змінює тебе і робиться подією твоєї особистої історії, очікувало тих, хто опинився в Гурзуфі. Куратор Олеся Авраменко, в рамках уже третій рік влаштовуваних нею художніх «Гурзуфських сезонів», створила відразу дві експозиції, одна з яких розгорнулася на плесі Гірського озера в Краснокам’янці.

Проект «Хвиля» — кульмінація «Гурзуфських сезонів». Спочатку в одного з їхніх постійних учасників — художника Ігоря Ступаченка виникла ідея змусити мистецькі твори плавати по морю. Живописці з України і Росії писали роботи однакового великого формату, які потім складали в тригранні модулі і на спеціальній конструкції спускали на воду. Але, як і все живе, ідея зазнала змін: погодні умови та почуття міри куратора підказали інший простір — озеро в горах. Воно забезпечило творам не лише штиль, а отже, й безпеку від знищення стихією, а й неповторне обрамлення: навколо відкривається унікальний кримський ландшафт. Просто над озером височіє Аюдаг, а якщо трохи піднятися на довколишні пагорби — відкривається Чорне море.

Виставка зачаровувала. Те, як озеро пересуває мистецькі витвори, повертає їх то одним, то іншим боком, зближує такі різні й виразні полотна на власний розсуд, вибудовує щохвилини новий візуальний ряд, хотілося спостерігати нескінченно. У техногенному світі, де, здавалося б, можна прорахувати будь-які ефекти та поєднання, гра стихії з рукотворним мистецтвом сприймається як диво. Вільну імпровізацію відображень картин у водному плесі — то дзеркальних, то видозмінених сюрреалізмом водяних брижів, не вирахувати жодному комп’ютеру. А те, як природа прийняла й перетворила, впустивши в своє буття твори живопису, куратор і художники цілком мають право сприйняти як благословення за щирість своєї праці.

Олеся Авраменко констатує: «Так, у вигляді енваєрменту (із його неписаним правилом не зашкодити природі) — одного з напрямів актуального мистецтва — було реалізовано прагнення українських живописців включити у свою творчість природні процеси і, навпаки, — увійти в природні явища своїм живописом. Входження несподівано навіть для живописців обернулося ефектним гармонійним явищем. Природа не постраждала. Проект виявився дуже чистим як у художньому та естетичному, так і в екологічному плані».

Олена Римшина, мистецтвознавець Пушкінського музею і куратор Московської бієнале графічного дизайну Golden Bee, не приховує захвату: «Приголомшливий проект. Але в мене, як у музейника, відразу виникає запитання — де і як експонувати це далі? Це може бути пересувна виставка. Вона ж витримує відкрите інсталювання. Але взагалі для таких проектів необхідний музей».

Ідея музею сучасного мистецтва в Гурзуфі вже існує. Його вважає логічним і неодмінним продовженням «Гурзуфських сезонів» їхній меценат Денис Шевченко, засновник «Таурус девелопмент». Делікатне ставлення до історичного середовища Криму вирізняє його підхід на тлі варварської підприємницької захланності, яка панує на півострові. Він каже: «Гурзуфські сезони» — це передусім продовження і великою мірою відродження традиції. Гурзуф — це, безперечно, центр культурного тяжіння. Хоча, звісно, його було створено задовго до нас, але якщо нам стане сил допомогти йому розвиватися, залучити в це чудове місто талановитих, чесних, по-справжньому творчих людей мистецтва, ми вважатимемо нашу місію виконаною бодай частково».

Колись Гурзуф живив творчі сили Костянтина Коровіна і Антона Чехова. Надихав Давида Бурлюка, Миколу Глущенка, Тетяну Яблонську. Сьогодні в проектах Олесі Авраменко сучасні митці відкривають тут нових себе. Виставка «Картинки для виставки» в санаторії «Гурзуфський», де живописці живуть і працюють під час «Гурзуфських сезонів», стала фіналом нинішнього, п’ятого. На контрасті з монументальною «Хвилею» було запропоновано створити невеликі станкові роботи, але й у них творча індивідуальність художників проявилася новими настроями, відкритими Гурзуфом. Микола Маценко, автор по-хуліганськи примітивістської чорно-білої «Хвилі», котра стала емблемою однойменної виставки, зобразив Чорноморський герб, волюнтаристичну геральдику якого жартівливо трактувала озброєна тартуським семіотичним апаратом Олена Римшина.

Москвич Євген Добровін­ський, якого знають як видатного каліграфа, цього разу написав силу-силенну крихітних пастозних морських краєвидів. Олександр Бабак, котрий на минулих «Сезонах» із задерикуватим формалізмом в однозначних яскравих барвах зобразив баркаси серед хвиль, нині представив абстракціонізм ніжних тонів. А Володимир Будников, визнаний класик нефігуративу, здивував реалістичним настроєм гурзуфських пейзажів, зберігши, звісно, експресивність мазка і неповторне відчуття живописних об’ємів.

Поступово в нашому суспільстві усвідомлять, що сучасне мистецтво привабливе не лише для того, щоб декларувати цивілізованість держави. Тих, хто обирає дозвілля на виставці, а не в казино, насправді мільйони. Черги в «Пінчук Арт-центр» у Києві — лише найближче до нас територіально тому свідчення. Венеціанська бієнале приносить колосальний дохід і владі, і жителям міста каналів. Регулярна виставка «Документа» перетворила заштатне німецьке містечко Кассель на один зі світових центрів культурного туризму. Є шанс, що й у нашому Криму буде дедалі більше можливостей для відпочинку не лише споживацького. Вони вже є — на «Гурзуфських сезонах».