Готель «Батьківщина». У Києві пройшли дні турецького кіно

Програма кінопоказів, організованих посольством Туреччини в Україні, складалася з п’яти фільмів. Після урочистого відкриття, на якому були присутні представники посольства на чолі з Надзвичайним і Повноважним Послом Алі Більге Джанкорелем, а також зірки турецького кінематографу, показали картину Нурі Білге Сілана «Узак», яка здобула на торішньому фестивалі в Каннах Гран-прі та премію за кращу чоловічу акторську роботу (премію поділили між собою виконавці головних ролей — Музаффер Оздемін і Мехмет Емін Топрак). Самі турки вважають «Узак» фільмом, не характерним для їхнього національного кіномистецтва. Картину знято в європейських традиціях: тут і вплив кінематографу Тарковського з його неспішними споглядальними планами, і присутність «догматичних» параметрів — пильна увага до людського чинника, розкриття через побутову поведінку людини її глибинного психоемоційного стану. «Узак» — це майже двогодинна млява розповідь про стамбульського фотографа, на голову якого зненацька звалився родич із провінції, що прибув до столиці в пошуках роботи. Розповідь, прямо скажемо, стомлива і здатна викликати жвавий інтерес хіба що в осіб, професія яких прямо пов’язана з кінематографом. Європейський глядач навряд чи почерпне з цього фільму уявлення про національний характер і національну культуру турків.

Про характер і культуру, побут і національний гумор варто судити з картин «Водоспад» Семіра Асланюрека і «Щедрий начальник» Челгічена Неслі. «Щедрий начальник» — колоритна розповідь про життя південної турецької глибинки. У невеликому селі, яке належить романтичному й шляхетному азі, давно панує посуха, мізерний врожай збирають завдяки казна-якому чуду, але селяни, вірні своєму азі, продовжують трудитися — доки якийсь залітний пройдисвіт не підбиває їх на бунт, і робітники, прихопивши «свою» частку зерна, втікають у місто. Після такого віроломства ага, позбавлений останніх запасів, продає село за безцінь і разом із сім’єю також переїжджає до міста, де безуспішно намагається налагодити бізнес. Щоденні турботи про хліб насущний перемежовуються бурхливими любовними настроями, що панують у будинку аги: сам він таємно закоханий у свою юну робітницю, але, стримуваний подружніми обов’язками і власною шляхетністю, не наважується освідчуватися у своєму почутті. Зате його престарілий батько, який не пропустив жодної жінки в окрузі, має намір одружитися з прекрасною дівчиною, чому зі скандальною активністю опирається його законна дружина. Взагалі для європейців, які традиційно звикли сприймати східну жінку як істоту забиту й безсловесну, «Щедрий начальник» стане своєрідним одкровенням: головні героїні цього фільму не тільки багато й голосно розмовляють, а й періодично встряють у бійку зі своїми «повелителями».

Не видаються забитими і жінки «Водоспаду» — фільму, в якому крізь призму особистості знаменитого художника подано соціально-політичний зріз турецької дійсності початку 60-х років ХХ століття. Сюжет розкручується через спогади художника, який через багато років повертається в маленьке містечко свого дитинства. У його пам’яті постає далекий 1962-й — рік державного перевороту, рік, який розбурхав уми й серця його співвітчизників, сусідів, учителів та найближчих людей. Його батько, полум’яний прибічник демократів, будує мур, відділяючись від будинку свого рідного брата, який темпераментно виступає на боці республіканців. І тільки трагічна смерть молодшої сестрички художника, що стала наслідком людських помилок, примушує чоловіків зруйнувати цю стіну.

Перлина попередніх кінопоказів — це, безперечно, картина «Дорога», знята найзнаменитішим турецьким режисером Їлмазом Гюнеєм, яка здобула 1981 року Золоту пальмову гілку в Каннах. Гюней — постать одіозна не лише для національного кінематографу, а й для турецького суспільства в цілому. На час зйомок свого режисерського дебюту, «Я — Керім» (1967), він уже вважався кінозіркою, в активі якої значився приз за кращу чоловічу роль на фестивалі в Анталії за фільм «Закон кордонів». Гюней постійно перебував у центрі уваги і громадськості, і кінофестивалів, і влади — завдяки гостросоціальним акцентам своїх робіт. 1968 року він потрапляє рядовим у штрафроту, 1971-го — у в’язницю за підсобництво анархістам. 1974-го режисера знову засудили — до 19 років позбавлення волі за обвинуваченням в убивстві. Через сім років Гюней втікає з тюрми, вирушає до Франції, отримує там політичний притулок і нарешті завершує фільм «Дорога» (доти режисер керував своєю знімальною групою з-за стін тюрми). Реалістичні лінії картини поступово сплітаються в притчевий клубок: втеча з в’язниці, яка приводить героя на несподівані і незвідані дороги, обертається втечею в Нікуди.

Метафоричність, утім, була характерна не тільки для фільму Гюнея. Трохи стриманіше вона проявилася у «Водоспаді» і більш виражено — у «Відео-теле», картині, що розповідає про те, як на початку 1970-х невеличке містечко опановувало незнайомі телевізійні технології з допомогою міського божевільного. Ну, а дія фільму «Готель «Батьківщина» Омера Кавура і взагалі розгортається в химерному просторі готелю-притулку, де реальне життя самотньої людини переплітається з її нездійсненими, а точніше — нездійсненними мріями.