Горан Петрович. «Острів» та інші видіння, видавництво «Фоліо»

Спогади, змішані зі снами, присмаками і забутими півтонами згортаються в химерне мереживо тексту Петровича. Гострі дитячі враження, повільні оповідки старих, схематичні шматки чиїхось біографій і досконалі картинки явно художніх мініатюр — усе це якимось дивним, незрозумілим чином формує цілісний і логічний простір прожитого життя.

Оповідь розвивається від доісторичного, міфічного часу раннього дитинства, через багату «писану історію» середніх літ, аж до холодних старечих чатувань перед телевізором, після яких усі мандрівки закінчуються. Проходять мимо батьки, вчителі, друзі, югославські війни і безліч інших дрібніших тіней.

Але при тому книжка є радше концептом, аніж біографією людини чи історією місця. Хоча при тому від «концептуальної прози» «Острів» далекий, як «Голод» Гамсуна від серії «Молоді постмодерністи нашої області».

«Ворота були широко відчинені» — починає «Острів» Петрович. І дотримує слова. Текст відкритий, щирий і дружній — але при тому все рівно свіжий і гострий. Як добрий знайомий, котрого надто рідко бачиш, аби до нього звикнути. Власне, ефект свіжості тексту після прочитання дивує. Адже оповідь Горан Петрович веде про речі більш ніж звичні для літератури. Про щоденні турботи й зростання дітей. Про час, смерть і самот­ність. Може, тут відіграє роль критична, без єдиної штучної при­краси, щирість розповіді.

Саме таку — добірну й вишукану, трохи припалу пилом Бруно Шульца, але ясну й дзвінку, прозу намагалися писати в Західній Ук­раїні наприкінці дев’яностих. Але виходило чомусь посередньо.

Поліграфічна якість видання цілком достойна. Для «Острова» Петровича це направду важливо. Є реальний ризик, що книжку захочеться перечитати. І не раз. Єдиний, вже майже традиційний для видавництва «Фоліо» закид — міс­цями текст трохи просить літературного редактора. Втім, результат праці десятка перекладачів, котрі працювали над текстом, мож­на подекуди назвати блискучим.