ГОПАК — ТАНОК ПРИБОРКАНОГО ВОГНЮ

Непосвячений слово «джура» мимоволі пов’язує з «легендами давнини глибокої». А згідно з енциклопедичним словником, «джура» — зброєносець у козацькій старшині в XVI—XVIII ст.ст.

У Тернополі ось уже три роки існує підлітковий клуб з аналогічною назвою, в якому кілька десятків дітей під керівництвом учителя Юрія Нефедюка докладно вивчають історію України, переймають козацькі традиції, підлаштовують своє життя під п’ятнадцять «Заповідей воя» й навдивовижу старанно опановують розроблену львів’янином Володимиром Пілатом спеціальну систему бойового гопака.

Історичний нонсенс: українці займаються всіма відомими у світі видами рукопашного бою та боротьби, але ще зовсім недавно сприймали гопак як звичайний танець, хоча, як стверджують фахівці, його елементи за технікою виконання перевершують види бойових мистецтв країн Сходу, водночас оскаржуючи й час появи в історії. Адже до системи підготовки входить не лише боротьба.

Козаки мусили володіти всіма видами холодної та вогнепальної зброї тих часів, крім того, вміли лікувати — були непоганими травниками й костоправами, писали вірші і навіть музику! Пригадаймо кобзарів, переважно це були воїни Січі, покалічені під час бойових дій або немічні від старості.

Виховання й загартування молодого козака починалося в ранньому віці. Отож, прийшовши в «Джуру», підлітки спочатку вчаться вести здоровий спосіб життя й одночасно знайомляться з фольклором. Цей комплекс дозволяє поступово загартувати дух учня, водночас готуючи до фізичного загартовування, яке забезпечать два інших напрями — спортивний і бойовий, що безпосередньо передбачають боротьбу.

Як стверджується в літописах, поляки наважувалися нападати на запорожців не менше ніж уп’ятьох, а турки-яничари — по двоє-троє. Тож билинні рядки про богатиря Іллю Муромця «махнув лівою рукою — провулком погані попадали, махнув правою — цілою просікою» тепер сприймаються більш серйозно. Як і казка, що оспівує силу Котигорошка, може виявитися реальністю. Не дарма ж закордонні королі прагнули мати свою особисту охорону саме з українців з оселедцями.

Між іншим, зазначив учитель Нефедюк, оселедець носили не як данину моді, це був своєрідний атрибут належності до одного з вищих військових чинів. Перш ніж стати козаком, юнак мусив пройти три учнівських ступені: жовтяки, соколи та яструби (у наш час цим рівням підготовки відповідають III, II і І спортивні розряди). Підлітки відрізнялися один від одного й зовні: приміром, жовтяки носили шаровари з біленого грубого полотна і стрижку під велику макітру, соколи — зелені, а яструби — блакитні шаровари, заодно й макітри ставали коротшими.

Перехідним чином від учнівського рівня до майстра вважався джура.

Як і в східних єдиноборствах, у бойовому гопаку існувала своя класифікація, що відповідає рівню володіння бойовою майстерністю. Саме з п’ятого рівня після трьох перемог у рукопашному поєдинку юнака вважали козаком (майстер спорту). Козакам дозволяли носити невеличкі оселедці й ріденькі вуса. Як зазначив мій співрозмовник, хоча нині в Україні близько 7 тисяч хлопців опанували мистецтво бойового гопака, не всі вони зуміли виконати козацькі нормативи. Ще менше характерників. А от звання волхва — представника найвищого військового розряду (майстер спорту міжнародного класу) — поки що залишається недосяжним. За окремими вцілілими літописними джерелами, ці безстрашні воїни — приборкувачі вогню — носили білі атласні шаровари як символ чистоти, твердості, неперевершеної майстерності, довгий оселедець для більшої ваги закручували за вухо. Саме вої вищого звання привертають до себе особливу увагу. Приміром, у «Волховнику», датованому IX ст., слов’янський літописець зазначає, що волхви могли голими руками протистояти озброєній дружині й перемагали, вражаючи сміливістю київських князів. Великий Пушкін напише в «Песне о вещем Олеге»:

«Волхвы не боятся

могучих владык,

А княжеский дар

им не нужен;

Правдив и свободен

их вещий язык

И с волей небесною

дружен».

Візантійський історик IX ст. Лев Діакон у «Хроніках», описуючи походи князя Святослава, називав волхвів дітьми сатани, котрі навчалися мистецтва воювати з допомогою... танців. Згодом мандрівника із Франції, що випадково потрапив у Запорізьку Січ, здивував такий факт: козаки весь день тренувалися під власний спів, при цьому їхні рухи були схожі на танцювальні, адже вони справді виконували танець вогню — бойовий гопак.

В Україні сьогодні розвиваються чотири школи національних єдиноборств, але в основу всіх покладено гопак: у Тернополі це боротьба «хрест», у Львові — сам гопак, «спас» — у Запоріжжі, й на базі Києво-Могилянської академії культивується «собор». Головна відмінність між ними — у швидкості виконання рухів і призначенні боротьби: приміром «спас» застосовували розвідники. Крім того, на думку фахівців, котрі вивчають літературу періоду Запорізької Січі й сам гопак, кожен танцювальний рух ніс закодовану інформацію, вміння розшифровувати яку предки втратили.

...У Музеї історичних коштовностей України зберігаються відлиті з золота фігурки танцюючих чоловіків: вузькі чоботи, широкі шаровари, вишиванки, довгі вуса. Чим не козаки? Ось тільки скульптурна група датується VI ст. н.е. Можливо, загадкові волхви залишили нащадкам таємниче послання?