ГЛЯДАЦЬКЕ КІНО З АВТОРСЬКИМ КРЕНОМ

І знову 16-го, тепер уже лютого, численні глядачі, які скучили за російським кіно, заповнили київський Будинок кіно. Бажаючих подивитися картину Георгія Шенгелія «Сміттяр» було так багато, що довелося влаштувати паралельний сеанс у Синьому залі. Нагадаємо, що проект «Російське кіно: прем’єра в Києві» створений з ініціативи НСКУ і представництва в Україні Російського центру міжнародного наукового і культурного співробітництва при уряді РФ.

Георгій Шенгелія — дитя московсько-грузинської культурної еліти (його батько — відомий художник) — пройшов на кіностудії шлях від «хлопчика для доручень» до режисера-постановника. У дев’яностих один за одним вийшли його фільми: «Міняли», «Стрілець неприкаяний» і «Класик». Віддаючи данину опанованій ним раніше кримінальній тематиці, режисер в останній роботі — «Сміттяр» — експериментує у поєднанні близького йому жанру з авторським кіно.

Це, цілком імовірно, продиктовано літературною першоосновою — повістю Івана Охлобистіна, за мотивами якої і написаний сценарій Юрієм Коротковим. Нині — шанований священик, який прийняв сан, у часи створення повісті —нестандартно мислячий, епатажний Охлобистін у багатьох своїх творах інтерпретував Достоєвського як хотів. Заради справедливості треба зазначити, що, на відміну від багатьох своїх побратимів по цеху, які віддають данину одночасно моді на Достоєвського і на джинси, Іван настільки добре знає творчість письменника, що може безпомилково назвати, приміром, місце дії роману «Брати Карамазови», де місто Скотопригоньєвськ згадується лише один раз. І хоча в «Сміттярі» не трапезують гарно прикрашеним стегном героїні, неодостоєвської атрибутики є надміру: наркотики, випивка і, звісно ж, рулетка.

Вперше фільм був показаний наприкінці літа минулого року в День російського кіно у Санкт-Петербурзі. Офіційна ж його прем’єра пройшла одночасно в московському Будинку кіно та кінотеатрі «Ролан». Картина вже відзначена двома кінофорумами: спецпризом журі кінопрокатників на «Кіношоці» і молодіжного журі на фестивалі «Нове кіно Росії», що проходить у Челябінську. Останній особливо дорогий виконавцеві головної ролі і співпродюсеру «Сміттяра» Олексію Гуськову. Найголовніше, вважає він, що молоде покоління приймає головний ідейний стрижень фільму — філософію самоочищення. Хоч і захований він за «сімома замками».

Поєднання жанрів привело постановника, на мій погляд, до певного «сумбуру замість музики». Еклектика інколи стомлює, але глядач із зацікавленням стежить за розвитком сюжету. Зміна героями масок тримає в напрузі й спонукає до співтворчості. Ще б пак — щаслива московська дамочка, яка здійснює на блискучому «Рено» діловий вояж у повітове містечко, виявляється дівчинкою на побігеньках, яка зав’язнула у кредитах і мріє про гарне життя й позичене із серіалів кохання. Олеся Судзиловська у цій ролі скульптурно гарна і підкреслено холодна навіть у суперемоційних сценах. А Олексій Гуськов, залишивши звірячі пристрасті в «Тайговому романі» і навмисну простакуватість у «Класиці», змінює образ сміттяра, який чесно виконує свої обов’язки, завзято підтримує чистоту на своїй ділянці, — на стильного, спокійного й упевненого у собі сірого кардинала. Він відчиняє будь-які двері, перед ним шанобливо схиляють голови мер і банкір, і навіть рулетка слухняно зупиняється на вказаній його владним поглядом цифрі. Та найголовніше у ньому — первозданна віра, як у Федора Михайловича, що «краса врятує світ». Якщо синонімом краси зробити чистоту — навколишнього світу і власної душі.

У жодному разі не прагну переповідати читачам сюжет картини, адже кожен дивиться кіно по-своєму, тим паче таке нестандартне кіно з відкритим фіналом, у якому пошуки жанру явно переважають творчі прорахунки.