ГЛИНА. ВОГОНЬ. ЛЮДИ.

Гадаю, що жодна людина у світі не зазнавала таких радощів з приводу такої дрібниці, як зазнав я, коли побачив, що мені пощастило зробити цілком вогнетривкий глиняний посуд.

Даніел Дефо. «Життя
та пригоди Робінзона Крузо»

Прислів’я «не боги горшки ліплять» придумали не ми, а стародавні греки, котрі, як відомо, були дрімучими язичниками і навіть не підозрювали, що походять від запущеного в серію глиняного виробу на ім’я Адам.

Мабуть, не існує людини, яка бодай у дитинстві не м’яла б в своїх руках глину у прагненні створити щось видатне. Але грудка висихала на сонці і, розтріскавшись, розсипалась на порох, повертаючись до первозданного стану. Вдихнути душу в глиняний виріб дано не багатьом. Хоча цілі тисячолітні цивілізації носили ім’я «глиняних». І наша трипільська культура, розчинившись у плині часу, залишила по собі безліч череп’яних осколків, які, мов розсипані букви, лежать на величезних територіях, все ще очікуючи того, хто складе їх у книгу історії.

Кераміка настільки тісно пов’язана зі щоденним побутом, що їй набагато важче, ніж іншим мистецтвам, боротися за місце в музейних залах та вітринах аукціонів. Звичайно, час, поблажливий до виробів, загартованих полум’ям горна, має дивну властивість додавати мистецької вартості речам, які сто чи тисячу років тому були лише продуктом одноманітної малотворчої роботи ремісника. Де проходить та тонка межа між «ширвжитком», часто надзвичайно якісним, технологічно недоступним ще зовсім близьким до нашого часу поколінням, — і виробом справжнього натхненного художника, нерідко виконаним щонайпримітивнішим методом, який викликав би іронічну посмішку гончарів, котрі жили за тисячі років до нашого часу?

Надзвичайно цікаво було послухати розповідь про місце художньої кераміки в сучасному мистецькому процесі професора Санкт-Петербурзької державної художньо-промислової академії, завідувача кафедри художньої кераміки та скла Ольги Некрасової-Каратєєвої. Все життя пов’язана з ленінградською школою кераміки, вона, звичайно, будувала свою лекцію на історії, традиціях, досягненнях академії. Створений ще в XIX столітті коштом барона Штігліца, заклад спочатку називався Державним художньо-промисловим училищем, після 1945 року йому було присвоєно ім’я відомого скульптора Віри Мухіної, і на наших теренах і по сьогодні у просторіччі колишнє училище йменується Мухінським. У повоєнний час в училищі було відкрито кафедру художньої та архітектурної кераміки. Поруйновані в часи лихоліття палаци Ленінграда та околиць не могли бути реставровані без висококваліфікованих спеціалістів. Керували кафедрою архітектори В.Марков і В.Васильківський. Позаяк від студентів вимагалось уміння не лише викладати свої творчі ідеї у вигляді креслень та малюнків, а й втілювати їх у конкретних виробах. До викладання було запрошено народних майстрів з України О.Джулю і С.Первую. Випускники училища роз’їжджались по найвіддаленіших куточках СРСР, несучи іскри свого таланту та тримаючи марку ленінградської школи. Колапс Радянського Союзу позбавив митців негнучкого, догматичного, але все ж таки досить надійного замовника — тоталітарної держави. Нові суспільства ще не усвідомили значення високого мистецтва для власного ж добробуту. Тому, як у Росії, так і в Україні, митці змушені боротись не лише за замовника, а часто за прозаїчне виживання. Це, звичайно, зле. Але жорстока справедливість світу вільного вибору примушує художників бути не лише талановитими, а й сильними та енергійними. Спілкування між митцями різних шкіл та течій — нагальна необхідність. Без такого спілкування неможливе творче зростання; не знаючи, що твориться у світовому творчому горні, художник майже гарантовано буде вигадувати глиняний велосипед.

Ареал творчих контактів давно вже вийшов за межі території СНД. Але давні знайомі — випускники «мухінки» — і зараз зустрічаються на різноманітних творчих змаганнях, виборюючи призи на найпрестижніших європейських та світових конкурсах керамістів.

На лекції професора Некрасової-Каратєєвої, насиченої ілюстративним матеріалом, чіткіше починаєш усвідомлювати, що справжнє мистецтво починається там, де закінчується звичайний стандарт, який не торкає жодної емоційної струни, і виникає інколи шокуюче, неприйнятне для загалу нове бачення матеріалу, форми, кольору… Минає час, і це нове стає еталоном для спритних епігонів… Що ж тут поробиш — треба шукати нових вершин.

Доречно нагадати, що нинішня зустріч київського та петербурзького мистецтва відбулась у рамках проведення Року Російської Федерації в Україні. І сприяли її проведенню «Галерея, 36», художник Олександр Міловзоров, Посольство Російської Федерації і його перший секретар Андрій Гасюк.

Зацікавлені розмови про майбутні контакти із Санкт-Петербурзькою державною художньо-промисловою академією провели представники Інституту декоративно-прикладного мистецтва ім.Бойчука. Добра ініціатива, адже всі ми виліплені з однієї глини. І митці, звичайно, також.