Гетьман для донецьких

Донецьк частково взяли «наші». У біло-голубому регіоні спалахнула помаранчева пожежа: місцевий оперний театр у дусі нинішніх історичних віянь представив масштабний спектакль «Богдан Хмельницький» (режисер Василь Вовкун), у якому колишньої хрестоматійно-оперної дружби а-ля «навіки разом», ізнов-таки, «у дусі історичних нинішніх віянь» помітно поменшало. «Газпром» тут ні при чому.

Режисер Василь Вовкун явно взяв новий жвавий курс на створення гучного оперного проекту, на провокації й дискусії і, нарешті, на визнання себе, Вовкуна (помітного і, безперечно, талановитого постановника естрадно-масових видовищ), «номером один» у оперній галузі. Погодьмося, амбіційно. Тим паче що одних (оперних режисерів) давно вже немає, інші — далеко...

Вовкун, утім, далекоглядно й місцями професійно освоює практично порожню в Україні нішу оперної режисури. Не секрет, що в Європі ця спеціалізація отримує величезні дивіденди. Оперне мистецтво на Заході переживає бум. І це не лише приємне проведення часу для гурманів. Це модно, престижно, це, коли хочете, обов’язкова програма людини, котра шанує себе.

Опера завжди була мовою міжнародного спілкування. І якщо Україна згодом отримає кілька достойних оперних спектаклів і оперний міжнародний фестиваль (про що Вовкун & C0 вже замислилися), дивись, і Європа до нас обличчям повернеться у вигляді так званих оперних туристів. А в даному разі триста разів згодна сперечатися з вибором оперного матеріалу (як театру, так і режисера). Адже малоцікаві ці навколополітичні оперні пристрасті: що тепер, що в часи Хмельницького. Справді, важко отримувати естетичне задоволення, слухаючи в оперній «транскрипції» дебати про майбутнє України... Автор цих рядків узагалі воліє ходити в оперу, щоб ухилитися бодай на три години від невигубного пафосу вічної риторики. Проте мій респект головному диригентові Донецького театру опери і балету, заслуженому діячеві мистецтв України — Василю Василенку... Він, виявляється, вже десять років виношував ідею постановки дуже складної епічної опери, відомої майже детективною історією її «прокату» в Москві 1951 року, втратою першої редакції, багаторічним забуттям (останню постановку здійснено в Дніпропетровську в 1975 р.). Василенко не лише ініціював цю постановку, а й разом із керівництвом театру залучив до неї професійні сили: того ж таки Вовкуна (Київ), художників-постановників Тадея та Михайла Риндзаків (Львів), художника з костюмів Оксану Зінченко (Львів), балетмейстера-постановника Віктора Похиленка (Кіровоград), літературного редактора лібрето Василя Туркевича (Київ), виконавця партії Богдана Хмельницького — баритона зі Львова, соліста «Вашингтон-опера» Стефана П’ятничка, автора музичної версії фіналу опери Євгена Станковича (Київ) і навіть PR-технологів київської компанії «Вавилон» під керівництвом Андрія Різоля.

Зауважте, Донецька опера взялася не за явно касовий, наприклад вердіївський, матеріал, а поклала на себе виконання просвітницької місії — підвищити інтерес до національно-класичного репертуару. Що не завжди виражається у грошовому прибутку (витрачено на цю постановку близько 700 тис. грн., в основному зароблених театром). І, крім того, створено прецедент інтеррегіонального проекту: не в столиці, а у великій провінції. Як засвідчив донецький досвід, навіть на такій, на рівні лібрето, політизованій опері можна працювати, якщо вболіваєте за мистецтво. Для Донецької опери, яка 15 років не знала режисерської руки, це неабищо.

Сам факт вживлення у стагнуючий колектив Донецької опери сучасних світових постановочних технологій значний. Вовкун «складав» «Богдана Хмельницького» 17 постановочних днів, із 24 дійових осіб залишив 17. І все це приурочив акурат до 100-ліття від дня народження Данькевича та до 410-ліття Хмельницького. «Складання», очевидячки, відбувалося важко. Опера Данькевича, створена 1951 року, з музичного погляду, багата на лейттеми, лейтмотиви... Але... це не Верді. Звідси безліч нюансів. Музичного матеріалу — п’ять годин в оригіналі! Ще більше архаїчних текстів: чотири акти (з фіналом) торжества дружби України і Росії (з гопаками та всесвітнім братанням). Усе це треба було делікатно і хронометражно узгодити (в результаті робили три акти, керуючись зауваженнями самого Данькевича у клавірі, наданому вдовою композитора Оленою Федорівною, що була присутня на прем’єрі). Та ще треба навчити артистів (відучених часом від оперної режисури) драматургійно виправдовувати своє існування на сцені. Досі їхнім обов’язком було вийти на авансцену і більш-менш чисто виконати партію. Вовкун, хоч як до нього стався, все-таки пояснив декому поняття мізансцени, спробував знайти внутрішні мотивації вчинків тих або інших персонажів, примусив їх бути не пам’ятниками, а людьми. Що казати, якщо під час репетиції хор просто сміявся саме в епізоді, де треба було плакати (жінки проводжали на криваву своїх чоловіків, батьків і синів). Довелося пояснювати і що таке «голосіння» в українській традиції. Сподіватимемося, що багато донецьких виконавців зрозуміли, «хто такий» режисер в оперній постановці, що в опері можна не лише співати, а й грати. Що Богдан Хмельницький не ікона, а людина. Що Богун може бути не такий гарний, як Домогаров у фільмі Гофмана, а й як молодий Віталій Дудкін — фактурний, артистичний тенор. Що Варвара у виконанні заслуженої артистки Росії Людмили Шемчук (мецо-сопрано) може досягти напруги пристрастей. Що за дуетною сценою полковника Кривоноса (талановитий Юрій Олексійчук) і Богуна зал стежитиме завмерши й намагатиметься запам’ятати як одну з хітових оперних тем. Що існують нюанси, півтони, паузи. Що декорація може бути функціональною (чого варта тільки ландшафтна карта всієї України в «денному» й «нічному» варіантах задника братів Риндзаків). Що в опері можна вміло користуватися хореографічними ефектами. Видовищність сцени бою під Жовтими Водами з введенням у музичний контекст тулумбасів, — мабуть, одна із найбільш вдалих візуально. Тут вжито не новий, але доречний прийом руху масовки в рапіді — кіноспецефект, який чудово спрацював на емоційну, драматургічну кульмінацію опери.

Безумовно, не вдалося уникнути ілюстративності, попри всі зусилля постановочної групи. Багато пафосу, закладеного в основу музичного дискурсу ще лібретистами, — як бомба уповільненої дії. Можна, звісно, закидати постановникам, що йти потрібно передусім за внутрішньою музичною драматургією, якої в партитурі надміру. Певна річ, коли в опері головна особа — народ, який протягом усіх трьох актів закликає до дії, важко вибудувати ліричні сцени. Навіть далека від опери людина знає, що вони вводилися (саме в епічних, історичних, народних музичних драмах) у структуру дії в усі часи суто функціонально — аби потрафити примі, додати жіночу партію, розбавити героїчну, суто чоловічу картинку (яскравий приклад того — «Борис Годунов»). У донецькому варіанті любовна сцена скидалася, швидше, на етюд студентів театрального інституту, ніж на жагучий діалог закоханих. Та й Вовкун ніби як набаламутив: поклав голову Богуна на коліна Соломії (Тетяна Саввіна), наче в опері Ріхарда Штрауса «Соломея».

Можливо, справді потрібно створювати прецеденти та ґрунт для майбутніх оперних хітів по-українському? Якщо хочете — оперних блокбастерів, де є війна, любов і спецефекти. І нові технології, і патріотична підкладка, яка працює на користь самоідентифікації нації.

Наш композитор Євген Станкович, який уперше приїхав до Донецька, заявив про продовження співпраці з Донецьким театром опери і балету. Згодом ця співпраця має вилитися в трилогію. А «Хмельницького» збираються провезти «оперними містами» України. Хоча, як відомо, у цих містах нині щосили вже звучать інші «арії» — передвиборні.

Донецький «Хмельницький» — подія в усіх планах приємна. У тому числі і для тих, хто його не бачив. Річ навіть не у відверто заданому місіонерстві (вживимо українське національне у верхівки непокірних териконів!), а в реальних спробах репертуарно оживити монументальний колос донецької опери, яка давно завмерла в очікуванні свіжого творчого вітру. Водночас прем’єра «Хмельницького», що пройшла за участі не лише творчих «низів», а й політичних «верхів» (Олег Рибачук, Олександр Мороз, В’ячеслав Кириленко, Ігор Ліховий, а також кошики квітів від інших ясновельможних осіб), зважаючи на все, «режисирувалася» із ще однією метою — водрузити на фронтон цього театру табличку «Національний». Битва за цей статус у наших пенатах стає маніакальною. Мало кого хвилює саме поняття «національний». Не всі заглиблюються у проблему, чи гідні ще одного «прикметника» в загальному списку своїх регалій ті чи інші колективи. Адже «Національний» — це інший, набагато вигідніший фінансовий статус. Тут є за що боротися. З одного боку, регіональну кампанію за вивіску «Національний» сьогодні жваво проводить Донецький муздрамтеатр (раніше він носив ім’я революціонера Артема) — і в запалі наступального піару київські апологети шановного художнього керівника Марка Бровуна не соромляться принижувати навіть столичні театральні «національні» оплоти. З іншого боку — і Донецька опера не проти одержати «національну» допомогу, а краще за Вовкуна (особу, наближену до дружини «імператора») цю операцію навряд чи хтось проведе успішніше.

Без відповіді залишаються тільки два запитання. Перше: доки репертуарна показуха слугуватиме основою для утвердження тієї чи іншої «статусності»? І друге: коли нарешті звання (у даному випадку — «Національний») відповідатиме реальному творчому процесу в конкретному колективі, а не буде лише черговою політичною «фішкою» — в унісон сучасному моменту? Якій-небудь комісії при Мінкульті непогано б вивчити і виробничі показники тієї ж таки Донецької опери — як заповнюється зал, скільки спектаклів грають на рік, скільки грошей заробляють. Але не вивчають же. І на килим не викликають. Мабуть, бояться «просльозитися»...

Олег ВЕРГЕЛІС