Газ-кладенець

Книга Валерія Панюшкіна та Міхаїла Зиґаря «Газпром»: нова зброя Росії», котра побачила світ у видавництві «Факт», попервах насторожує. Відверті маркетингові пасажі передмови наштовхують на думку про «жовтуватий» колір подальшого викладу. Проте вже перші сторінки основного тексту категорично переконують читача в тому, що перед ним добре виписана і достатньо ґрунтовна публіцистика.

За кілометрами газових труб, патетичними промовами й сухуватими рядками офіційних документів автори наполегливо і не без успіху шукають сенс недавніх і теперішніх подій, пов’язаних із контролем за видобутком і торгівлею російським газом. Крок за кроком, скрупульозно й педан­тично автори розглядають ста­нов­лення сучасного Газпрому (нарощування економічної могутності), жорстку централізацію, породжену самою структурою газопостачання, фактичне захоплення компанії менеджерами, далекими від газу, і, врешті-решт, остаточне перетворення Газпрому на інструмент зовнішньої політики. Автори послідовно підводять читача до думки, що сам по собі Газпром є просто знаряддям — не хорошим і не поганим, але на даний момент дуже дієвим інструментом впливу на новітню цивілізацію. А все зло чи добро, яке буде зроблене з його допомогою, залежить вик­лючно від моральних рис теперіш­нього вищого керівництва РФ.

Попри вельми деталізований підхід, книжка аж ніяк не нудна — читається як хороший політичний детектив. Подекуди далека від літературної досконалості, але жива й енергійна розповідь притягує увагу читача на години. Через призму газових скандалів та інтриг постають живі й досить рельєфно виписані історичні постаті. Зайва патетика залишається в маленьких резерваціях перед- та післямови.

Закинути авторам можна хіба що подеколи надмірне викорис­тання добре відомих газетних та інтернет-публікацій. А проте і це можна їм вибачити: адже книжка орієнтована не так на політиків чи економістів, які мусять читати подібні публікації, як на «широкі кола читачів». Принаймні на ту їх частину, яка має сили відірватися від телевізора й почитати що-небудь без картинок і кросвордів. Хоча й декотрі українські політики, за їхніми словами, вже встигли знайти для себе в книжці чимало нового.

Помітно, що «Нову зброю Ро­сії» писали для Заходу. Воно, власне, й не дивно — уперше книжку було опубліковано в Німеч­чині. Автори, здається, не були до кінця певні того, що їхній твір видадуть у Росії. Врешті-решт, таки дочекалися.

Уже з перших сторінок російські журналісти дали волю тузі за втраченим ліберальним шансом своєї країни. «Єльцин не вірив, що популярність його падає через те, що в магазинах подорожча­ла сметана. Він усе ще вірив, що росіяни здатні віддати перевагу не сметані, а свободі й демократії. І він програв», — так починається опис політичної ситуації, в якій зростав і формувався Газпром у його теперішньому вигляді.

Насправді книжка — не тільки й не стільки про Газпром чи навіть енергетичну безпеку загалом. Вона є вельми достойним підручником сучасної політичної історії Росії. Підручником, який варто почитати підліткам і дідусям, водіям і лікарям. Бо проста, доступна розповідь, оперта на ретельно підібраний фактаж дає змогу трохи тверезіше оцінити не тільки роль Єльцина і Гайдара у «розвалі великої дер­жави», а й економічні преференції та особистісні мотиви теперішніх «відроди­телів» та «підіймальників з колін», а також мож­ливі наслідки їх­ньо­го рішення перетворити «Газпром» на своєрідний аналог ядерної ракети. Хоча Газпром, з певного погляду, є ліпшим за ядерні боєприпаси — ним можна не тільки лякати Європу, а ще й фінансово забезпечувати безперешкодну реалізацію внутріш­ньої та зовнішньої політики. По­літики дивної та ірраціональної, шкідливої як для мега-компанії, так і для всієї Росії, але при тому спрямованої виключно на одне — відродження фантомної «великої держави» за умов беззастережного збереження влади «пітер­ським» політичним угрупованням.

Але, мабуть, найціннішим є те, що книжка дає змогу дещо по-новому глянути на довколишню реальність. Періоди «дружби і не дружби» Росії з Білоруссю, склад­ні й звивисті російсько-азербайджанські відносини і сотні інших, здавалося б, майже випадкових і непов’язаних подій у міжнародній політиці навдивовижу добре вкладаються у схему, запропоновану російськими журналістами. Навіть якщо ця схема багато в чому й хибна — вона є поглядом, який, безперечно, заслуговує на увагу.

Певна річ, що зараз, коли Ро­сія перейшла до використання «ін­ших дипломатичних засобів», газпромівська труба може видатися менш важливою, ніж дула російських танків. Проте якщо «маленькі переможні війни», за задумом кремлівських кураторів, призначені головно для внутрішньополітичного вжитку, то визна­чальним чинником на «глобальній шахівниці», поряд із ядерними арсеналами, залишаються все ж таки енергоресурси.

Поліграфічна якість книжки — на цілком належному рівні. Особливої похвали заслуговують зусилля перекладача. Сучасна чиста мова — разом із ретельним філологічним опрацюванням матеріалу — дозволила максимально точно передати уривчастий, подекуди репортерський, але водночас надзвичайно безпосередній стиль авторів. Іван Андрусяк створив переклад, який дуже вигідно вирізняється на загальному посередньому тлі української перекладної літератури.