Гарно в рідному краю...

«Люди, цього року я на Шешори всіма правдами й неправдами поїду! Навіть хоч на день! Торік не вирвалася — досади було!.. Їдемо на Шешори! Ленд-арт і фолк — це ж... Це ж!!!» Такі захоплені вигуки можна виявити на форумах сайтів, призначених для любителів подорожувати. Незнайомі люди пропонують одне одному об’єднуватися для спільного просування «на Шешори». Якщо «повисіти» на цих форумах хоча б годину, складеться враження, що вся країна різко кинулася в одному-єдиному напрямку.

І хоча назва цього загадкового місця викликає асоціації з чимось віртуально-казковим, Шешори — найбільш реальне, що тільки може існувати в природі. Бо рідко де сама Природа почувається так по-царськи вільно. І душа моя радіє невимовно. По-перше, місце це знаходиться на території нашої дорогої Батьківщини, по-друге, приємно, що молодь масово виявляє жвавий інтерес і до мальовничих куточків цієї самої Батьківщини, і до її магічного мистецтва...

Шешори — неймовірно гарне гуцульське село, яке розтяглося на кілька кілометрів уздовж гірської ріки Пістиньки, що вирує серед вічнозелених Карпат. Знаходиться селище в Івано-Франківській області, неподалік від міста Коломиї. А поїхати «на Шешори» — значить, вирушити на Міжнародний фестиваль етнічної музики і ленд-арту, який уже третій рік поспіль проводить інформаційний центр «Зелене досьє», що працює в сфері охорони довкілля з 1993 року. Цьогорічного липня, із 12-го по 14-те, форум зібрав учасників з України, Молдови, Польщі, Болгарії, Чехії, Словаччини, Росії, Нідерландів, Франції.

Добиратися до Шешор доводиться на перекладних — якщо їдеш поїздом. Але прибувши до Івано-Франківська, розумієш, що заблукати тобі не дадуть: струмочки людей, нав’ючених рюкзаками, вкажуть правильний напрямок. Перший етап — маршруткою до Коломиї чи Косова — виглядає цілком цивілізованим. При спогаді про етап №2 особисто мене кидає в жар і донині. Від Коломиї до Шешор їздить напівдохлий «пазик», чиє металеве тільце жорстоко розпечене від допотопного мотора і жахливої кількості пасажирів. Неймовірним чином уцілілий від людей простір заповнюють рюкзаки і згорнуті намети. Пасажири з місцевих покірно мовчать, глибоко розуміючи бажання міського населення наблизитися до природи. За п’ять хвилин до відправлення в «пазик», куди, здається, вже навіть муха не втиснеться, увалюється чергова порція мандрівників, туристична амуніція яких вміщатися в автобус ніяк не бажає. «Люди добрі, майте совість! Ви ж сидите, а ну візьміть на коліна наші намети, а самі трохи потісніться!» — лунко командує юна дівиця в штанях зі штучного тигра. «Люди добрі», не кажучи лихого слова, відразу заметушилися, і через якийсь час у кого на колінах, а в кого й на головах благополучно прилаштувалися кілька милих створінь й енна кількість кілограмів туристичного спорядження. «Н-да-а, — думаю, — у нас би в Києві цій дівиці у відповідь на подібну пропозицію, та ще й у такому тоні, намет на голову натягнули б». Буркочучи й кашляючи, «пазик» рушив до природи — до Шешор у такому стані потрібно було їхати годину двадцять. Десь на середині шляху водій зупинився і, вказуючи на мальовничі ландшафти, що розкинулися за бортом маленького залізного чудовиська, гостинно запропонував: «Хлопці — праворуч, дівчата — ліворуч. Тільки недовго!» Кр-рас-са! Іноземцям, яких останнім часом стали активно припрошувати до України в ролі «зелених туристів», буде на що подивитися з вікон своїх комфортабельних автобусів.

До речі, про зелений туризм. Ідея фестивалю в Шешорах народилася не тільки через бажання повернути homo sapiens туди, де йому саме місце — в обійми природи. А й тому, що працівникам «Зеленого агентства» дуже хочеться залучити в цей райський куточок якомога більше туристів. Від форуму Шешори вже отримали суттєву користь — у село нарешті провели газ, а тепер збираються ремонтувати розбиті асфальтові дороги. З усіх бажаючих переміститися з Києва до Шешор організатори стягують курортний збір — 25 грн. Частина від загальної суми надходить у розпорядження селян. «Відпочинкова» інфраструктура, звісно, залишає бажати кращого. Один державний пансіонат, про умови проживання в якому вголос краще не говорити («зручності» в кінці коридору в розрахунку на два поверхи, там же й душ), кілька приватних пансіонів (кажуть, там трохи ліпше), один готель (хороший), один ресторан біля дороги (називається, звісно, «Аркан») із сонними офіціантами і дуже смішними цінами (найдорожча страва — 50 грн). І ще купа бабунь, які гостинно відчиняють двері своїх чистеньких затишних будинків для всіх бажаючих (поставити намет на подвір’ї — 10 грн., жити в будинку — від 30 до 50). «Зручності» у бабунь, щоправда, теж у дворі, а замість душу і джакузі (якщо хто звик) — неподалік криниця (вони є на багатьох подвір’ях).

Однак, слово честі, задля того, щоб насолодитися буколічним умиротворенням, яке пронизує Шешори наскрізь, як і чисте гірське повітря, можна потерпіти і відсутність кахельного-мийного комфорту. Навряд чи де ще змучена міська душа може прийняти більше бальзаму на рани, завдані їй обридлою урбанізацією. Тиша, спокій, біля дороги хрести (люд тут дуже віруючий), маленька доглянута капличка, у напівмороці якої чутно неспішний дзюркіт Пістиньки (якраз навскоси від каплички річка грає двома водоспадами)...

У дні фестивалю і без того яскравий простір Шешор розцвітає додатковими барвами — різнокольорові намети, строкаті туристи (кожен із який намагається вирядитися якомога фольклорніше), ошатні місцеві жителі (люрекс, шпильки, котрі потопають у вологій траві, — кр-рас-са). Удень маси приїжджих переміщаються маршрутами, розкресленими художниками ленд-арту: посеред Пістиньки, на валунах — змайстрована із сухих гілок величезна риба або розвішані на мотузках флюорографічні знімки чиїхось легень, на прибережних каменях — птах із дерева або намальований крейдою лемент людської душі. У сільській школі (між іншим, двоповерховій) проходять майстер-класи: городяни з розумним виглядом вникають у мистецтво розпису по склу (воно прийшло на Гуцульщину за часів середньовіччя), намагаються нарівні з майстрами плести ляльки-мотанки або вчаться у болгар танцювати їхні народні танці.

Ввечері — апофеоз. Футбольне поле, перетворене на час фестивалю на співоче, зі збитою з дощок сценою, заповнюється людьми, котрі приїхали в Шешори, щоб... побути самими собою. Під музику, звуки якої плавно ширяють хвилями фольку, джазу, народних обробок класичних мелодій, регі та року, гуцульської і балканської аутентики, люди сидять на траві, спілкуються, просто бродять по полю або танцюють — самозабутньо і не задумуючись про те, як вони виглядають. Цього року три вечори поспіль (концерти закінчувалися майже над ранок) на фестивальній сцені виступали колективи «Агао», «Сполохъ», «Оркестр Янки Козир», «ХО!», «Вертеп», «Гурт Йо Гурт», «Карпатяни», «ДахаБраха» (Україна), Yoki (Росія), Red Cardell (Франція), Rachat-Lucum і Maraca (Чехія), «Тригон» (Молдова). Що характерно, наступного дня після спільних радощів поле виявлялося чистим: із восьмої ранку загони добровольців починали прибирати сміття. І ще один момент, дуже вражаючий для наших слов’янських широт. Туристи люблять випити — більшість із них протягом усього фесту тягали літрові пляшки пива або вина. Але п’яних при цьому не було! Таке от дивовижне це місце — Шешори...