ГАРНО МРІЯТИ НЕ ЗАБОРОНИШ. УКРАЇНСЬКІ ІНТЕЛЕКТУАЛИ НАПРУЖИЛИСЯ Й ПОБАЧИЛИ ЗАВТРАШНІЙ ДЕНЬ НАЦІОНАЛЬНОГО КІНО

Інструментарій для астрономічного дослідження їм запропонував кінокритик Олександр Рутковський. Це він придумав і здійснив фестиваль «Українські альтернативи», якому дав притулок Будинок кіно на минулому тижні (під егідою Міністерства культури і мистецтв та Спілки кінематографістів України). Прийом було знайдено зовні простий, невигадливий: переглянути чужі, тобто європейські фільми останнього часу й вирішити, що нам знадобиться з тамтешнього досвіду, а що ні. Все одно що сходити у квартиру сусіда й подивитися, які в нього меблі вдома та як розставлені. Але далі, далі — що? Сусід, скажімо, багач, а в мене на хліб з маслом не завжди вистачає. Що вже там про дорогі меблі патякати, про дизайн і картини на стінах. Не до жиру...

Але все це справедливо для суто побутових ситуацій. У інтелектуальній сфері така мотивація не проходить. Інтелектуали часто грають в ігри, зовні цілком безглузді. Як сказала мені колись одна моя родичка, «картопля з цього діла рости не буде». Саме так, не буде. Не те що закопаєш грошик, а завтра викопаєш п’ять. Та й взагалі, інтелектуали занадто часто переконувалися в тому, що сієш одне, а пожинаєш геть інше.

До речі, скепсис з приводу інтелектуалів у сфері мистецтва легко спростовується багатьма фактами. Як виник, скажімо, знаменитий італійський неореалізм? А з середовища ліберально налаштованих кінознавців і критиків, що об’єдналися навколо кількох журналів. Деякі з них стали режисерами світового класу. Про французьку «нову хвилю» й казати нічого: Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар та інші починали як записні інтелектуали (тобто «базіки» на розуміння багатьох), журналісти та критики. І все в них розпочиналося з осмислення кризи в національному кіно. Майбутні «новохвилівці» переглянули величезну кількість картин чужоземного виробництва, саме на цій базі й було відпрацьовано модель свого кіно.

Що ж дивилися учасники «Українських альтернатив», запрошені як експерти? Переважно це було кіно і справді альтернативне — не лише стосовно українського, а й стосовно загальносвітового так званого мейн стріму. Адже він експлуатує усталені форми, зразки, орієнтується на більшість глядацької аудиторії, яка не хоче, щоб її занадто жорстко епатували й узагалі турбували. Вона хоче катарсису, очищення і в цьому по-своєму має рацію. На одному із «круглих столів» психолог і мистецтвознавець Лариса Березовчук всебічно аргументувала й захищала права звичайних глядачів, яких нібито гвалтують своїми «заморочками» критики («Критик — це ворог творчого люду! — трохи несподівано завершила оратор. — Вірити їм не можна...»). Річ у тому, що базовий інстинкт — прагнення до виживання. Цим і пояснюється викреслювання лихого з пам’яті, властиве нормальним людям. Усе решта — патологія. Патологічно пам’ятати жахи війни, скажімо, картини вбивств, розтлінь тощо. «Не забути, але дистанціюватися!» —одна з основоположних засад людської поведінки. Тому візуалізація досвіду (історичного й будь-якого іншого) має щадити.

Олександр Рутковський прокламував інший підхід: мистецтво має прямо й безстрашно дивитися в очі життєвим реаліям. Лише тоді воно виконає своє призначення. Тому у фестивальній програмі ми побачили фільм француженки Катрін Брейа «Романс», де жіночі одкровення з приводу плотських жадань воістину шокуючі (знайомий лікар констатував, що в героїні картини наявні всі ознаки маніакально-депресивного синдрому). У «Невгамовних» фіна Аку Лоухімієса зустрілися з героєм, що ніяк не може знайти жіноче тіло, яке відгукується на його хвилю. У «Зоні воєнних дій» британця Тіма Рота побачили родину, в якій батько регулярно гвалтує доньку в техніці анального сексу. Доводиться синові напоумляти батька, відсилаючи на той світ для спокутування гріхів. У російській картині «Місце на землі» Артура Арістакісяна — двогодинна візія життя московських бомжів — інколи надзвичайно жорстка (не всі експерти витримали це видовище до кінця сеансу). Ну і, звісно, вітчизняний фільм «Другорядні люди» Кіри Муратової, який також не назвеш «заспокійливою» пігулкою...

До речі, з приводу останнього фільму була цікава репліка одного з учасників дискусій. Муратова у нас, сказав він, тепер у фаворі: народний артист, лауреат усіх премій, навіть генеральним продюсером у неї заступник міністра Ганна Чміль. Але ж це дико — кіногенерал працює в маргінальному кіно, яке в інших країнах закономірно живе на периферії. Виходить, саме в таких картинах Мінкультури бачить верстовий шлях національного кіно. Але в такому разі горе нашій країні й нашому кінематографу! «Мейн стрім» — ось що потрібне в окремо взятій державі, лише тоді буде сенс і в андеграунді.

На це, щоправда, можна заперечити. А в якій тепер країні ви бачили власний «мейн стрім»? Крім Індії, звісно. «Я другой такой страны не знаю...» Скрізь у ролі «головної складової» національного прокату голлівудські картини. Наш прокат сьогодні слабенький, але і в ньому Голлівуд домінує. Амбіційні проекти в нас є, деякі навіть у роботі, але ж у кожному разі два-три «глядацьких» фільми не розв’яжуть проблеми. Тож і виходить, що Муратова і справді на «верстовому шляху» — особистісного пізнання й художнього осмислення довколишньої реальності.

Один із «круглих столів» розмірковував над питанням «другорядних», «третьорядних» тощо людей як можливих героїв українського кіно, над тим, чи потрібна «чорнуха» нашому екрану? Власне, йшлося про необхідність «відображати», послуговуючись застарілим стилем, маргінальну, периферійну дійсність у кіно. Зійшлися на тому (найяскравіше це прокламував політолог Володимир Малинкович), що маргінали на екрані — свідчення гуманістичної спрямованості кінематографістів, що привертають увагу суспільства до «принижених і ображених». Крім того, маргінал— не завжди десь і хтось, художникові слід пошукати «Іншого» і в самому собі. Знаходячи при цьому несподівані, досі приховані можливості кіномови. Невеликий екскурс в історію кіно, здійснений Рутковським, наочно проілюстрував тезис про те, що багато відкриттів у кінематографі зроблено на матеріалі екзотичному, раніше невидимому, непомітному. Отож, висновок простий: нашому кіно слід озирнутися — і на себе, і на навколишнє життя.

Ще один «круглий стіл» зосередився на питаннях містерії плоті і перспективи вітчизняного кіно «про це». Відомий філософ Сергій Кримський цитував чиєсь висловлювання: звичайний художник розповідає про людину, талановитий — про людину та її побут, середовище, а в генія людина — ще й тіло. Тіло, звісно, у широкому сенсі — як тілесність, як побут і буття, як життя почуттів, одне слово. Ось і в програмі фільмів привертало увагу те, що більшість режисерів аж ніяк не зациклювалися на проблемі статі (як деякі фестивальні експерти), а подавали значно глобальніший образ дійсності. У «Тремтливій плоті» знаменитого іспанця Педро Альмодовара, для прикладу, або в «Тельці» росіянина Олександра Сокурова — вражаюча візуальна картина людського життя, максимально широка, відкрита, вільна від занадто відвертих естетичних або етичних пристрастей.

Цікавою видалася дискусія з проблеми «Історія і гра». Власне, тут і прозвучав цитований напочатку заклик щадити людські почуття й не потурати критикам, які все намагаються агітувати за щось жахливе й патологічне — в усіх значеннях. Гадаю, однак, що тут потрібна збалансованість. Звісно, наше суспільство потребує самокритики, зокрема й засобами екранного мистецтва. Але не меншою, а можливо, і більшою мірою воно потребує позитивних емоцій та позитивної самооцінки. Невротичні недуги вражають не лише окремих людей, депресивний стан уже впродовж тривалого часу характерний для нашого життя загалом. Звідси й побажання національному кіно бути «всебічно розвиненим» і не заганяти себе в якесь одне русло. Тим більше що це вже неодноразово траплялося в минулому.

Ще багато різного було на «Альтернативах», і про все не розповіси. А висновок мій простий: «мозкові штурми» або навіть невеликі наступальні операції з узяття шуканої моделі українського кіно, безперечно, корисні. Вони тренують голови і пробуджують апетит. Відтак, можливо, уже в найближчому майбутньому ми з більшим оптимізмом дивитимемося на самих себе...