«ФРАНЦУЗЬКА РИВ’ЄРА» Ольги Петрової

Лазурний берег, Ніцца, Монте-Карло, Антіби, а далі — Прованс із його суворим камінням та гарячим кольором виноградників. Розкішні пальми, сади, вітражі готичних соборів, синє море зі сріблястими полисками на поверхні, рухливі вітрила яхт, будинок друзів, перебудований із руїн XII ст. в готичне житло для художників, — усе це прикмети щастя, до якого ще недавно український художник не був причетний. Але, як писав Борис Пастернак про Венецію, і його «коснулось счастье ходить на свидания с городом, как с живым человеком». Ользі Петровій також випала нагода пережити й відтворити в полотнах L’amour не тільки з Лазурним берегом, із зачаруванням Ніцци, а й з Антібами, де закоханий у Жаклін Пабло Пікассо, як паж, носив за нею парасольку, де жив і загинув великий авангардист першої половини ХХ ст. Ніколас де Стайол, де сумні вулички середньовічного міста, як струмочки, вибігають до пляжів і до причалів із розкішними яхтами. Серія живописних полотен «Французька Рив’єра» Ольги Петрової — це синтез пейзажних та культурологічних вражень автора і радісного переживання вільного, чарівного світу на ймення «Франція. L’amour». Український глядач може ознайомитися з цією серією 31 жовтня — 20 листопада 2009 року в київській заміській галереї «Коло-Заспи».

Свідомості Ольги Петрової, яка в одній особі поєднує художника, історика мистецтва і професійного філософа, властива потужна культурологічна складова. Чи можна уявити Францію без величних соборів та скромних капличок, що зачаїлися в долинах серед гір? Не може бути Франції без знаменитої «лімозької емалі», без темних від часу фресок і осяйних вітражів. Саме культурна рефлексія спричинилася до появи полотна «Світло» і чотирьох вертикальних композицій на біблійні теми. Ця частина експозиції не відбулася б без художнього потрясіння, пережитого в гірському соборі під назвою «Богородиця біля джерел» (XII ст.). З любов’ю до блакитно-ультрамаринової емалі з міста Лімож скомпоновано хрест із синіх абстрактних полотен. Географічні враження і культурне захоплення від Франції під пензлем Ольги Петрової перевтілюється в кольоропис — у живописну матерію. Художниця зізнається: «Мій спосіб трансформації вражень і вивільненої творчої енергії у візуальні образи базується насамперед на використанні властивостей кольору». Петрова спирається на систему фовізму. Метод живописця дає зрозуміти, чому експресивні колірні потоки пролилися червоним, бузковим чи рясним ультрамарином у полотнах «Лаванда-І», «Лаванда-II», «Гора Сент-Віктуар», «Поле, вечір». Гірські скелі, альпійські карнизи, селища із засекреченими стежками написані в сріблястій гамі, яка до душі більш романтичним глядачам. Пейзажні композиції «Французької Рив’єри» — «Антіби. Вітер», «Ніцца. Набережна», «Яхт-клуб», «Вітрильники» — написані в синьо-жовто-вохристій гамі. Навпаки, «Прованс», «Дахи. Екс-Прованс», «Гора Сент-Віктуар» палають інтенсивними відтінками червоного кольору, підсиленого ясним зеленим. Інформований глядач відчуває духовний діалог Ольги Петрової з несамовитим Ван-Гогом. Зрозуміло також, що в Екс-Провансі та біля підніжжя гори Сент-Віктуар автору згадувався «співець» цієї місцевості Поль Сезанн.

У піднесеному колірному звучанні всіх картин «Французької Рив’єри» є ще одна емоційна складова. Йдеться про ауру свободи, про щастя подорожувати з пензлем у руках, потрясіння від зустрічей із тим, що, здавалося б, назавжди залишиться репродукціями монографій та підручників. Ці переживання вільного світу особливо гостро відчувають художники покоління 70 — 80-х років ХХ століття, котрі жили за залізною завісою. 90-ті роки ХХ століття принесли свободу, якою кожен скористався на власний розсуд. Живописні серії Ольги Петрової останнього десятиліття — реакція на просторову спрагу попередніх років, ностальгія за свободою.