ФОРМУЮЧИ ПОРТРЕТ ГЕРОЯ

Проект «Російське кіно» показав киянам торішній хіт російського прокату — режисерський дебют Павла Буслова «Бумер». Укотре переглянувши цей фільм, мимоволі замислюєшся про нових «героїв нашого часу», яких формує для народних мас кіно сусідньої держави.

Касовий успіх фільму пояснюється його влученням у «яблучко» соціального очікування. Ось і думайте тепер, які такі очікування зуміла виправдати ця вогнестрільно-моралізаторська road movie, у героїв якої — чотирьох братків-відморозків — їхнє спокійне конкретне життя з усіма його побутовими турботами — киданням лохів, понтами на розбірках і стріляниною без особливих роздумів — переривається в одну мить. І через дурницю, справді, переривається: замочили вони одного разу в запалі чергової розбірки ефесбешника, від чого довелося пуститися на своєму украденому ВMW 750 IL у цю саму road movie, щоб сховатися в провінційній глухомані до кращих часів. А кокнули б вони, скажімо, двірника чи кіоскерку, ніхто б їм і слова прикрого не сказав, тому як у міліції — всі хабарники, ну кому там через двірника напружуватися? І взагалі — реальність жорстока й несправедлива. Усі тільки й думають, як тебе розвести, покалічити або навіть трахнути (іншої реальності російські фільми до останнього часу не фіксували). Не дивно, що четверо здорових і сповнених життєвої сили молодців, які в іншій країні та в інший час, може, працювали б на будівництві чи займалися б якоюсь іншою пацифістською справою, виявилися «нещасними хлопцями, які заплуталися», — так охарактеризували їх продюсер і режисер фільму. Заплуталися настільки, що довелося і їм, нещасним, розводити, калічити й «мочити». Виключно для того, щоб, за словами того ж таки продюсера Сергія Чліянця, захистити себе.

«Нам хотілося показати злочинний світ, світ цих хлопців зсередини, не робити упередженого кіно з негативним ставленням», — так пояснив своє надзавдання дебютант Буслов. Та й яке може бути негативне ставлення, якщо вслід за будь-яким злочином режисер малює неминучу відплату, що наздоганяє навіть нещасних і відморозків, які заплуталися. Для більшої переконливості пропонується притчева проекція в майбутнє: кожен «бумерівський» гад отримує за заслугами, наступивши на власні граблі. При цьому дебютант Буслов демонструє завидну начитаність, оскільки цей хід явно запозичений ним у Патріка Зюскінда: в романі «Парфумер», як ви пам’ятаєте, автор періодично переноситься в майбутнє, повідомляючи читачеві, як був покараний долею кожен, хто так чи інакше, у міру своєї моральної розбещеності, ображав геніального виродка Гренуя. Та, абсолютно позбавлений людської любові й навіть самого поняття про те, що існує, виявляється, така штука, як любов, виродок Гренуй сам себе присуджує до смерті. Оскільки найголовнішого в цьому світі він так і не зрозумів. А ось «бумерівські» братухи зрозуміли. Головне — не опинитися в отарі «терпил» і «лохів». І про існування іншого вибору вони, схоже, навіть не підозрюють. Оскільки, хоч як крути, все людство поділяється саме на «крутих» і «терпил». А те, що бідні хлопчики, які заплуталися, прагнуть належати до перших, а зовсім не до других, подається глядачеві як факт, гідний співчуття. Як зауважив один московський критик, «ми повинні жадати, щоб ця потолоч щасливо вирішила свої проблеми, після чого знову повернулася до своїх повсякденних обов’язків: грабувати та вбивати».

Багато хто чомусь назвав «Бумер» новим «Братом». І в цьому є своя логіка, хоча агресивність бусловських відморозків позбавлена ідейного навантаження. Данило Багров усе-таки мочив людей «за правду і справедливість». І для нього людство поділялося відповідно до установки, яка вражає не дрібними бандитськими амбіціями, а глибоким патріотизмом. Світ тобто поділяється на російських та решту. І рідна публіка, що втомилася від очікування нового героя, сприйняла Данила мало не як носія національної ідеї. Носія, якому прощається все, включно з горами трупів, — адже це лише трупи «ворогів», які пішли проти справедливості. Або, якщо хочете, той самий «братерський» принцип: хто не з нами, той проти нас.

Так і були стараннями режисера Балабанова й продюсера Сельянова створені ідеали для нової російської молоді. Ідеали, які, за визначенням деяких російських же критиків, отримали надто відразливе втілення — ксенофобія, екстремізм, бандитизм. Зате «обличчя» ідеалів виявилося на рідкість чарівним, освітленим найбільш сором’язливою з усіх відомих кінематографічних усмішок. Згодом Данило Багров—Бодров породив низку клонів, на перший погляд, ніби не схожих між собою...

«Світ суворий і несправедливий» — цей спірний, але патетичний висновок і обернувся тим виправданням, яке в «Братах» та «Сестрах» лише передбачалося, а в «Бумері» прозвучало чітким формулюванням із вуст одного з братух: «Не ми такі, життя таке». Просто дивно, як це безпорадне ехе-хе-хе — «Не ми такі, життя таке...» — знімає з порядку денного всі питання моралі. І перетворює вбивство мало не в єдину форму самозахисту від «такого життя». Від усіх різноманітних його колізій. Убий — і однією колізією стане менше. Поспіши вбити першим, а інакше... ну, ти в курсі. У результаті переконливого сюжетного мотивування з’являється це виправдання і в іншому творі, спродюсованому Сельяновим, — в «Олігарху» Павла Лунгіна, де розповідається, як тяжко жити чесним геніальним олігархам, котрих душить негідне кремлівське керівництво. Коли всі цивілізовані методи в боротьбі з противником вичерпано, чесний олігарх дає сигнал на вбивство. І в кого вистачить нахабності його засудити? Адже довело життя людину, на ваших очах довело.

А щоб «таке життя» не заскочило тебе зненацька, готуватися до нього слід заздалегідь. Краще з дитинства. Про це, ну й трішки про кохання (треба ж хоч пару слів і про нього, всеперемагаюче, сказати), повідомляє режисерсько-дебютний твір «брата» Бодрова «Сестри», що чомусь вважається дитячим фільмом. І якщо 13-річна Світлана, захищаючи сестру від, звісно ж, бандитів (ну не від Баби ж Яги сучасним дівчаткам утікати), поки що стріляє в повітря, то це лише тому, що авторам вистачило здорового глузду не шокувати громадськість пригодами 13-річної вбивці. Вони, мабуть, просто вирішили почекати, поки Світлана трохи підросте. До речі, ряд сюжетних моментів «Сестер», особливо фінал, роблять картину «відкритою» для сіквелу. І, швидше за все, він би з’явився, якби не трагедія в Кармадонській ущелині. Тоді сестра, підрісши, напевно вирушила б, як і мріяла, снайпером до Чечні. (Зверніть увагу на мрії, які пропонуються племені молодому з екрана: чергові дівочі мрії про кар’єру топ-моделі чи кінозірки, мабуть, слід визнати смішними і взагалі непатріотичними.)

…«У чому сила, брат? — У правді». Правда — вона, звісно ж, у кожного своя. Тому для мене чарівний і сентиментальний Данило Багров — такий самий бандит, як і відморозки з «Бумера». Як і захисник закону, що заради цього захисту закон зневажає, Лис-Антикілер, якого вже теж зарахували в герої нового часу. Їх різнять лише різні поняття, за якими вони живуть. І за якими вбивають. Вони, ясна річ, не винні: життя таке, час такий. Тільки якщо ми повіримо цим героям, переймемося їхньою правдою, нам усім доведеться встати «під ружжо», змагаючись у кількості замочених (із метою самозахисту, зрозуміло) «ворогів». А хто ж тоді зробить життя іншим? Висновок про суворий і несправедливий світ завжди можна заперечити. І якщо дуже захочеться, подивитися на все навколо по-іншому. Оскільки світ, як зауважив Бергсон, — це всього лише «комплекс моїх відчуттів».