ФАНФАРИ ПЕРЕМОГИ З ПРИСМАКОМ КАТАСТРОФИ

У ХII столітті на території княжого Києва, межі якого окреслювали Золоті, Лядські (Львівська площа) й Жидівські ворота (нині Майдан Незалежності), у малому просторі стародавнього міста височіло близько 300 церков. Із цієї пишноти до нас дійшов лише собор Святої Софії. Другий пам’ятник вітчизняного зодчества — Михайлівський Золотоверхий монастир — нещодавно знову відбудовано. Решта загинули в полум’ї орд, воєн, репресій і релігійних гонінь. Найбезглуздіші споруди більш пізніх часів підім’яли пам’ять про те, що колись було славою Київської Русі. Так, на місці церкви Святої Ірини (дружини Ярослава Мудрого) скупчилися лиховісні будівлі КДБ. Відгомін історії ледь жевріє у назві вулиці — Ірининська.

У пафосі знищення пальма першості, безумовно, належить радянській державі, її невтомним борцям за чистоту комуністичної ідеології. Соціум, що величав себе суспільством творців, по суті відбувся як спільнота вандалів. У варварства є своя і, на превеликий жаль, дуже стійка традиція. Хронологія вандалізму так само циклічна, як і історія численних ренесансів. Адже не хто інший, як стародавні франки й германці, оскаженіло руйнували все, що дісталося їм від античного Риму, поки Карл Великий (XI ст.) не відродив позитивне ставлення до античної спадщини, а також до знань Сходу.

Стосовно вітчизняних дбайливців про традиції, то ідея самовладдя, на жаль, домінує в діалозі «влада — культура». Хвороба начальницького окрику й адміністрування ніяк не залишає ні свідомість, ні підсвідомість тих, хто, вдаючись до вельми різних і не завжди шляхетних методів, опинився біля керма влади.

Щодо Києва й управління цим містом, то кияни на ключових посадах тут — птаха рідкісна. Як не парадоксально, долю столиці, її обличчя визначають прибульці, котрі найчастіше не знають історію міста, не мають часу чи бажання вникати в ментальність киян, у їхні уподобання та звички, в інтонації та дух стародавньої столиці. Показово, що наш невтомний градоначальник свої діяння розпочав із перенесення й ламання усталених у часі та зручних для городян транспортних магістралей. Мешканці, засинаючи, не впевнені, що до ранку їхню вулицю, бульвар, сквер чи подвір’я не понівечить бульдозер. Затюканих пошуком хоч якогось заробітку людей тішить хіба що перспектива — коли пилюка вляжеться, жителі району замість сірого асфальту побачать під ногами тротуар, укритий свіжоспеченою плиткою «з запасів головного командування».

У боротьбі влади з наметовим містечком опозиції Майдан Незалежності за одну ніч обнесли огорожею й перекопали наче колгоспне поле. Дивовижна оперативність виконання земляних робіт — ще до затвердження архітектурною Радою плану реконструкції Майдану. Незабаром там з’явиться фалічна колона з «Ледою та лебедем».

Випадок із Майданом безпрецедентний у будівельній практиці. Утім, і це вже було, проте в найрепресивніші сталінські часи. Коли в Москві знесли храм Христа Спасителя, народилася частівка: «В руїнах Храм, не зведено палац, зате яку ж там викопали яму». Саме відтоді догідництво архітектурних бонз стало їхньою професійною рисою. Десять років свободи — ніщо для тих, хто, обслуговуючи владні структури, «вибився в люди».

Полюбовна змова влади й тих, кому довірено охороняти спадщину від зазіхань нуворишів, уже заподіяла Україні величезної шкоди. Концепція справедливого роздержавлення земель у Черкасах, при потуранні з боку київської влади (як координуючого центру), дозволила Ігорю Бакаю придбати історико-археологічний заповідник Трахтемирів разом із козацькими могилами XVII століття. Поховання ліквідовано. У басейні, спорудженому на їхньому місці, потоплено не лише сторінку нашої історії, а й честь кожного, хто дав «добро» на цю диявольську оборудку. Поступливі ви наші!..

А карусель сваволі все розкручується. Нині знищується пам’ятник архітектури й історії по Великій Васильківській, 5, — будинок, у якому 50 років жив і працював Шолом-Алейхем. На будинку, спорудженому в 1881—1882 рр. відомим київським архітектором В.Ніколаєвим, навіть лиховісного 1959 р. було встановлено меморіальну дошку, на честь видатного єврейського письменника-гуманіста. Символічно те, що водночас із цим було скоєно варварство, що приголомшило світ — таліби знищили безцінні статуї Будд. Так це ж у здичавілому Афганістані!

Кмітливе керівництво Нацбанку, споглядаючи сваволю, що панує в м. Києві, зметикувало: «чому б і нам не поживитися чимось на Печерську?» Сказано — зроблено... І Держбуд відразу дозволяє знести особняк, який зберігся в ідеальному стані, по вул. Інститутська, 12. На захист споруди, датованої 1871 роком (архітектор М.Самонов) і визнаної «типологічно рідкісним пам’ятником архітектури Києва», піднялися Головне управління охорони пам’ятників культури й реставрації та Міністерство культури й мистецтв України. Подивимося, «чий батько виявиться дужчим». Ох, не пішло б усе за відпрацьованою схемою: дружній обід сторін у теплій обстановці взаєморозуміння, «дари ланів» і... бульдозер. Майданчик для будівництва чергового офісного будинку для Нацбанку буде готовий.

Чи багато біди в тому, що Київ, зокрема Печерськ, із дуже поріділими за часи совєтів пам’ятниками давнини, втрачає своє обличчя! Безсмертна містобудівна мудрість гоголівського городничого з «Ревізора»: «І розметати нашвидку стару огорожу... й поставити солом’яну віху, щоб було схоже на планування. Воно чим більше ламки, тим більше означає діяльність градоправителя».

Перерозподіл власності, побудованої на піратському захопленні території, метастазами розповзається Україною. Депутат В.Хорошковський звертає увагу на феномен уміння «працювати в темряві будь-якого рівня, із будь-якою системою підпорядкування... Тож «справедливий» перерозподіл власності ніяк не дасть позитивних результатів». Штучне затягування владою Чернігівської області повернення частини земель і водойм у підпорядкування історико-культурному заповіднику «Качанівка» навіть після указу Президента України «Про присвоєння пам’ятнику статусу Національний і про відновлення його як цілісного організму» — це небажання зрозуміти, що «Качанівка» не може бути вотчиною місцевих «феодалів», а також свідчення закоренілих пострадянських рудиментів місцевої влади.

Сподіваємося на відновлення «Качанівки», на збереження особняка XIX ст. на Печерську... Хоча будинок Шолом-Алейхема втрачено назавжди.