ЄВРОПЕЙСЬКА ХАРТІЯ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ВИБІР

Говорячи про невиконані
зобов’язання нашої держави перед Радою Європи, журналісти й політики інколи — але не часто — згадують як один із пунктів ратифікацію Європейської хартії реґіональних мов або мов меншин. Дивно, але ніхто не квапиться пояснювати народові, що за документ ховається за тією назвою та чи відповідає інтересам України його ратифікація. Не квапиться навіть тепер, коли наближається час нашого звіту в Страсбурзі й парламент, на подання Президента, збирається розглянути це питання. Тим часом ратифікація хартії (вже повторна!) істотно вплине не тільки й навіть не стільки на нинішню оцінку за результатами звіту, як на майбутнє законодавче окреслення мовної політики України та можливості здійснення її європейського вибору.

Минулого тижня під ґрифом Інституту соціології НАНУ група нинішніх і колишніх депутатів парламенту (Алєксєєв, Попеску, Товт, Корнєєв) та інших прибічників офіційної двомовності презентувала вже друге видання книжки «Проекти законів про мову: експертний аналіз». В основу обох видань лягли матеріали проведеного торік у лютому «круглого столу», присвяченого поданим на той час законопроектам (кабмінівському й чотирьом депутатським) та обговоренню ситуації, що склалася після того, як у грудні 1999-го Конституційний суд дав офіційне тлумачення «мовної» статті Основного Закону, а Верховна Рада ратифікувала Європейську хартію реґіональних мов або мов меншин.

Від часу того обговорення багато що змінилося. В липні 2000 року КСУ скасував закон про ратифікацію хартії, визнавши процедуру його ухвалення такою, що не відповідає Конституції. У вересні 32 депутати подали до секретаріату Верховної Ради новий законопроект про мови, що врахував, як запевняють його ініціатори, висловлені зауваження до чотирьох індивідуальних. Та головне сталося згодом, уже нинішнього року. Уряд Ющенка й Жулинського, який обстоював цілком інакші, ніж у презентантів, варіанти законів про мови та про ратифікацію хартії, відправлено у відставку. А на зміну парламентській більшості, яка могла ухвалити мовний закон, спрямований проти наслідків русифікації як одного з головних «надбань» радянської доби, прийшла злука тих, котрі теж хочуть бути в Європі (як не в Брюсселі, то бодай у Страсбурзі), але разом із російською мовою. Чому, як запевнили на презентації політики-аналітики, й покликані сприяти новий закон про мови та повторна ратифікація хартії, що дасть змогу виконати одне з зобов’язань України перед Радою Європи.

Втім, не секрет, що Раді Європи чи Сполученим Штатам великою мірою байдуже, як ми розв’яжемо свої мовні проблеми: скажімо, та ж таки мовна хартія припускає настільки різні варіанти функціонування мов, що її букві майже повністю відповідають і утвердження державної мови як панівної в усіх сферах суспільного життя, і цілковита рівноправність двох офіційних мов. Що ж до відповідності духові, то дух кожен розуміє по-своєму, й багато західних політиків та журналістів вважають пострадянську українізацію неминучою та правомірною, з огляду на попередню русифікацію. Але навіть для тих, хто думає інакше, мовна сфера аж ніяк не є головним доказом нашої неєвропейськості: всі чули бодай про Лазаренка й Гонгадзе.

І зовнішнє сприйняття українського способу розв’язання мовних проблем, і внутрішні можливості реалізації цього способу залежатимуть від того, чи вважатиме його справедливим більшість населення (принаймні більшість громадян, котрі матимуть про нього чітко визначену думку) та чи відбуватиметься реалізація без відчутних утисків і свавілля (зайве доводити, що ці два чинники взаємопов’язані). Власне, друга умова нині певною мірою виконується, тому пересічна людина мовою не особливо переймається (знову ж таки, в неї є до держави куди істотніші претензії), але така байдужість зовсім не означає визнання політики в цій сфері справедливою. До того ж на несправедливості наголошують (кожна зі свого боку) суспільні групи, що мають у цьому питанні чіткі позиції й інтереси і здатні — як це було напередодні та в перші роки незалежності — заґітувати маси. Тому, на моє переконання, завдання людей, які формують громадську думку, — сприяти якомога ширшому усвідомленню реальності існування докорінно відмінних поглядів на наявну й бажану мовну ситуацію в Україні, зумовленості мовної поведінки й поглядів людей їхнім суспільним становищем та інтересами, а також необхідності компромісного погодження різних інтересів, сформульованого мовою закону. Усвідомлення того компромісу як рівної справедливості для всіх і відкрило б можливість демократичного (в очах країни та світу) розв’язання мовної проблеми — можливість, задля здійснення якої, втім, треба буде ще дотримуватися закону в повсякденній практиці.

Аби показати, чому такого погодження інтересів немає й поки що не передбачається, спробую окреслити два політично найвпливовіших погляди на мовну ситуацію в Україні, стратегії їхніх речників щодо втілення цих поглядів у законодавчу практику, а також позицію держави (тобто передусім виконавчої влади). Позаяк мовна проблема не обговорюється постійно й системно навіть у небайдужій до суспільно-політичних проблем аудиторії, доведеться почати з розлогого історичного екскурсу.

«Дерусифікація» проти «русифікації»

Перший погляд — власне, програму дій — оприлюднили в перші роки «перебудови» письменники-рухівці. Констатуючи різке зникнення українськомовних шкіл у містах республіки, вони звернули увагу на суспільні обставини, що спонукають батьків віддавати дітей до шкіл із російською мовою навчання, — зокрема її, стимульоване діями влади, панування в суспільному житті й, відповідно, престиж в очах мас. Аби створити реальну можливість іншого вибору, письменники пропонували змінити ті обставини, тобто зробити вживання (а отже знання) української мови обов’язковим. Хоч ця обов’язковість мала бути закріплена законодавчо, успіху в ухваленні та здійсненні закону лояльні до режиму літератори сподівалися в 1987–1988 роках передусім від активних керівних зусиль компартії, що виправляла тоді «деформації соціалізму». «Воля партії» мала також нейтралізувати вплив інакших поглядів на мовну проблему, тож потреби в їх урахуванні й пошуках компромісу не виникало. Згодом керівництво КПУ справді заходилося здійснювати цю програму, провівши через тоді ще цілком підконтрольну йому Верховну Раду закон про мови й почавши потроху розширювати вживання української. Щоправда, письменники не хотіли чекати, доки нові обставини зумовлять новий вибір: вони вимагали просто заборонити батькам вибирати мову навчання дітей, запровадивши по суті обов’язкове навчання «рідною мовою» — тобто тією, що відповідала «п’ятій графі» дитини.

Ця вимога стала пунктом, який викликав чи не найбільше критичних відгуків здебільшого від російськомовних громадян. В остаточній редакції програми цього пункту вже не було, проте позиція рухівців у національному питанні по суті не змінилася. Задекларована орієнтація на «національне відродження» українців та інших етнічних груп республіки означала, власне кажучи, орієнтацію на побудову в Україні національної держави (якою номінально була ще УРСР). У такій державі в усіх сферах суспільного життя панує мова титульної нації, а меншинам забезпечена можливість користуватися своїми мовами у школах (але зазвичай не у вузах), газетах та різних формах національно-культурної активності. Україна відрізнялася від тієї поширеної в Європі моделі передусім наявністю величезної спільноти етнічних росіян та ще більшої спільноти російськомовних українців, і обидві вони мали далеко не меншинний — власне, більший, ніж у титульної нації, — обсяг мовно-культурних прав (чи принаймні фактичних можливостей). Створення національної держави означало, попри демократичні запевнення про «вільний розвиток мов і культур усіх національних груп», що першу спільноту належить звести до рівня звичайної меншини, а другу — «дерусифікувати», тобто позбавити права на збереження російської мовно-культурної ідентичності. Ідеологи «дерусифікації» виправдовували таке порушення прав людини потребою відновити історичну справедливість.

Натомість очолювана Леонідом Кравчуком «партія влади», навіть перейнявши рухівську програму, уникала не лише декларувати російськомовним громадянам непривабливу для них перспективу, а й реалізовувати її відповідно до букви закону про мови та інших законодавчих актів. Як і раніше, українізація спиралася головним чином на волю нової «керівної та спрямовуючої сили», не реґламентовану жодними актами й не надто артикульовану публічно. Позаяк у цій волі поєднувалася адміністративна схильність до уніфікації та політичне прагнення стабільності, така українізація була приречена на обмеженість, непослідовність і географічну неоднорідність, із мінімальним поступом у тих реґіонах, де «дерусифікувати» треба було б не лише більшість населення, а й саму владу. Не бажаючи чітко дотримуватися мовного законодавства сама, влада майже не вимагала його дотримання й від громадян.

Першою зміною, що безпосередньо торкалася інтересів обивателя, стала програма приведення співвідношення шкіл і дитсадків з українською та російською мовами навчання у відповідність до етнічного складу населення відповідного реґіону, яку невдовзі по проголошенні незалежності висунули (реалізуючи згадану письменницьку ідею) націонал-демократичні керівники Міністерства освіти. Успішно здійснювана — не без певних адміністративних перегинів — у більшості областей України, ця програма наразилася на істотний опір батьків, а ще більше вчителів і місцевої влади, тільки в Донбасі (де й досі українськомовних шкіл мізерно мало) та в Криму (де їх по суті немає). Водночас ця програма стала для російськомовних еліт і мас свідченням можливості активніших українізаційних кроків Києва в майбутньому. Відтак народилася ідея унеможливити ці кроки, законодавчо закріпивши офіційний статус російської мови. На виборах 1994 року це стало лейтмотивом опозиції Сходу та Півдня «націоналістичному» курсові Президента Кравчука.

Поняття офіційного статусу в їхній пропаґанді не пояснювалося — ні 1994 року, ні 1999-го, — тож годі було судити про його відмінність від державного за обсягом публічного вживання та про взаємодію мов на їхній, так би мовити, спільній території. Скажімо, замовчувалося питання про те, чи офіційність української та російської мов стане обов’язком для державних службовців (у широкому сенсі, аж до паспортисток у жеках), обов’язково вони змушені володіти й користуватися обома цими мовами, аби забезпечити громадянинові право спілкуватися з державними установами будь-якою з цих мов, на його власний вибір. Звісно, реалізувати таке право можна було лише за умови виконання обов’язку, адже багато громадян і користується послугами держави в позаробочий час, і надає їх у робочий (крім того, двомовність мала би бути обов’язковою також для працівників сфери послуг). Тому не дивно, що партії, які вписували у свої передвиборні програми гасло двомовності, не малювали виборцям такої трудомісткої перспективи його реалізації. А це означає, що в разі успіху тих партій нас чекала б перспектива збереження нинішнього права чиновників вибирати зручну для них мову й накидати її громадянам — тільки російська в Донецьку була б так само захищена законом від претензій іншомовної меншості, як і українська у Львові.

Здобувши 1994 року перемогу над Кравчуком не без допомоги цього гасла, Леонід Кучма, як пам’ятаємо, швидко відмовився від наміру його зреалізувати. Своєрідним відшкодуванням прибічникам двомовності за цю поступку партіям, які обстоюють утвердження пріоритету української мови, стала започаткована «децентралізація гуманітарної політики», що дала змогу Донецьку та Львову відзначати кожен свої свята (наприклад, 7 листопада чи 22 січня) й говорити кожен своєю мовою. Одначе цього «компромісу» було досягнуто, по суті, на платформі нехтування спільним для всієї країни законом — зокрема законом про мови. Не дозволяючи (через підпорядкованих Києву прокурорів) узаконити двомовність місцевим радам Сходу та Півдня, центральна влада не звертала уваги на фактичну двомовність — чи й російську одномовність — навіть у роботі органів державної влади. Відмова держави сприяти утвердженню позицій української мови економічними (зокрема податковими) стимулами обернулася посиленням переваги російської мови, приміром, на ринку книжкової та газетно-журнальної продукції. Українізація потроху здійснювалася лише в освіті та в офіційному діловодстві — але й там це було не так дотриманням закону, як адміністративною «волею» влади, рішучість якої могла істотно змінюватися під впливом політичних обставин. Приміром, наприкінці 1996 року, вирішивши (на прохання «Просвіти» та правих партій) обмежити панування російської мови в інформаційному просторі, Президент у своєму розпорядженні наголошував не на дотриманні чи кориґуванні закону, а на застосуванні адміністративних важелів, як от видання ліцензій передусім тим телекомпаніям, що зобов’яжуться вести мовлення лише чи переважно українською. А два роки по тому, більше переймаючися голосами російськомовних виборців на майбутніх президентських виборах, Кучма іншим розпорядженням дозволив складати вступні іспити не лише українською (як вимагало, на свій розсуд тлумачачи закон, міністерство освіти), а й російською.

Бічні виходи
з глухого кута

Така політика влади давала підстави для невдоволення і прибічникам двомовності (адже Президент не виконав своєї передвиборної обіцянки, й російська мова формально не мала в країні майже ніяких прав), і борцям за утвердження панівного становища української мови (адже фактично їй до того становища було дуже далеко). Втім, і російськомовні, і українськомовні маси сприймали цю політику досить спокійно, переймаючися, за відсутності безпосередніх утисків, куди насущнішими проблемами соціально-економічного облаштування чи навіть виживання.

За таких умов політичні сили, що прагнули зміни мовної ситуації, мали небагато шансів утілити ці прагнення в законодавчі й адміністративні кроки. Здобути, як 1994 року, виборчу підтримку цих прагнень — і, відповідно, владні ресурси на їх реалізацію — вони вже не могли (чи не найяскравіше продемонструвала це поразка СЛОна й «Національного фронту» на парламентських виборах 1998-го). А за наявного у Верховній Раді паритету між прибічниками двох протилежних напрямів змін (і досить байдужого до мовно-культурних проблем «центру») будь-які законодавчі зміни були проблематичними.

Переконливою ілюстрацією цього глухого кута став сам факт довговічності ще УРСРівського закону про мови, що його, попри нарікання обох сторін, досі не вдавалося змінити. Розроблений 1997 року в Держкомнаці, на доручення Президента, проект нового закону, що чіткіше наголошував на обов’язковості користування державною мовою й передбачав відповідальність за невиконання (брак якої в чинному законі віддавна називали чи не головною причиною його неефективності), після рішучої критики противників українізації уряд тривалий час не подавав на розгляд Верховної Ради, і зважився це зробити Ющенко в червні 2000-го. Тим часом подані в 1998–1999 роках альтернативні проекти депутатів Кіяшка, Кучеренка, Костусєва та Коновалюка, що реалізовують ідею офіційного чи навіть державного (в останньому випадку) статусу російської мови, важко пробивалися крізь профільні парламентські комітети, а потім, як і проект Кабміну, ніяк не могли потрапити до порядку денного сесії.

Єдиним за останні роки фактом компромісу між прибічниками протилежних підходів до мовної проблеми стало ухвалення статті 10 Конституції України, в якій після запеклого протистояння по суті збережено попередню формулу державного статусу лише української мови та ґарантування «вільного розвитку, використання і захисту» російської (а також інших мов меншин — але предметом торгу були не вони). Проте цей компроміс (що його, як відомо, стимулював корпоративний інтерес депутатського корпусу не допустити до проведення вигідного Президентові референдуму) не розв’язав проблеми, бо характер виконання конституційної статті залежить від низки законів та підзаконних актів — не кажучи вже про «волю» влади їх дотримуватися. Позаяк, через неокресленість понять «вільного розвитку» та «використання» ця стаття (як і відповідна норма чинного закону про мови) допускає тлумачення на користь обох підходів, їхні прибічники звинувачують одне одного в порушенні букви закону й шукають арґументів на користь свого тлумачення.

Для поборників української одномовності таким арґументом стало звернення до Конституційного суду, який 14 грудня 1999 року витлумачив конституційну норму в сенсі обов’язковості вживання української мови в органах влади й державних навчальних закладах — без жодних ґарантій для російської (що її вживання поруч із державною чинне законодавство дозволяє тільки в Криму, де росіяни становлять більшість населення). Спираючись на це тлумачення, вже наступного місяця віце-прем’єр Жулинський зініціював проект постанови Кабміну «Про додаткові заходи щодо розширення функціонування української мови як державної», де йшлося про «завершення роботи» щодо приведення мережі шкіл і дитсадків «у відповідність з етнічним складом населення в реґіонах» та «перевірку мовного режиму» чи й просто «дерусифікацію» в тих сферах, де відповідності не було й близько (місцеві органи влади, ЗМІ, спорт, туризм). Різка реакція Москви змусила Київ на певний час відкласти ухвалення постанови: її підписано щойно в червні, під непомітною шапкою «Про внесення змін і доповнень» і без найрадикальніших пунктів. Тим часом увагу російськомовних активістів в Україні та їхніх захисників у Росії привертали радикальні (й негайно скандалізовані медіа) плани голови Держкомінформу Івана Драча щодо дерусифікації інформаційного простору, які, втім, далі заяв здебільшого не пішли.

Натомість прибічники двомовності вирішили скористатися зобов’язанням України ратифікувати Європейську хартію реґіональних мов або мов меншин, взятим при вступі до Ради Європи. Позаяк ратифіковані міжнародні документи мають перевагу над внутрішнім законодавством, то це «тлумачення» конституційної норми мало б перевагу хай і не над ухвалою КСУ — зрештою, не набагато чіткішою, ніж сама норма, — та над статтями закону про мови напевне. Майже детективна історія недоратифікації хартії стала для «двомовників» важливим доказом небажання націоналістів і залежної від їхньої підтримки влади дотримуватися європейських стандартів — тож варто уважніше придивитися й до самого документа, й до можливих варіантів його ратифікації Верховною Радою.

Історія хартії

Ухвалений 1992 року Радою Європи документ, що мав на меті створити сприятливі умови для використання мов меншин і обмежити можливості держави витісняти їх із публічного життя, утверджуючи офіційну мову як єдину публічну, викликав неоднозначне ставлення в багатьох країнах, де його відтак не поспішають ратифікувати, попри дедалі сильніший уніфікаційний тиск «європейських стандартів». Утім, хартія припускає різні рівні зобов’язань держави в тій чи тій сфері, що враховували б специфічні потреби носіїв мови (що залежать, зокрема, від їх чисельності й концентрації) та пріоритети й можливості держави. Скажімо, можна зобов’язатися надавати певною мовою меншини лише дошкільну й середню освіту «принаймні для тих учнів, родини яких цього просять і кількість яких уважається достатньою», — а можна змусити себе також «забезпечити надання» професійної та вищої освіти. Більшість держав воліє обмежитися нижчим рівнем, та носії маловживаних мов зазвичай і не прагнуть здобувати вищу освіту мовою, яка потім зробить їх неконкурентоспроможними на ринку праці. Аналогічні можливості вибору надано й щодо вживання мов меншин у судочинстві, реґіональних і місцевих органах влади, сфері послуг, мас-медіа, культурному, економічному та соціальному житті. Єдина вимога хартії — кожна держава мусить при ратифікації взяти не менше від обумовленої кількості зобов’язань (загалом і за певними статтями). Водночас застережено, що «захист і підтримка реґіональних мов і мов меншин не має шкодити офіційним мовам і потребі їх вивчати».

Український уряд у своєму проекті закону про ратифікацію хартії намагався, виконуючи необхідну умову, не зашкодити державній мові й не створити державі додаткових проблем, зокрема фінансових. Зробити це було не надто важко: і без новітніх європейських вимог, у нашій країні носіям низки меншинних мов, принаймні в місцях їх компактного проживання, надано — скажімо, в галузі освіти, культури, медіа — можливості нижчого, а то й середнього рівня. Тож закон про ратифікацію міг бути по суті видозміненим законом про національні меншини, що його західні експерти називали таким, який цілком відповідає міжнародним стандартам (це одна з небагатьох сфер, де нас навіть наводили за приклад іншим). Але таке збереження статус-кво не влаштовувало багатьох російськомовних депутатів та представників інших меншин. Їхній альтернативний проект передбачав для «мов національностей», що становлять понад 20 відсотків усього населення певної адміністративно-територіальної одиниці, використання в усіх названих вище сферах публічного життя на найвищому з можливих рівнів, — тобто робив їх на відповідній території по суті офіційними (приміром, місцева влада мала не лише відповідати мовою меншини громадянам, які нею звертаються, а взагалі «використовувати» цю мову). Практично єдиною такою мовою була російська, що мала б офіційні права, крім Криму, ще в семи східних і південних областях та в Києві. Інші мови могли б вийти на такий рівень хіба що в межах окремих районів і населених пунктів; зате деякі з них — румунська на Буковині, угорська на Закарпатті й кримськотатарська в Криму, — що представляли групи відносною чисельністю понад 10 відсотків, здобули б проміжний і теж немалий обсяг прав (за окремими параметрами він відповідав тому, що його чинний закон про мову дозволяв лише в місцевостях, де представники меншини становили більшість). Всім іншим належало «у міру розумної можливості» сприяти на найнижчому передбаченому хартією рівні.

Оскільки проти такого варіанту ратифікації категорично виступали не лише націонал-демократи, а й виконавча влада, альтернативний проект не здобув підтримки під час першого розгляду у Верховній Раді, — як і урядовий, що його відкидали ліві та деякі інші російськомовні депутати. Проте 24 грудня 1999 року, зібравши сили й скориставшися підтримкою тодішнього керівництва Ради, захисники російської та інших мов таки домоглися схвалення свого проекту, що великою мірою перекреслило досягнутий усього за десять днів до того успіх прибічників утвердження української (маю на увазі згаданий вердикт КСУ). Виконавча влада, що прагнула не допустити величезних витрат і адміністративних клопотів, пов’язаних із радикальним (принаймні потенційно) зростанням мовного плюралізму, не могла вдатися до випробуваного методу боротьби з небажаними законами — президентського вето. Згідно із законом про міжнародні договори, закон про ратифікацію підписував і оприлюднював не Президент, а голова Верховної Ради, чим тоді ще владний Олександр Ткаченко негайно й скористався, опублікувавши закон у «Голосі України» ще до нового року. Але Президентові правники знайшли вихід. Оскільки закон про договори ухвалено раніше, ніж Конституцію, то чинним він був лише остільки, оскільки їй не суперечив, — а вона не робить для документів про ратифікацію винятку з-поміж інших законів, що їх ухвалює парламент і підписує Президент. На цій підставі Конституційний суд на подання групи депутатів і визнав 12 липня минулого року закон про ратифікацію хартії — а також відповідну статтю закону про договори — неконституційним (скасувавши лише один із багатьох ратифікованих на підставі «неправильного» закону міжнародних актів, КСУ дав ще одну підставу для тверджень про його заанґажованість). А доки це сталося, МЗС під усілякими приводами відмовлявся надіслати ратифікаційну грамоту до Страсбурґа (через три місяці після чого вона б набула чинності для нашої держави).

Друге видання

У Раді Європи, втім, на цей зиґзаґ зреаґували досить спокійно: по-перше, в нас уже бувало й не таке; по-друге, критикувати ухвалу Конституційного суду Раді й не личить (європейські дипломати це розуміють — на відміну від російських, які засуджували ухвалу грудня 1999-го за невідповідність українській Конституції) і не доцільно (бо до кого ж тоді апелювати, коли Президент чи парламент імплементуватимуть результати чергового референдуму за народною ініціативою); по-третє, ніщо не заважає Верховній Раді ратифікувати хартію заново, з дотриманням усіх норм. На тому й зійшлися: ратифікація посіла місце в списку невиконаних зобов’язань України перед РЄ і напередодні нашого вирішального звіту у Страсбурзі знову стала однією з причин головного болю українських керівників. Відтак Президент знову подав до парламенту проект закону про ратифікацію та попросив поквапитися з його розглядом.

Виконавча влада воліла б, ясна річ, того ж таки необтяжливого варіанта ратифікації, який вона пропонувала два роки тому. Натомість борці за права мов меншин вважають, що треба повторно ухвалити закон, скасований Конституційним судом, — тільки дотримавшись процедури (зокрема, надіславши його на підпис Президентові, якому, сподіваються вони, не з руки буде спиняти потяг до Страсбурґа).

Якщо Верховна Рада таки ухвалить їхній варіант закону, долю мовного законодавства в Україні буде великою мірою вирішено. Ще одного скасування (хоч би чим воно мотивувалося) наша репутація в РЄ не переживе. Тож, з огляду на згаданий пріоритет міжнародних документів над національними актами, в майбутньому законі про мови треба буде зафіксувати по суті офіційний статус російської принаймні в реґіонах із понад 20-відсотковою чисельністю росіян (щоправда, число таких реґіонів після цьогорічного перепису, певно, зменшиться, бо багато з тих, хто далекого 1989-го декларував свою належність до «головної» нації СРСР, можуть переписатися до головної нації України). А позаяк уніфікаційний характер нашого законодавства й правосвідомості (підкріплюваний конституційним положенням щодо неприпустимості дискримінації або привілеїв за будь-якою ознакою) робить не надто ймовірним територіально диференційований закон чи децентралізацію мовної нормотворчості, парламентарі й урядовці краще визнають за носіями російської мови рівні права в усіх реґіонах — і там, де їх 20 або 40 відсотків, і там, де всього 2. В цих останніх, ясна річ, реально вона таких прав не матиме, тобто місцеві чиновники й далі тлумачитимуть закон, конституцію та хартію на свій розсуд, захисники мовних прав писатимуть скарги до Страсбурґа й Москви, а звідти сваритимуть пальцем і лякатимуть санкціями. Ось такий європейський стандарт.

Які мовні права захищають ініціатори розширеного варіанта ратифікації, наочно показують проекти, вміщені у презентованій книжці. Не торкаючись нюансів кожного з них, зверну увагу лише на головні риси найновішого, сконсолідованого «проекту 32-х». Щоб не мати клопоту зі зміною статті 10 Конституції, борці за мовну рівноправність погоджуються залишити державною тільки українську мову. Зате офіційними (тобто, як нарешті пояснено, робочими мовами органів влади й самоврядування в їхній документації, службовому спілкуванні та відносинах із громадянами) мають на всій території країни бути українська й російська, і вибір тієї або тієї в жодній ситуації не реґламентується. Чиновники мусять володіти «мовами, поширеними серед населення», і громадяни мають лише право звертатися до них однією з офіційних мов, але не одержувати тією самою мовою відповідь. Окрім української та російської, «в адміністративно-територіальних одиницях, в яких широко поширені [sic] інші мови національних меншин, ці мови також використовуються як офіційні». Але запровадити такий статус має відповідна рада, тож можна не сумніватися, що його мали б лише мови місцевої більшості, а ніяк не 20- чи 10-відсоткової меншості. Тобто закон ніяк не сприяв би збереженню й активізації вживання мов тих меншин, що в силу певних причин (далеко не завжди, як знаємо, природних) стали малопоширеними й опинилися перед загрозою виходу з обігу на певній території чи й цілковитого вимирання — а саме такі мови є предметом першочергової опіки хартії.

Компроміс

Оскільки такі закони про ратифікацію та про «внесення змін» до чинного закону про мови неминуче викличуть рішучий опір націоналістичних та багатьох інших правоцентристських парламентарів, досягти їх ухвалення можна буде хіба що завдяки впливу на не приєднану до жодного з мовних таборів частину депутатського корпусу, який найлегше, звісно ж, чинити через Президента та його адміністрацію. На жаль, нова ініціатива прибічників двомовності ще раз засвідчила, що носії двох протилежних поглядів на мовну проблему намагаються знайти способи реалізації цих своїх поглядів (і, відповідно, іґнорування поглядів опонентів), а не компромісне розв’язання, яке певною мірою враховувало б позиції обох сторін. Поки що провідники кожного з таборів демонструють своїм однодумцям рішучість боротися до перемоги — замість ініціювати широку публічну дискусію, що базується на визнанні реальності існування різних інтересів і необхідності їх узгодження. В такій дискусії чітко окреслилося б найважливіше для кожної зі сторін і те, чим вона ладна поступитися задля досягнення цього найважливішого. І виявилось би, що ті найважливіші вимоги зовсім не є несумісними — а отже, компроміс можливий.

Не заглиблюватимуся тут у питання про те, яким цей компроміс мав би бути. Скажу лише, що наразі я бачу два можливих варіанти. По-перше, це визнання офіційного статусу російської мови в певній частині України (скажімо, в Криму та Донбасі) — за суто меншинних прав на решті території. По-друге, можна зафіксувати «більш ніж меншинну» роль цієї мови, забезпечивши можливості її функціонування в деяких сферах, як от у вищій освіті, мас-медіа, бізнесі. Законодавчим оформленням такого компромісу могло б стати ухвалення нового закону про мови, що передбачав би, зокрема, механізми реалізації та відповідальності. У кожному разі, це мав би бути компроміс, відбитий у законі й зорієнтований на виконання закону — і саме в цьому його головна привабливість для держави, якщо вона справді хоче стати правовою. На досягнення такого компромісу потрібен час — а що на ратифікацію хартії його вже немає, то варто виконати зобов’язання перед Радою Європи в помірному варіанті, який забезпечував би права суто меншинних мов, а з’ясування відносин української та російської перенести у внутрішній контекст. У цьому разі квапитися не варто.

Я не маю ілюзій щодо можливості здійснення викладеного плану. На жаль, навіть найвагоміші інтелектуальні арґументи не можуть переважити політичного інтересу — а він поки що в нашому суспільстві не спрямований на компроміс. Тому найближчим часом зрушень у мовній ситуації варто чекати хіба що від «вольових» зусиль одного з таборів — найімовірніше, того, котрий матиме підтримку Президента. Хоч би яка з безкомпромісних позицій перемогла, ця перемога не наблизить Українську державу до влади закону й викличе невдоволення чималої частини її громадян.