ЄВРООГЛЯДИНИ

Ушосте поспіль Представництво Єврокомісії та посольства країн—учасниць ЄС в Україні влаштовують червневі Дні європейського кіно. Не залишилося сумнівів: виник стабільно діючий і дедалі якісніший за наповненням культурний канал, через який до нашої напівпустелі проникають відомості про початок другого століття кіноери. Цього разу курирувало огляд представництво Швеції, і посол цієї країни, пан Оке Петерсон, відкривав покази в столичному Будинку кіно. А радник посольства, пан Ульф Сер, гарною українською мовою йому асистував — хороший симптом нової якості в політкоректності. 13 держав представляла програма з 15 картин (Італія тричі перевищила необхідний мінімум). Усі фільми були нові, і хоча про їхню репрезентативність для загальної картини говорити було б необачно, у дечому вони, гадаю, показові.

Рівно третина кінострічок відсилає глядача до минулого з різним рівнем занурення в нього, але з єдиною метою — максимально узагальнити авторське послання, очистивши ідею від «злоби» повсякдення. Далі від інших робіт в історію занурився Джорджо Тревіс у костюмній «Розі та Корнелії» (1999). Венеція ХVIII століття, під час карнавалу юна графиня Корнелія несподівано завагітніла від аноніма в масці, який погрожує розладнати її шлюб із багатим нареченим. Мораль епохи сувора: батьки ізолюють дочку на віддаленій віллі, під наглядом годувальниці П’єтри і простолюдинки Рози, яка, у свою чергу, теж виношує плід від випадкового зв’язку. Ми бачимо, як поступово жінки, долаючи станові та інші розбіжності, утворюють солідарно-єдине співтовариство, самодостатнє, природне, замкнуте на культі любові та материнства. Синхронним пологам аристократки та селянки передує навіть лесбійська фаза їхньої близькості, отже здається саме від цього, а не від гетерогенних оказій бувають діти. Та світ нелюдів-чоловіків за всіх часів смертоносний: тато-граф задумав знищити новонародженого, а тупий самець-конюх має знищити й служниць — свідків гріха. Навіть в античного чоловічого погруддя в саду тут смішно відбитий ніс... Цікаво, що цей феміністичний синтез панегірика та інвективи, здається, створив чоловік. Для правозахисника він занадто однобічний. Сексуальний підлиза?

Найненовіший фільм із показаних — грецька стрічка «1922» Ніка Кундруроса, знята в 1977—1978 рр.( тобто невдовзі після греко-турецького конфлікту з приводу Кіпру), яка розповідає про епізод греко-турецької війни 1919—1922 рр. Зрозуміло, очікувати тут історичної зваженості та якоїсь об’єктивності теж не слід: звіроподібні турки жорстоко катують і страчують греків, які сприймають це з воістину античним стоїцизмом. Незрозуміло лише, як і чому така змістовно та стилістично антикварна річ потрапила в обойму сучасного кіно. Зате фінська «Сестричка» (1999) Тару Мякеля, де теж йдеться про жіночу самодостатність і теж про війни (Фінляндії c СРСР у 1940—1944 рр.) зроблена з почуттям тонкого балансу в обох аспектах. Особливо цікаво стежити, як автори ненав’язливими деталями дистанціюють фінських патріотів від їхніх німецько-фашистських союзників з бойових дій. На цьому тлі національно-егоцентричного опікування «своїх» у сюжеті вигідно вирізняється німецька «Похмура неділя» (1999) Рольфа Шубеля з Німеччини. Події відбуваються в Будапешті напередодні Другої світової. Трої чоловіків — Ласло, власник ресторану й етнічний єврей, Андраш, піаніст і угорець, а також Ганс, бізнесмен і нацистський функціонер, — закохані в одну жінку, красуню Ілону. Тут, у німецькому фільмі, саме образ німця виявиться невартим високих почуттів і взагалі буде представлений як утілення всіх мерзот фашизму в його діляцькій іпостасі. Втім, головним героєм цієї романтичної мелодрами, на щастя, виявляться не політико-національні розклади й не надто несамовита, щоб у неї вірилося, пристрасть, а справді прекрасна мелодія, яку за сюжетом придумав Андраш, а в житті — композитор картини Детлеф Петерсен.

Найуспішнішим екскурсом у минуле, на мій погляд, стала шведська стрічка «Разом» (2000) режисера Лукаса Мудісона. У переддень міленіума автор поставив собі запитання: а що це було чверть століття тому — загальносвітова й вітчизняна ліворадикальна пошесть? Дія розпочинається у вересні 1975-го, коли в стокгольмській комуні «Разом» тріумфують із приводу смерті її ідеологічного ворога — диктатора Франко. Тут їдять вівсянку і дискутують про політику, про межі сексуальної свободи і взагалі про життя. Діти граються в катування у катівнях Піночета і влаштовують внутрідомашню демонстрацію під гаслом «Хочемо м’яса!», і все-таки домагаються свого. Тут є гомосексуально зорієнтовані «товариші» і ортодокси, екстремісти колективізму й помірні прибічники, та головний принцип, який дедалі очевидніший: самоорганізація общини та вільному — воля. Політичний радикал сам іде до інших своїх — у «червону армію» Баадера-Майнхоф. Сексуальне свавілля виганяється обманутим партнером. Та до клубу самотніх сердець ім. Карла Маркса вступають нові й не обов’язково молоді члени, розчаровані буржуазним осібництвом у зовнішньому світі і які поділяють цілком справедливий принцип: краще їсти вівсянку разом, ніж відбивну самому. Ця модель соціалізму без догматики та насильства, де замість партійного гімну — пісні «Абби», а за з’їзд — спільна гра у футбол. Бачимо те саме цивільне «разом», яке з людським обличчям. На порозі нового століття автори фільму явно не схильні викидати таку формулу спільності на смітник історії і згадують про неї з ностальгією. Цікаво, що українська публіка, в якої інший післясмак від колективістських експериментів, палко аплодувала екранній шведській моделі.

Решта дві третини програми базувалися на сучасному матеріалі й цікаві не лише окремими художніми удачами, а й груповими подібностями, певне, характерних для єврокіно мотивів. Так, італійське «Грушеве дерево» (1998) Франчески Аркібуджи, як і «Разом», нагадує вдалий ремікс старого доброго минулого, але в поєднанні з тривожним сьогоденням. За стилем це, схоже, осучаснений «неореалізм», тематично — у руслі теперішніх повальних спостережень за есхатологічними прикметами. А саме: наш світ не пристосований для дітей і дитинства, юні дедалі частіше гинуть першими. Дія символічно віднесена до днів Різдва в Римі й розвивається в широкому, але роз’єднаному колі родичів тінейджера на ім’я Сідхарт Пелозі. Він син пакистанця й італійки єврейської крові. Його зведена сестричка Домітілла — іншої комбінації генів, але їхня спільна мати Сильвія вже не живе з її батьком, а пов’язана з бісексуалом Массімо, який, замикаючи родинне коло, є коханцем миловидного Сідхарта. Утямили? Отож, річ не в цьому, а в тому, що полишені, за великим рахунком, самі на себе діти стають жертвами фатальної невипадковості. Сідхарт, який уже підхопив через брудний наркоманський шприц гепатит і запустив його до смертельної стадії, стає мимовільною причиною зараження цією хворобою своєї улюбленої крихітки-сестрички. Фільм не так про те, яка страшна смерть на неї чекає, як наскільки страшне життя, що непомітно й неминуче витісняє із себе нетям.

Попри, звісно ж, випадковість проблемно-змістових подібностей між картинами з різних європейських країн у програмі Днів, можна бачити їхню загальну зосередженість на цінностях індивідуума та його найближчого родинно-приятельського оточення. Кіномода на «братів і сестер» — у буквальному й переносному значенні цих слів — очевидно, знак чергової неоконсервативної хвилі у світовому кіно. А ось мотиви збройного насильства над «іншими» напевно йдуть прямо від позаекранних домінант. Австрійський «Наліт» (2000) Флоріана Флікера — досвід збройного пограбування для тюхтія-дилетанта, який перетворюється на стимулятор відповідної агресії для таких самих, як він, його жертв. Про «Стукача», де до герметичної кривавої лазні потрапляють давні друзі-опоненти — поліцейський і мафіозі, «ДТ» уже писало, оскільки фільм демонструвався нещодавно на днях голландського кіно. Брати з британських «Чиїхось голосів» теж уже фігурували на цих сторінках. Та цілком оригінальною в такій обоймі була датська картина з дивною назвою «У Китаї їдять собак» (1999) Ласса Ольсена. Тут теж два брати й теж мотиви безумності, та все це подано в абсурдній і дуже кумедній прогресії пограбувань та вбивств, так би мовити, з ліпших мотивів. За принципом — якщо рішення про «найкраще» прийняте, його слід безоглядно виконувати. Адже, скажімо, якщо китайці вирішили, що собаки смачні, то вони і їдять їх із насолодою. Тут змішані й пародія на буржуазний активізм, і глузування над гангстерською кіноромантикою, і парафраз тарантинівського кривавого постмодерну, і збиткування над покладанням святенниками надій на «вищий промисел» та позаземну моральність. У фіналі з’ясовується, що вся історія розігрувалася, як у покер, Всевишнім та сатаною, які все одно довільно і безпринципно розподіляють загиблих між раєм і пеклом.

Ось так кінематографічна «Європа» на очах вдячної київської публіки згадувала про своє хороше і погане в минулому, журилася й раділа з приводу власного нинішнього, міркувала про споконвічне і документувала моментальне. Ми сиділи й дивилися. В нас усе таке теж є. Було й кіно. Яке не сяке, та своє. Вже давно ми приречені бути переважно лише глядачами. Як пасажири бендеровської «Антилопи-гну», які стежать з узбіччя за справжнім автопробігом.