Підтримати
Війна завжди була чи не найвиграшнішою темою для кінематографа. З одного боку – безліч гострих сюжетів, з іншого – постійна ситуація вибору між життям та смертю, почуттями та обов'язком.
З одного боку — безліч гострих сюжетів, з іншого — постійна ситуація вибору між життям і смертю, почуттями й обов’язком.
Наше кіно, яке за історичним збігом обставин почало відроджуватися 2014 року, швидко знайшло ресурси для мистецької відповіді на виклик війни. Але перш ніж зрозуміти, наскільки вдалою була ця реакція, варто подивитися на світовий досвід.
Мілітарні фільми почали знімати відразу після винайдення кінематографу. Втім, вартісні стрічки з’явилися, коли виросли покоління режисерів, які не просто застали ту чи ту війну, а й мали достатній часовий відступ для її образного осмислення.
Швидко сформувалися два підходи. Перший передбачав максимальну видовищність. У цьому субжанрі, який в Америці напівжартома називають war porn («військове порно», з акцентом на чистій дії), передусім важать сцени боїв, багатотисячні масовки, напружені наради полководців, приклади звитяги.
Наприклад, у «Битві за Британію» (реж. Гай Гемілтон, Велика Британія, 1969) реконструйовано повітряні бої над Британськими островами, а у «Тора! Тора! Тора!» (Річард Флайшер, Кіндзі Фукасаку, Тосіо Масуда, Японія—США, 1970) і «Перл-Харборі» (Майкл Бей, США, 2001) ефектно відтворено напад японців на Перл-Харбор. Найбільш захопливою частиною «Врятувати рядового Райана» (Стівен Спілберг, США, 1998) є перші 20 хвилин, коли показують висадку союзних військ у Нормандії 1944 року.
У другій категорії, навпаки, основна тема — переживання індивіда в пеклі війни. Тут із найкращих — «Тонка червона лінія» (Терренс Малік, США, 1998) — драма про криваву битву за Гуадалканал. В одній сюжетній площині панує те саме war porn, а в другій звучать монологи тих, хто воює, не лише про війну, а й про любов, пам’ять, таємниці світобудови. Схожий прийом — відображення подій через внутрішні монологи героїв — застосував і Клінт Іствуд у «Листах з Іводзіми» (США—Японія, 2006). Фільм показує бої за стратегічно важливий острів Іводзіма 1944 року, утворюючи дилогію з «Прапорами наших батьків» того ж режисера. Особисті мотиви є фундаментом драми «З міркувань совісті» (Мел Гібсон, США, 2016), присвяченої капралу Десмонду Доссу, який через релігійні переконання відмовився брати до рук зброю, але пішов добровольцем у санітари й урятував десятки життів.
Звісно, недосяжною вершиною тут залишається «Апокаліпсис сьогодні» Френсіса Форда Кополи (1979). Головний герой, капітан Віллард, отримує наказ «усунути» (тобто вбити) полковника Курца (Марлон Брандо), котрий, збожеволівши на війні у В’єтнамі, втік у Камбоджу і заснував там власне королівство, побудоване на терорі. Віллар мандрує крізь палаючий Індокитай, втрачаючи свій загін, але це також подорож внутрішня, екзистенційна. Війна у Кополи постає як найжорстокіше й найбожевільніше коло пекла — недарма в режисерській версії немає вступних чи прикінцевих титрів. Тут із рівною силою передано й екстаз, і жах війни — саме тому «Апокаліпсис» визнаний шедевром (анти)воєнного кіно.
Якщо порівнювати зі світовим досвідом, то одразу впадає в око, що українська кіноіндустрія наразі не виробила ту форму гостросюжетної військової драми, яку Голівуд поставив на потік. Звісно, у нас були окремі спроби створювати великобюджетне фронтове кіно — варто згадати ті ж «Черкаси» чи «Кіборгів» — але найбільш вдалими виходять камерні картини, в яких війна становить радше тло, загальну буттєву причину вчинків героїв.
Так, неігрова «Школа № 3» (Георг Жено, Єлизавета Сміт, Гран-прі конкурсу Generation 14plus у Берліні, Німеччина—Україна, 2016) побудована на сповідях підлітків про обстріли, бої, зустрічі з військовими. Співрежисери досягають потужного емоційного ефекту, просто знімаючи персонажів в упор статичною камерою і даючи кожному в руки якийсь предмет, пов’язаний із особливими спогадами. Виходять надзвичайно зворушливі приватні хроніки без головного персонажа.
Схожа інтимна оптика — в докудрамі Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин» (2020), відзначеній призом за найкращу режисуру в конкурсі світової документалістики кінофестивалю «Санденс» (США). Цілик відстежує життя багатодітної родини в Красногорівці — донбаському містечку, яке постійно перебуває під обстрілами. На Анні Гладкій, яка сама ростить чотирьох дітей — Мирославу, Настю, Владю й Стасика, — війна лежить особливим тягарем. Мирослава готується до вступу на кінофакультет Національного університету культури й паралельно створює фільм про життя сім’ї, залучаючи до процесу родичів, сусідів і навіть українських військових. Аня та її діти живуть усупереч жаху й абсурду, в які занурена Красногорівка. «Війна — це порожнеча», — каже Мирослава. Проте в її домі сміються, музикують, граються з котами й черепахою, котра з’являється в найнесподіваніших місцях.
На прийомі зйомки фільму постає прецікавий візуальний сюжет. Зйомки Ірини та Мирослави тривають у різних ритмах, інколи дотикаються, й тоді дві кінореальності годі розрізнити, і ці точки злиття породжують додаткове напруження, котре пронизує «Землю...». Кіно не може врятувати від війни, але здатне зменшити її безумство, висловлюючи свою правду.
Страждання мирного населення є й лейтмотивом драми «Клондайк» Марини Ер Горбач (Україна—Туреччина, 2022) — першої української ігрової стрічки, що здобула приз за найкращу режисуру на «Санденсі». Фільм розповідає про пересічну родину, яка опинилася в епіцентрі подій довкола авіакатастрофи рейсу «Малайзійських авіаліній» 17 липня 2014 року в селі Грабове Донецької області. Ірка (Оксана Черкашина) і Толік (Сергій Шадрін) очікують народження першої дитини, однак війна вривається в їхнє життя. Ірка відмовляється евакуюватися, навіть коли село захоплюють бойовики. Уламки збитого літака падають неподалік від їхнього будинку. Сюжет поступово занурюється в безум насильства, і нам разом із героями доводиться пережити цей кривавий «Клондайк».
Загалом помітно, що українські кінематографісти воліють тримати з війною певну дистанцію. Так, Валентин Васянович у «Атлантиді» (2019), відзначеній першістю на конкурсі «Горизонти» Венеційського фестивалю, зазирає в майбутнє: показує історію, що розгортається 2025 року на вже звільненому Донбасі. Головні герої — Сергій (Андрій Римарук) та Іван (Василь Антоняк) — ветерани, котрі не знаходять собі місця в мирному житті. Але якщо Іван зрештою гине, Сергій починає робити те, чого спустошений край потребує найбільше: розвозить чисту воду та допомагає ховати мертвих. Такі, як він, нікуди не підуть і не виїдуть із цієї понівеченої землі. Вони належать їй так, як можуть належати хіба що мерці — або найвідчайдушніші живі.
Дегуманізуючий вплив війни стає центральною темою і в «Поганих дорогах» Наталки Ворожбит (2020). У фільмі немає стрілянини, окопів, атак, а війна є — як ворожнеча всіх проти всіх. Оповідь становлять п’ять сюжетів, причому серед них є і комедія, і драма, й навіть трилер: від гомеричної історії з нетверезим директором школи на блокпості до справжньої розправи, яку мирні на вигляд селяни влаштовують над недолугою містянкою, котра збила їхню курку на машині. Жодних ілюзій щодо співвітчизників режисерка не має — але кожну історію завершує більш чи менш умовним гепі-ендом: надія все ж таки є.
Це лише найяскравіші приклади; поза межами мого тексту залишився, наприклад, величезний пласт фронтової документалістики. Поза будь-яким сумнівом, наше неігрове кіно останні вісім років переживає справжній бум. Серед десятків фільмів більшість становить доволі типова публіцистика, яка мало відрізняється від телепродукту; однак не бракує й талановито зроблених картин, чиї автори зосереджені не тільки на актуальності змісту (адже творити доводиться фактично в режимі реального часу), а й на експериментах із мовою кіно. Втім, цей феномен вартий окремого дослідження.
Так чи інакше, наша кіноіндустрія долає етап становлення. У нас іще немає жанру військової драми, але є багато гарних фільмів про війну, які останніми роками регулярно беруть призи на найавторитетніших кінофорумах. По суті, Україна стала свого роду «новими Балканами» — у 1990–2000-х тамтешні режисери на тлі військових конфліктів теж увійшли у фестивальний світ як справжній феномен.
Так, у цьому є момент кон’юнктури — і ми маємо скористатися цим. Згодом фокус уваги переміститься на інші теми, але словосполучення «українське кіно» вже ніколи більше не означатиме таку собі необов’язкову екзотику.
Всі статті Дмитра Десятерика читайте за посиланням.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google