ЄДИНИЙ У БАГАТЬОХ ОБЛИЧЧЯХ

У Києві, у приміщенні Театру «Колесо», проходив III Міжнародний незалежний фестиваль моноспектаклів «Відлуння». На ньому були представлені спектаклі акторів із дев’яти країн Європи.

Спочатку «перевіримо алгеброю гармонію». У програмі фестивалю було двадцять спектаклів. І з’явився цей самий «єдиний» артист у двадцяти різних обличчях. Цікаво позначити якісь узагальнюючі моменти, аналізуючи статистику звернень акторів, які працюють у моножанрі, до тем, що стають предметом їх творчих досліджень. З цього числа — 6 авторських проектів, 4 — інтерпретації класичних творів, 10 звернень до сучасної драматургії. Слід відзначити інтерес до японської драматургії: на фестивалі були представлені три спектаклі японських авторів. Спектаклі двох виконавців присвячені творчості О.Вертинського. У рамках фестивалю відбулися дві прем’єри.

Мономистецтво — жанр особливий у театральному просторі. У нього йдуть актори, які не бояться залишитися один на один із глядачем, вміють зробити глядача своїм партнером. Моноспектакль — не така вже проста річ для сприйняття, це «пожива» для театральних гурманів, які відчувають принадність самозаглибленого зосередження актора, який прагне поодинці «поборотися» із цілим світом. Виявлена до фестивальних спектаклів глядацька увага свідчить про інтерес, що не припиняється, до цього камерного виду мистецтва. Фестивальна програма «Відлуння», насичена й різноманітна, переконує — можливості одного актора на сцені просто безмежні, вони вражають безліччю сценічних прийомів, кількістю варіантів інтерпретацій, величезним спектром тем та їх театральних вирішень.

Театралізована вистава «Українське весілля» у виконанні Наталії Бучель (Україна) познайомила з обрядовим фольклором у сучасному переломленні з використанням співу під гітару, художнім читанням, драматичною грою. Клоун і дві клоунеси веселили фестивальний народ. Андрій Франко (Україна) у спектаклі «Франек, віртуоз прибирання» продемонстрував унікальні знахідки в жанрі ілюзії. Таміла Петрощук («Клоунеса Таміла», Україна), використовуючи жанрову пантоміму, розповіла про долю доброго циркового клоуна, із яким трапляються різноманітні перетворення. Монік Шнідер («Пагліція», Швейцарія), показуючи дива акробатики, поєднала трюкові моменти в розповіді про долю жінки, пройшовши етапами від її народження до смерті. Аглая Паппас («Моллі Блюм», Греція) і Піотр Кіндрат («Побачення з Гамлетом», Польща) забарвили Д.Джойса і В.Шекспіра яскравими емоціями сучасного ставлення до класичних сюжетів. Цікавий для українського глядача спектакль за п’єсою Я.Стельмаха у виконанні вірменського актора Акопа Казанчяна. Муки творчості не мають національності. І перед глядачем постав вірменський письменник, стимулом для творчості якого служать щасливі спогади дитинства, які дають сили для подальшого життя. Величезну роль візуального образного вирішення зіграла пластика в спектаклях «Піаніст» Васила Зафірчева (Македонія), «Ще одна перша шлюбна ніч» Людмили Земелько (Україна), «Піоновий ліхтар» Олександра Панчука (Україна). Моножанр в опері не поширений широко. Акторка Ірина Красиліна (Україна) у моноопері «Чекання» зуміла вокалом створити драматичну історію чекання любові. Взагалі, тема любові, її всіляких перетворень проходила червоної ниткою в усіх спектаклях. І якщо Андрій Молотков (Росія) розмірковує про неї, потрапивши в нескінченність «Чорного квадрату, то герой Володимира Смотрителя (Україна) спотворює саме поняття любові в наркодрамі «Ін’єкція щастя», а Галина Стефанова (Україна) поетизує це високе почуття в спектаклі «Стіна», Сергій Федотов (Росія) вустами Олександра Вертинського просто препарує це багатомірне почуття в яскраво-театральному спектаклі «Жовте танго».

Учасники чотирьох спектаклів фестивалю стали його дипломантами. Пронизлива розповідь про переживання літнього, замкнутого поціновувача в «Кроткой» Ф.Достоєвського у виконанні Володимира Шелестова (Білорусь) досягає висот драматизму. Образ створюється при мінімумі сценічних засобів, лаконізмі сценографії. Як розібратися в тому, що сталося, кого звинувачувати?.. Партнером у спектаклі Ігоря Караса «Контрабас» (Молдова) стає величезний незграбний і в той самий час елегантний музичний інструмент. Герой спектаклю, ведучи уявний діалог, що не припиняється, зі своїм єдиним контрабасом, грає історію самітності, глибоку тугу за любов’ю, порозумінням. Маленька кімнатка музиканта здається захаращеною присутністю контрабаса. Складна філософська поезія Й.Бродського стає дивовижно зрозумілою в спектаклі «Життя є товар на винос» Ігоря Пеховича (Росія). Услід за поетом, кидаючи в зал злісне звинувачення в зайвій благодушності та лінощах розуму, актор виходить на найвищу ноту емоційної правди сценічного існування. Віртуозна гра з умовністю переконує глядача в сутності уявлюваного. Найбільше Бродського хвилювала боротьба людини з часом. Та час не перемогти... І актор рядками віршів пропонує просто злитися з ним. Солодка ностальгія витала в атмосфері спектаклю «Я сьогодні глузую із себе» Олександра Білозуба (Україна). З’являючись у стилізованому костюмі П’єро з величезними валізами в руках, він одразу занурює глядача в долю співака. Вічний прочанин, без батьківщини, без дому, співаючий пілігрим. Голос артиста, пластика, виконавча манера передавали невловиму подібність із великим артистом. Сюжетно вибудований ланцюг пісень створив ілюзію присутності на справжньому концерті Вертинського й одночасно зміг розповісти про непросте життя російського шансоньє.

Третій фестиваль «Відлуння» — вже історія. Погляд назад — там були різні спектаклі, різні підходи до тем, ступінь таланта й можливості творчої сповіді. Схожість була в одному — у бажанні осягнути драматургічний матеріал, дослідити його, зрозуміти себе в ньому, повідати про це глядачу. Фестивалі проводяться для того, щоб люди поділилися одне з одним флюїдами енергії. Актору надзвичайно важливо, щоб його знали, бачили його роботу. Пам’ятаєте, навіть нікчемному Петру Івановичу Бобчинському з гоголівського «Ревізора» було просто необхідно, щоб хтось знав, що живе він десь, у такому-то місті. Фестиваль «Відлуння» дав змогу довідатися і про актора Петра Миронова, який розповів у своєму спектаклі «Ревізор, або 20 років потому» про цього кумедного Бобчинського й про всіх інших акторів — учасників фестивалю.