Джоди ПИКОЛТ, «Девятнадцать минут». Видавництво «Клуб семейного досуга»

Що може змусити звичайного сімнадцятирічного підлітка взяти до рук зброю і перестріляти своїх однолітків? Чому вже з дитинства люди намагаються вдавати із себе когось іншого? Якими одиницями вимірюється щастя? На ці різні, але взаємопов’язані питання намагається відповісти американська письменниця Джоді Піколт. Автор п’ятнадцяти бестселерів (не знайомих, на жаль, українському читачеві) у новому романі «Девятнадцать минут» говорить про проблеми сучасного суспільства, сім’ї і молодого покоління.

Поштовхом до написання книжки стали відомі всьому світу трагічні події: стрілянина в американській школі, яку влаштував нічим не примітний учень. Як відомо, подібні трагедії сталися й після цього, і не тільки в Сполучених Штатах.

Фабула роману «Девятнадцать минут» розгортається в маленькому містечку Стетфорд штату Нью-Гемпшир у США. Там у звичайній школі навчається Пітер Хьютон — жертва знущань, класичний приклад «невдахи» в окулярах. Котрий, як це часто буває, закоханий в успішну дівчину з «крутої» компанії. Він тихо ненавидить тих, хто вважається кращим за нього. А одного дня жертва перетворюється на холоднокровного вбивцю…

Автор пропонує читачеві зрозуміти — чому, оцінюючи ситуацію з погляду судді і водночас матері постраждалої дитини, адвоката і прокурора, детектива і жертви, батьків убивці і батьків убитих. Проте коли не просто бачиш жахливий вчинок, а хочеш зрозуміти, як людина змогла його скоїти, зробити остаточний висновок надзвичайно складно. «Як таке могло трапитися тут?» — запитують герої твору. Ніхто з них не хоче вірити у близькість поганого, навіть коли воно вже трапилося.

Один із персонажів — батько Пітера — намагається вивести наукову формулу щастя. І це йому ніби вдається. Доки його син не стане чудовиськом зі слізьми на очах… Виявляється, людина не може почуватися щасливою, коли весь світ навколо неї зупиняється.

Народження і смерть, любов, здатна пробачити злочинця, і ненависть, що виростає на родючому ґрунті дитячих образ: ці протилежності, властиві людській природі, письменниця описує майстерно. Змушує пережити прочитане. А сюжетні лінії роману перетинаються, утворюючи заплутаний клубок подій, емоцій і думок під назвою життя.

«Можливо, погані речі відбуваються тому, що тільки так ми можемо пам’ятати, як має виглядати добро», — підсумовує Джоді Піколт.

Книжка не містить хепі-енду для жодного з її героїв. Мало того, кінець гірший, ніж очікує читач. Тому що занадто реальний, як для літературного твору.