Джазові варіації на задані теми

П'ять днів Львів приймав сьомий Аlfa Jazz Fest. Якщо наступного року відбудеться восьмий форум, то не виключено, що він матиме нову назву - "Леополіс джаз фест".

Ці можливі зміни - результат зміни головного спонсора фестивалю. Ним, як відомо, є "Альфа-Банк Україна". Але після неабиякого тиску - ззовні й зсередини - "Альфа" залишає пост титульного фінансового гаранта…

Підтримку фестивалю надавали ще три великі компанії. Тому новації неодмінно будуть. Однак виконавчий директор фестивалю Наталія Горбачевська запевняє: упродовж семи років діяльності джазовий форум у Львові здобув такий високий статус, що за майбутнім фінансуванням діло не стане.

Серед присутніх на нинішньому фестивалі, на відміну від торішнього, не було багатьох відомих українських політиків, які несподівано охолонули до джазу (з тільки їм зрозумілих причин).

Світилися переважно виконавці української рок- і попсцени, які приїхали не так себе показати, як на інших подивитися: Джамала, С.Вакарчук, Фагот з ТНМК та інші. Говорячи словами О.Когана, це "представники популярної музики з людським обличчям".

Формат джазового форуму розширився до п'яти днів, на трьох головних сценах публіка почула 30 колективів. Понад 200 музикантів з 15 країн. За звання найкращого вуличного бенду змагалися ще понад
40 молодих вітчизняних груп. Переміг львівський ДикоBrass, на підтримку якого слухачі відправили 314 sms, а відтак хлопці виграли 25 тис. грн на придбання інструментів.

Шанувальники джазу на площі Ринок подивилися виставку робіт київського джазового фотохудожника Олега Ницка, який пішов з життя кілька місяців тому.

У шести переповнених клубах вирували нічні джазові тусовки.

Удень у парку ім. Б.Хмельницького відбувалися традиційні джазові кінопокази колекціонера Леоніда Гольдштейна.

Дали серію майстер-класів західні джазові метри. Під егідою фестивалю зіграли футбольний матч на вшанування пам'яті львів'янина-динамівця Андрія Баля, на YouTube ішла високоякісна за картинкою і звуком пряма трансляція вечірніх концертів, кілька виступів на головній сцені записав французький телеканал Mezzo.

Цього року володарем статуетки й грошового призу
ім. Едді Рознера став легендарний 76-річний уродженець Куби піаніст Чучо Вальдес.

Звичайно, музика - явище глибоко суб'єктивне і як творчий продукт, і як об'єкт сприйняття. Тому, не претендуючи на істину в останній інстанції, поділюся власним рейтингом, складеним у результаті прослуховування 10 зіркових колективів, що грали на сцені імені Едді Рознера…

Називаю в порядку зростання: Чайна Мозес, Буйка, Грегорі Портер, Авішай Коен і Inso-Lviv Orchestra, Mare Nostrum, Gordon Goodwin's

Big Phat Band, Yellowjackets, Чучо Вальдес, The Chick Corea Electric Band і Хербі Хенкок.

Тепер докладніше про головне. Відкрив фестиваль американський "білий" Gordon Goodwin's Big Phat Band. Оркестру 18 років, у ньому 18 музикантів. Своїми кумирами піаніст, саксофоніст, аранжувальник, диригент і бендлідер Гордон Гудвін називає Каунта Бейсі й Дюка Еллінгтона. Його команда нічим не поступається їхнім супероркестрам.

Звучали приголомшливо зіграно, ідеально інтонували розкішні багатоголосні вертикалі. Квартет флейт звалив з ніг дивовижною красою звуку; ансамблі труб, саксофонів, тромбонів, винахідливі соло й дуети демонстрували високу культуру виконання, приносячи велике задоволення слухачам. Грали ліричні балади, живі гумористичні замальовки, знамениту Rhapsody in Blue Дж. Гершвіна, популярну в пізнішій симфоджазовій версії і написану спочатку саме для фортепіано й джазового оркестру (в її вкороченому варіанті соло на кларнеті зіграв Sal Lozano).

Прозвучали "коронки" - присвята Бадді Річу, Jazz Police, діснеївські жарти. І на закуску американці не могли не потішити варіаціями на тему "Щедрика" М.Леонтовича (у них - Carol of the Bells), нашої різдвяної співанки, яка живе в США від часу гастролей 1922 року київського хору п/к Олександра Кошиця.

Співачка Буйка

Володимир Осипенко

Співачка Буйка, яскрава представниця етно-ф'южн джазу з гарним хриплуватим голосом, вбрана у вишукано фольклорному стилі, у Львові співала "зі схованок душі". Іспанська вокалістка африканського походження досить популярна. Вона поєднує у своєму репертуарі стилістику різних народів: фламенко (співачка з Мальорки), африканські ритми, розлогі джазові імпровізації. Незвичайним є тембр квінтету, який їй акомпанує, у складі гітари, баса, двох кахоніов і тромбона - свіже, неординарне поєднання. У репертуарі - народні пісні, стандарти, авторські композиції. Не оминула й популярної музики, виконавши кубинську пісню 20-х минулого століття Siboney.

Другий вечір видався світлим і свіжим. Галицький симфонічний оркестр малого складу (60 учасників) Inso-Lviv потужно підготувався до виступу. Оркестрові групи чудово зіграні, звук збалансований, не пролунало жодного кіксу міді. За "соліста" було ізраїльське тріо Авішая Коена з його авторською музикою. Звучали цікаво, вивірено, культурно.

Диригент-німець Крістіан Шуман зумів донести своє бачення матеріалу до підопічних, котрі відповіли ідеальним розумінням поставлених завдань.

Перші дві чисто оркестрові п'єси, на кшталт увертюри до концерту, були насичені відзвуками Р.Вагнера, Р.Шумана, імпресіоністів. Відому баладу Child is Born 2001 року зіграли тонко, м'яко. Коен багато співав (грає він краще, хоча багатьом подобається його вокальна щирість). Змінювалися іспанські, єврейські інтонації, поліритмія барабанщика й піаніста, численні постукування по корпусу контрабаса.

Прикінцевий феєричний номер з віртуозними соло лідера проекту - вокал, контрабас, акордові форте рояля, грім барабанщика й туті оркестру. На біс дві п'єси у форматі тріо. І найостанніша лірична бісівка - сум через неможливість щастя, що закінчується оптимістичним мажором, - хіт Nature Boy Нета Кінга Коула. Wow! Справили враження!

Активно, з напором грали "заслужені артисти електро-ф'южну" Yellowjackets, які цього року відзначають 40 років від дня заснування квартету. В його складі - один з його фундаторів 65-річний клавішник Руссель Ферранте, 64-річний саксофоніст Боб Мінцер (старше покоління), басист Дейн Елдерсон і барабанщик Вільям Кеннеді (теж не юнаки). Але всі вони, як і багато років тому, у відмінній творчій формі (у міцного вина з роками тільки посилюється букет). Грали без натяку на "легкість жанру" (в чому були помічені в Києві кілька років тому), глибоко, з великим натхненням і грувом.

Для мене слабкою ланкою фестивалю виявилася американка Чайна Мозес, яка працює у Франції. Хоча на іншій сцені вона б виглядала, можливо, набагато переконливіше, міцніше, органічніше. Дуже багато говорила, мало співала. Голос невеликий, не імпровізує. Застосувала всі, які можна уявити, засоби для розцвічування свого виступу, починаючи з яскраво-рожевого короткого теплого балахону й високих чобіт, сценки з пляшкою і келихом у руках, у якій зображувала п'яну даму, і закінчуючи малоцікавою музикою. Але публіці сподобалася: "На кожен товар є свій покупець".

Зате другий сет із Чучо Вальдесом справив ефект бомби. Піаніст - один з засновників легендарної кубинської групи Irаkere. Від часу кульмінації зіркової слави лауреата шести Grammy й трьох латинських Grammy музикант змінився тільки зовні. Чучо - 76. Він важковаговик, тихо говорить. Але щойно торкнеться клавіш, перетворюється на молодого, виняткового артиста, сповненого сил, ідей, з досконалою технікою, прекрасним звуком і надзвичайно майстерного. Грає доволі традиційно, але з великим індивідуальним шармом, кожна п'єса - виконавський шедевр. Зіграв композиції різних років, віртуозно вставляючи бахівські, шопенівські, моцартівські, бетховенівські хіти.

Чучо Вальдес

Володимир Осипенко

У понеділок рівно, без особливих злетів і втрат, відспівав добре відомий українським слухачам баритон Грегорі Портер. У нашій країні років 10 тому він починав у супроводі скромних акомпаніаторів на чолі з вітчизняним басистом Аркадієм Овруцьким. Портер пішов уперед, номінувався на Grammy за кожен з чотирьох студійних альбомів, записаних в останні сім років, і, нарешті, дійшов до перемоги - він лауреат найпрестижнішої світової нагороди нинішнього року.

Та, чесно кажучи, християнсько-родинна тематика і музика не запалювали. Почав із жвавої On My Way To Harlem, у залі були шанувальники, які підспівували повтори. Не оминув свого хіта Liquid Spirit, який є титульною піснею однойменного альбому 2013-го. Відмінно підтримували партнери, що прикрашали композиції вигадливими імпровізаціями, особливо піаніст Чіп Кроуфорд.

Публіка, звичайно ж, чекала Хенкока. В антракті замість звичної Yamaha на сцену викотили спеціально доставлений італійський рояль Fazioli, ендорсером якого є американець.

Хенкок не грає на потребу публіки, досягши нинішнього становища й здобувши чотирнадцять Grammy, він робить те, що хоче. Почали просто, але щільно, ревінням авіамотора, накочуючи, піднімаючи самооцінку й посилюючи лібідо кожного в залі.

Слух продирався крізь непрості ладотональні й гармонічні нетрі, абсолютно природно нанизані на постійно мінливий метроритмічний каркас.

Було надзвичайно цікаво, бо лідер та імениті колеги по квінтету грають складну, глибоку музику і роблять це з високою майстерністю.

Нині в зеніті молодий дворазовий володар Grammy саксофоніст і клавішник Терас Мартін.

Африканські вокальні репліки гітариста Лайонела Леке і могутній електро-бас Джеймса Джинаса доповнювали тембрально. Вперше (для мене) заспівав і Хенкок. Славно вишивав ритмічні візерунки супербарабанщик Вінні Колайута, котрий уміє геть усе й зіграв за своє життя з багатьма суперзірками джазу, року й попсцени.

Протягом години виступ скоріше примикав до академічної нової музики, епізодично оголюючи "первинні статеві ознаки" джазу. Слухати було непросто, але ду-у-уже цікаво. Хенкок переміщався між роялем і синтезатором Korg Kronos.

Групові й сольні імпровізації буквально здіймалися хвилями симфонічного розвитку, активно перетворюючи первісне тематичне зерно, яке переставало займати слух, розчинялося серед потоку величезних 20–30-хвилинних імпровізаційних полігонів, іноді ледь уловлюючись вухом.

Під завісу з'явився "рояль у кущах" - Чік Коріа виніс лідерові вечора його знаменитий білий "гребінець" (клавітару), сів за рояль і разом вони видали два старі добрі хіти - Сandaloupe Island і Chameleon. Уже з появою "Курчати" публіка радісно ревонула й протягом його втручання в сет Хенкока танцювала, поплескувала й нестримно раділа життю.

Останній вечір був не менш прекрасним. На жаль, занедужав учасник тріо Mare Nostrum шведський піаніст Ян Лундгрен. Італієць-трубач Паоло Фрезу й віртуоз кнопкового акордеона француз Рішар Гальяно, які залишилися вдвох, відпрацювали без втрат. Традиційно зіграли А.Пьяццоллу (Oblivion, Libertango), власні композиції, "проспівали" барочну арію XVII ст. для soprano і basso continuo. Солодко й ніжно імпровізували в дусі європейського лаунжу.

Завершив джазовий марафон зірковий квінтет - "електричний бенд" за участі Чіка Коріа, альт- і сопрано-саксофоніста Еріка Марієнталя, басиста Джона Патітуччі, гітариста-австралійця Френка Гамбале (автора хороших гітарних навчальних посібників) і барабанщика Дейва Векля.

При перших звуках з'ясувалося, що творчо всі п'ятеро дуже молоді, грають досить радикально, з потужністю танкової атаки, заряджаючи музику сучасною, насиченою енергією. Хоча кожен - джазова епоха, суперстар.

Приголомшлива зіграність (у цьому проекті разом уже 30 років, записали вісім альбомів, об'їздили весь світ), взаєморозуміння, висока культура, комбінація всіх стилів - джазу, року, фанку, латини, академізму.

Марієнталь - на перших ролях, чудово імпровізували всі інші. На початку й наприкінці сету володар 22 Grammy традиційно зайнявся з залом сольфеджіо. Відіграли складно, гармонійно, поліритмічно.

P.S. Взаємний зустрічний рух джазу й академічної музики розпочався з моменту його народження. Перші гастролі на початку ХХ ст. негритянських бендів викликали бурхливе захоплення молодим музичним напрямом європейських (і американських, звісно) серйозних композиторів - Дебюссі, Саті, Равеля, Стравінського, Шостаковича, Прокоф'єва, Гершвіна й інших. Водночас негритянські музиканти-слухачі опановували нотну грамоту, і сьогодні немає джазмена, який не володіє нею. Тепер джазу системно, за розробленими методиками навчають на відповідних факультетах більшості американських і європейських музичних вишів. Поглиблення процесу залучення академічної музики в джазові орбіти нині очевидне. І це не може не тішити. Сучасна музика - конгломерат національних і стильових засобів усіх регіонів і епох. Ніщо не виникає на порожньому місці, й ніщо не зникає без сліду.