ДВА ВЕЧОРИ З ВОЛОДИМИРОМ ВІАРДО

Вихованець московської фортепіанної школи, «внучатий» учень Генріха Нейгауза, лауреат Міжнародних конкурсів Маргарити Лонг і Жака Тібо у Франції та Вена Клайберна у США, професор Володимир Віардо добре відомий київським меломанам. Кожен приїзд піаніста викликає підвищений інтерес слухачів. Передусім — завдяки концептуальним програмам: то хрестоматійно відомій, але рідко виконуваній у публічних концертах романтичній музиці, то творам Мессіана. Чи варто говорити, що до пари задуму — його втілення: інтерпретації Віардо вирізняються бездоганним смаком, тонким проникненням в авторський задум і неперевершеною технікою «співу» на роялі. Нинішні концерти Віардо в Колонному залі ім. Лисенка були присвячені виключно музиці ХХ століття. Дебюссі, Равель, Прокоф’єв, Шостакович, Лютославський — причому, як завжди у Віардо, програму вивірено і продумано до дрібниць. Фортепіанні мініатюри Клода Дебюссі (Перший зошит Прелюдій і «Шість античних епіграфів») хронологічно кореспондують із Четвертою сонатою С.Прокоф’єва, а колористично — з Першим концертом Моріса Равеля. Друга соната Д.Шостаковича — ровесниця «Варіацій на тему Паганіні» Вітольда Лютославського. І обидва твори в київських концертах Віардо були подані не в своєму початковому вигляді: твір Шостаковича — в оркестровій транскрипції Віардо, «Варіації» Лютославського, спочатку створені для двох фортепіано, — в авторському перекладенні для рояля з оркестром. Отже, програма дуже неординарна, що викликає особливий інтерес і підвищену увагу.

У клавірабенді (він проходив у рамках філармонічного циклу «Мистецтво фортепіанної гри») В.Віардо продемонстрував кращі риси свого піанізму. Твори Дебюссі вимагають від виконавця особливого чуття фортепіанної фактури, уміння на монотембровому інструменті — роялі — динамічними й артикуляційними засобами, диференційованою педалізацією показати тонкі градації пластів і обсягів, барв та колоритів. «Первинні» жанрово-інтонаційні орієнтири — один з основних параметрів академічної європейської, смислонесучої музики — у Дебюссі розмиті. Тому саме виконавець надає такій музиці значеннєвої визначеності й конкретності; у випадках «виходу» на передній план недвозначних жанрових знаків (як, приміром, у «Дівчині з волоссям кольору льону», «Затонулому соборі» чи «Менестрелях») — не просто констатує їх, а по-своєму коментує. Саме так діє Віардо, при цьому особливо підкреслюючи романтичний генезис виконуваних творів Дебюссі. Блискучим можна назвати виконання піаністом концерту Равеля і Варіацій Лютославського наступного вечора. А оркестровий варіант сонати Шостаковича, продиригований В.Віардо, викликав не таку однозначну реакцію.

Відоме прагнення багатьох видатних музикантів до диригування. М.Ростропович, Ю.Башмет, В.Співаков, Г.Кремер, М.Аркадьєв, Б.Которович — цим приклади не закінчуються. Причини такого прагнення можуть бути найрізноманітніші. Але результат виступу в новій іпостасі не завжди відповідає вже наявному й незаперечному статусові музиканта-соліста. Значний виконавець-інструменталіст, стаючи на новий для себе шлях, має «з самого початку» доводити — не творчу спроможність, а саме необхідність і вищу художню виправданість нового амплуа. В.Віардо, продиригувавши оркестром Національної філармонії України, продемонстрував, що він має творче право й на таку реалізацію. Проте слухача не полишало відчуття певного незадоволення. Можливо, річ у творі, який Віардо обрав для диригентського дебюту в Києві? Поза сумнівом, оркестрування сонати виконане професійно добротно (відомо, що В.Віардо вже апробував її 2001 року з оркестром Нижньогородської філармонії). Проте навіщо? Гадаю, якби Д.Шостакович, найвизначніший симфоніст ХХ століття, хотів написати ще один оркестровий твір, то зробив би це сам...

Ю.Башмет у книзі «Вокзал мрії» згадує, що С.Ріхтера часто запитували, чому він не займається диригуванням. «Є дуже багато фортепіанної музики, яку мені хотілося б ще зіграти», — нібито відповідав Ріхтер. Якщо перефразувати слова видатного музиканта стосовно нинішнього приїзду Володимира Віардо, то можна було б сказати: є дуже багато фортепіанної музики, що її київські слухачі хочуть почути у виконанні цього видатного піаніста, — Моцарт, Шуман, Прокоф’єв. І «фортепіанний» Шостакович. На роялі.