Два в одному — короткометражному. Кіра Муратова і Євген Голубенко презентували «Ляльку»

Муратова поки що залишає глядачів у передсмаку свого нового великого фільму — «Два в одному». З українською прем’єрою доведеться почекати: зроблений повністю за українські гроші (продюсер Олег Кохан), цей фільм спочатку має представити Україну на міжнародному фестивалі класу «А» — на Берлінале. Тим часом Кіра Муратова разом зі своїм чоловіком і творчим соратником Євгеном Голубенком приїхали з Одеси до Києва з іншим прем’єрним кінотвором — короткометражкою «Лялька» і розповіли «ДТ» зокрема і про те, чому вони переключилися на кінодослідження теми шахрайства.

Кіра Муратова. — У нас тепер період підвішеного стану, коли друкується копія «Двох в одному». На цей момент дуже чекаєш, аби переглянути готовий фільм і позбутися нарешті цього тягаря. Нині «Два в одному» начебто й готовий. Але думки все одно повертаються до нього. Тож і говорити про це поки що нема сенсу.

— Ваші враження від «Ляльки» на великому екрані?

К.М. — Жах. На жаль, ми не знали, що це так погано виглядатиме. Фільм знімався на непрофесійну камеру, і він чудово виглядає на DVD. А тут — розмито, огидно. Не видно нічого. «Лялька» — це телевізійний фільм, обмежений у способах презентації. Його добре дивитися по телевізору.

Євген Голубенко. — Такими камерами нині знімають серіали.

— Досвід роботи з відео дуже відрізнявся від звичних кінозйомок?

К.М. — Нічого нового не відчула. Не вловила. Знімали як завжди, кадр ставили так само. Усе начебто відбувалося швидше, але це тому, що всі працювали безплатно, на ентузіазмі, і їх не можна було довго мучити. Всім просто хотілося попрацювати в кіно, щось зробити — по дружбі або з любові до процесу. Три дні ми знімали в міському саду і були впевнені, що ніхто нам за це не заплатить. А потім з’явився продюсер Олег Кохан, котрий купив цей фільм, і всім заплатив. Він тепер і «Два в одному» продюсує.

Є.Г. — «Лист до Америки» зняли на плівку за два дні. Там дві частини. А «Ляльку» з трьох частин зняли за три дні. Тобто швидкість однакова.

— Пам’ятаю, торік промайнула ще одна короткометражка — «Довідка».

К.М. — Там інша історія. «Довідка» випала з «Настроювача» і тепер існує самостійно. Хоча задумувалась як частина фільму.

— «Лялька» задумувалась як злободенний фільм чи як певна універсальна історія?

К.М. — Шахрайство злободенне завжди. Ця історія могла трапитися в будь-яку епоху. Але сама назва — «Лялька», тобто фальшива пачка грошей, — указує на наш час. Персонаж фільму — веселий садист. Це викривлення психіки, що граничить із божевіллям: «Я так ненавиджу свою колишню дружину, що зроблю вигляд ніби я її облагодіяв, а насправді розіграю». І радітиме тому, що на якийсь час зробив її щасливою.

Є.Г. — Серед аферистів є люди страшенно талановиті. Це насамперед характер, сильна особистість, здатна загіпнотизувати свою жертву. І ці люди дуже викладаються, гарують, як актори. Та при цьому одержують задоволення, своєрідно кайфують. Коли уже впіймали клієнта і його «ведуть», їх такий при цьому драйв підштовхує! Кумедні персонажі. Вони мислять абсолютно схоластично і при цьому один одного чудово розуміють. А людині необізнаній цей текст здається цілковитим маренням. У «Ляльці» — приклад такого схоластичного мислення, коли все навпаки, чорне здається білим, а біле — чорним. Дослідження цього характеру — сюжет фільму. За ці тридцять хвилин ми маємо встигнути розглянути персонажа цілком.

— Можна сказати, що з психології убивства («Три історії», «Другорядні люди») ви переключилися на дослідження шахрайства?

К.М. — Спочатку я спеціально цікавилася вбивством. А потім зрозуміла, що глибоко досліджувати вбивство мені не до снаги. Напевно, я недостатньо це розумію. Наприклад, я не розумію Раскольникова. Не те що не розумію — я йому не вірю як літературному персонажеві Достоєвського. Для мене це можна ставити лише в естетичному варіанті серіалу. Якось я бачила постановку «Злочину і кари» у Юрія Любимова на Таганці. Там Раскольникова грав страшенно високий чоловік. Він був неначе на ходулях. І ця чудність, що це вже наче й не людина, а «хтось», мене задовольняла. Тоді я цьому вірила. А людині, котра вбиває двох бабусь, а потім про це довго розумує, а потім ще і кається... Я в це не вірю. Все одно вбивство — це акт фізичний. Розумієте?.. У Ніцше сказано, що вбивця має три іпостасі: до убивства це одна людина, під час убивства — інша, яка нічого спільного з першою не має, а після вбивства — це третя іпостась. Ці три психічні щаблі насправді несумісні, а Достоєвський їх якось просто поєднав. І я подумала: якщо Достоєвському це не вдалося, то мені вже і поготів. Глибше докопатися я не зможу. Треба кудись рухатися, а в той бік я рухатися вже не могла.

— А шахрайство, на відміну від убивства, ви зможете осягнути?

К.М. — Звісно. Це завжди якась гра розуму. Хіба це можна порівняти? Це інший ступінь лиходійства. Шахрайство наскрізь раціональне. За винятком, звісно, задоволення, яке відчуває шахрай. Але це емоція, гра, риса характеру.

— Часом у ролі шахрая виступає не окрема людина, а ціла держава. Чи не це сталося з фільмом «Два в одному», коли Росія, посварившись із Україною, відмовилася фінансувати ваше кіно?

Є.Г. — Розумієте, нам ніхто прямо не говорив про причину відмови. У приватних бесідах, скажімо, з Михайлом Швидким, нам сказали: «Усе, що ви принесете, фінансуватиметься». Потім з’ясувалося, що наш сценарій анонімно розглядатиме якась незалежна комісія і винесе щодо нього вердикт. І ось ця анонімна комісія вирішила, що цей сценарій їм не підходить. У часі це збіглося з конфліктом між нашими державами. От і все. Можна трактувати ситуацію як завгодно.

— Євгене, а ви зараз робите власні художні проекти?

Є.Г. — Я взагалі за освітою живописець і все життя цим займаюся.

К.М. — Він ускочив у кіно випадково, як курка в борщ. А тепер почав навіть сценарії писати.

Є.Г. — Зазвичай все відбувається навпаки. Всі метикуваті художники-постановники, які вміють малювати, давно з кіно змилися. Ні Ромадін, ні Рустам Хамдамов уже не працюють. Вони стали повноцінними самодостатніми живописцями й у кіно намагаються не лізти. А я абсолютно випадково потрапив у кінематограф і продовжую там функціонувати як художник-постановник. Якщо мій товариш, художник-маляр, сидить і ниє, що роботи немає, то я йому пропоную піти зі мною й попрацювати на фільм. Так вони всі відразу зіскакують миттю! Тому що жоден художник, який усе життя прокидався, коли хотів, і ніколи не ходив на роботу, в кіно не працюватиме. Це народ досить розпещений. І потім, художник-постановник — це невдячна робота в сенсі марнославства. Там увесь фокус у тім, що ви мою роботу не маєте бачити. Якщо ви бачите мою роботу в кіно, отже, я її погано зробив. Усе підпорядковано драматургії, і ви не маєте відрізняти, де декорація, а де натуральний інтер’єр.

— Але у фільмі «Вразливий міліціонер» ваші картини з’являлися.

Є.Г. — Вони з’являються періодично. Можуть з’явитися мої картини або картини моїх друзів, які мені подобаються.

— Як ви ставитеся до того, що ваші фільми цілком вільно нині продають на піратських дисках?

К.М. — Якщо вони там хорошої якості, тоді позитивно. Якщо поганої — негативно.

Є.Г. — Ми живемо в бідній державі. А в бідній державі й має бути піратство. Чому тільки люди, які можуть заплатити скажені гроші за диск, можуть дивитися кіно? До того ж люди, котрі випускають нібито ліцензійні диски, здебільшого теж пірати. Ми не беремо участі у доходах від наших фільмів, тому нам це зовсім байдуже.

— Ви були присутні на багатьох конкурсних переглядах недавнього кінофестивалю «Молодість». Які враження від побаченого?

К.М. — Румунський фільм режисера Порумбою — просто супер. Переглянули «Ейфорію». Як на мене, це фільм стандартно-стереотипний. Типовий фільм про пристрасть, зроблений занадто правильно. А короткометражний конкурс дуже цікавий. Добре, що побачили ці дебюти, вони дуже свіжі. Там ще немає стереотипів. Фільми шорсткуваті такі, але від них свіже і приємне відчуття. Дивишся їх — і вчишся, як не закостеніти.

Про «Ляльку»

Дует Муратова — Голубенко давно став однією з найпомітніших творчих співдружностей України. Художника-постановника, який уже багато років працює на фільмах Кіри Георгіївни, можна без перебільшення назвати співавтором усіх її останніх творів. Зокрема й короткометражної «Ляльки» (оператор — Володимир Панков, у ролях — Наталя Бузько, Яків Кучеревський, Леонід Кушнір, Юрій Невгамовний, Олександра Свенська).

Короткометражки Кіри Муратової часто залишають поза увагою. Вони губляться в тіні її повнометражних фільмів. Тим часом Муратова вдосконалює своє володіння коротким метром. Уперше вона спробувала цей формат наприкінці 90-х, коли фінансування кіно сягнуло мертвої точки. «Лист до Америки» (в оригіналі назва писалася латиною) став прецедентом незалежного кіно по-українському. Це фільм із категорії ноу-баджет, зроблений власним мізерним коштом людьми, які відчувають непереборну потребу щось повідомити глядачеві. Кіно, зроблене в ситуації, коли «не можеш не знімати».

Шість років по тому Муратова випускає «Довідку» — дослідження абсурдної пострадянської дійсності, епізод із «Настроювача», який оформився у самостійний твір. У «Ляльці» Муратова немовби розвиває свій попередній фільм, створюючи ще один образ неординарного лиходійства. Цього разу злочинець з’являється в образі загадкового благодійника, покликаного передати вуличній художниці (Наталя Бузько) десять тисяч доларів, які їй у припадку доброчинності подарував колишній чоловік. Гроші виявляються «лялькою», підкинутою ним із почуття помсти. Але зловмисника покарає його спільник-кур’єр, який заволодіє справжніми грошима, продовжуючи серію віроломних зрадництв. У основі сюжету — зіткнення двох лихих намірів, один підступніший за інший. Змагання поганого з гіршим. Знову, як і в «Настроювачі», у центрі уваги Муратової — крадіжка, шахрайство, обман.