Два кола пекла Еймунтаса Някрошюса

Це видається різдвяною казкою, що прийшла до нас, як і сама зима, з запізненням, але до Києва, змучений московською антрепризою, приїхав із «Гамлетом» і «Макбетом» вільнюський легендарний Театр «Мено Фортас». Створений генієм світового театру Еймунтасом Някрошюсом колектив привіз до столиці продюсерський центр Liberal-arts, який відкрив спектаклями, що йшли на всіх найпрестижніших театральних фестивалях світу, новий і, хочеться вірити, тривалий проект «Театральні сезони Stoletov».

Для «Театральних сезонів Stoletov» не шкода найбільш захоплених і вдячних слів. Тому що проект цей воскрешає добру традицію приїзду до Києва не окремих хороших спектаклів, які, будемо справедливими, останніми роками до нас усе ж таки потрапляють. «Театральні сезони» обіцяють знайомити вітчизняного глядача з кращим репертуаром кращих театрів. Причому не лише московських чи петербурзьких, а представлених на нашому гастрольному театральному ринку. Liberal-arts, услід за литовським театром, який, сподіватимемося, відтепер стане нашим постійним гостем, привозить до Києва інший, висловлюючись сучасною мовою, легендарний театральний бренд — очолюваний Робертом Стуруа Тбіліський театр імені Шота Руставелі. Роберт Стуруа і Еймунтас Някрошюс — із цими іменами пов’язані чи не найдорожчі, найсокровенніші театральні переживання мого покоління. Для багатьох глядачів, які прилучилися до театру наприкінці сімдесятих — початку вісімдесятих років, спектаклі цих режисерів («Кавказьке крейдяне коло», «Річард ІІІ», «Піросмані, Піросмані») стали першою театральною любов’ю. Вірність цій любові багато хто зберіг донині.

Щоб освідчитися в ній Някрошюсу й створеному ним театру, журналісти в переддень гастролей зібралися на прес-конференцію з прославленим в усьому театральному світі колективом та його керівником. Втім, у випадку з «Мено Фортас» театрального колективу, у звичному розумінні, немає. Є адміністративний кістяк із п’яти осіб, до складу якого входить і режисер, який створив театр 1998 року. Акторів же набирають на кожен окремий спектакль. На головну роль Някрошюс може призначити рок-співака, як це було у випадку з Гамлетом, чи професійну балерину, що грає в спектаклі «Отелло», який покажуть у Києві, Дездемону. На жаль, сам метр сучасної театральної режисури, творчу потугу якого важко передати без вживання епітетів «великий» і «геній», не був присутній на прес-конференції з поважної причини — випускає в Большому театрі оперу. Освідчуватися в любові київські журналісти мусили акторам, що, попри таку саму, як і в їхнього режисера, небагатослівність, усе-таки щось розповіли про роботу, як вони висловилися, «не боятимемося цього слова, з генієм».

Не дивно, що спектаклі Някрошюса опираються спробам переказати й пояснити їх — сам режисер спілкується з акторами не так словами, як зрозумілими лише втаємниченими у його метод вигуками, жестами, поглядами, натяками. У його спектаклях головний не текст — головна пластика, що створює необхідний настрій, мізансцени, звук, темпоритм, стосунки персонажів як між собою, так і з предметно-речовим світом, що займає в просторі сцени не менш важливе місце, ніж актори. Таємниця магії Театру Някрошюса в тому, що він вловив і ввібрав у себе саму суть сценічного мистецтва — розповідаючи давно відомі історії, звертатися не так до розуму, як до почуття людини, втягуючи її в той чи інший настрій, що називається у першому на планеті трактаті про театр і хореографію «Натья шастре» «бхавою». Бентежачи наш інтелект таємничою незбагненністю багатьох символів і метафор, Някрошюс у кожному своєму спектаклі влаштовує бенкет для відкритого серця, що прагне Любові та Істини (вибачте за пафос, але високий театральний стиль режисера потребує відповідних слів). Втім, і його метафори, як виявляється, при наявності певного досвіду також стають поживою радісного переживання, відкриваючи за своєю зовнішньою простотою дуже глибокий смисл. Наприклад, у «Гамлеті» величезний зубцюватий диск від пилорами, що висить над авансценою, у людини, обізнаної бодай із основами давньої ведичної культури, викликає асоціації з сударшана-чакрою — диском, який символізує руйнівний Час, що його тримає в одній зі своїх чотирьох рук Нараяна. Саме Час, а ще втілена чи то в Привиді («Гамлет»), чи то у відьмах («Макбет») Доля є головними героями спектаклів Някрошюса. Час і Доля руйнують усі надії героїв на щастя у старому, позбавленому сенсу й первозданної свіжості, деградуючому світі, яким він представлений у роботах режисера.

І все-таки річ, звичайно, не в метафорах, хоч би як вони тішили розум, що розпізнав їхній потаємний смисл. У «Гамлеті» режисер знову вразив глядача завидним умінням прицільно точно й дуже чуттєво, на рівні первинних інстинктів, розкрити всім давно відомий зміст трагедії про інтелігентного, освіченого принца, який любив, матір, наречену й безневинно вбитого батька і був змушений вдатися до огидного його природі насильства. Найдивовижніше, як щоразу, вражаючи публіку новизною, свіжістю й глибиною смислів, що розкриваються в п’єсі, режисер, оминаючи спокусу оригінальних трактувань сюжету й характерів, просто дуже уважно прочитує текст. Не спекулюючи змістом шекспірівської трагедії, він веде нас давно відомими лабіринтами сюжету, пропонуючи глядачеві фізично пережити його колізії. Щоб потім, коли будні знову спробують відвести нашу свідомість від пекучих питань буття, ми знову й знову подумки поверталися до сповненого сакрального змісту дійству. Ось Гамлет (Андрюс Мамонтовас) стоїть під водою, що стікає на нього з якихось потойбічних світів. Ось Привид, який прийшов для відновлення спаплюженої Правди (Відас Петкявічюс), поставивши босі ноги сина на брилу льоду, здійснює їх ритуальне омивання. Ось тендітна, як дитина, Офелія (Вікторія Куодіте), яка грається з Гамлетом і з Лаертом і яка стала жертвою чужого владолюбства. Ось дивна, ніби зомбована Клавдієм (Вітаутас Румшас), який приховує за зовнішніми веселощами свої злочини, Гертруда (Даля Сторік), позбавлена волі й розуміння того, що навколо неї відбувається. Ось сам Клавдій, який спочатку скидається на циганського барона, що широко всміхається, показуючи свої золоті фікси, а у фіналі перетворюється на пораненого вовка, готового потягнути за собою в пекло весь світ. Втім, із волі таких, як Клавдій, цей світ давно перетворений на пекло. Здається, що він уже почав розпадатися на першоелементи: на землю (залізо, якого багато в «Гамлеті»), воду, вогонь, повітря (що переносить пил і звуки) й ефір (що дає відчуття простору).

Персоніфікуючи у своїх спектаклях навіть ці першоелементи, наділяючи характером, біографією навіть речі й предмети, Някрошюс нагадує нам, що світ має у своїй основі якусь сакральну, забуту нами таємницю. Відчутна для режисера присутність цієї таємниці в кожній краплі води, у вогні свічки, у нашому бажанні простого щастя не дозволяє йому опускатися до побутового моралізування. Він просто діагностує головну хворобу нашої цивілізації, на яку вказав ще Шекспір, — відсутність чесних, совісних, праведних правителів, на зміну яким прийшли злочинці, що стали провідниками зла і смерті. Та якщо в «Гамлеті» Клавдій виводить свій родовід від класичного злодія, а решта — його жертви, то в «Макбеті» навіть злочинці, які проливають безневинну кров, Макбет (Костас Сморігінас) і його владолюбна дружина (Даля Сторік), видаються жертвами. Та й трьох симпатичних відьом, які бавляться, мов діти, залишені без нагляду батьків, також важко звинуватити в «підбурюванні» до злочину. Усвідомлюючи нашу тотальну залежність від якихось вищих, невідомих нам через наш егоїзм і невігластво сил, Някрошюс своїми спектаклями змушує нас схилити голови перед цією невидимою й невідомою Силою, до якої у фіналі «Макбета» всі звертаються з молитвою про помилування, що пробирає до самих кісток.

На щастя, побоювання, що в Києві квитки на литовські спектаклі Някрошюса, через відсутність у них відомих нашому глядачеві теле- і кінозірок, не продадуться, не справдилися. На жаль, на цих спектаклях, сповнених справжнього трагізму й глибоких сакральних істин, не були помічені ні Президент, ні його кабмінівська команда, яка з задоволенням катається на ковзанах і відвідує столичні комедії. Їх не вшанувала своєю увагою навіть міністр культури і мистецтв. А дарма. Вже сама присутність пані Білозір у театральному залі серед людей, які представляють не парадну, а справжню культурну еліту країни, додала б співачці авторитету, якого їй так бракує у новому статусі. А ще зі спектаклів театрального генія наші державні мужі могли б винести вкрай необхідне будь-якій людині, котра взяла на себе тягар влади, розуміння того, що бути правителем у наш позбавлений честі, праведності та духовної величі час — не нагорода, а суще прокляття.