«Дунет ветер еще раз…» …Іще раз про Шевченка

Розмова з мистецтвознавцем та культурологом, професором Дмитром ГОРБАЧОВИМ не передбачала у зв’язку з постаттю Тараса Шевченка «датського» ракурсу. Хоча і діалог майже збігся з днями пам’яті поета, і сам Дмитро Омелянович — давній дослідник життятворчості Тараса Григоровича. Запитань майже не було — вони в цьому випадку зайві. «Ви мене зупиняйте, бо я сорок років вивчаю Шевченка і сорок років можу про нього розповідати — без кінця…» Власне, «зупиняти» мистецтвознавця не дуже й хотілося: в інтерв’ю «ДТ» пан Горбачов розмірковував про футуристичні передбачення у творчості поета; про його непрості стосунки з народниками; про формування в російськомовному середовищі; а також про сьогоднішнє, часто примітивне, трактування творчості Шевченка…

«Модерністи ХХ століття шанували Шевченка як свого попередника»

— Я для себе Шевченка «відкрив» випадково. У школі прочитав неуважно, як то завжди буває. Нам завчено сказали, що він «любив-народ-ненавидів-панів». А для нашого покоління це вже було не актуально: любив — і на здоров’ячко…

Потім, коли я почав працювати в музеї, мені замовили статтю до ювілею Шевченка для журналу «Життя і праця» на тему «Шевченко — художник» (на той час я вже і лекції на цю тему читав, і екскурсії водив). Ну, думаю, давай-но я прочитаю «Кобзаря», а що як знайду там якісь цікаві «зачіпки» для своєї статті. І ось тоді — а мені вже було двадцять три чи, може, й більше років — я вперше — по-справжньому! — почав читати Шевченка. На той час я дуже захоплювався авангардистською літературою ХХ століття. І ось я читаю й відкриваю для себе те, на що ніколи не звертав уваги. І помічаю, як багато у Шевченка спільного з Бурлюком, з Маяковським, Паблом Нерудою. І ні в кого з поетів XIX століття, крім, можливо, Бодлера та Рембо, я не бачив таких ознак, що випереджають свій час,— тільки у Шевченка. Я вражений. А потім з’ясувалося, що так само свого часу, коли уважно прочитали Шевченка, були вражені російські й українські футуристи.

— Чим, наприклад?

— Фонетикою у його поезії. У нього в багатьох творах магія звуків іноді важливіша за зміст. Саме так вважали і футуристи.

У деяких творах Шевченко вдається до дадаїзму (це вживання в поезії канцеляризмів, цитування документів). Цей прийом згодом застосовували саме футуристи — в XIX столітті цим майже ніхто не займався. А Шевченко у своїх творах цитує: в «Єретику» папську буллу, у вірші «Холодний Яр» — науковий трактат історика А.Скальковського, з яким він не погоджується. Той пише: «Гайдамаки не воины — Разбойники, воры. Пятно в нашей истории...» Шевченко у відповідь скипає: «Брешеш, людоморе! За святую правду-волю Розбойник не стане (...)» Жорстокості тоді, звичайно, не бракувало, але для Шевченка це була насамперед ідейна боротьба. Таке цитування — безперечно, модерністичний прийом. Футуристи — Хлєбніков, Маяковський, Бурлюк, Кручоних і Гнідов — дуже шанували Шевченка як свого попередника, єдиного з усіх слов’янських поетів. Із західних своїми попередниками вони вважали Бодлера, Рембо. Вони казали — нас не стимулюють ні Достоєвський, ні Пушкін. (Пам’ятаєте їхній лозунг — «Сбросим Пушкина с парохода современности!»? Не тому, що не визнавали, а тому, що не резонувало.) Гнідов написав колись у відповідь на рядок Шевченка «І гич не до речі»: «Коли за гич будин цікавче Тарас Шерченко будяче скавче». Нісенітниця, але яка фонетика!

— Ваші дослідження опубліковані?

— Я написав розлогу статтю «Авангард і Шевченко» для Шевченківської енциклопедії. Півроку над нею працював — для мене це була справжня насолода. Але, на жаль, стаття не ввійшла до енциклопедії — як я згодом дізнався, шевченкознавці–укладачі енциклопедії були нею невдоволені. Одна пані сказала: я, мовляв, сорок років займаюся Шевченком і такого не допущу. А чому комусь іншому, хто теж, до речі, сорок років «займається Шевченком», не дати висловитися? Адже різні погляди — це цікаво.

— Чому, на вашу думку, Україна на 16-му році незалежності майже не змінила свого ставлення до постаті Шевченка?

— Мабуть, не доросли. Деякі шевченкознавці кажуть: ми боїмося виводити Шевченка на тло світової культури, а що як там він потьмяніє? Так воно справді буває, коли місцевого рівня генії стають менш помітними у світовому масштабі. Це коли наша улюблена дворова команда раптом поїхала на чемпіонат світу. Але Шевченко легко витримує таке «випробування світовим масштабом» — і як поет, і як прозаїк. Навіть більше: світове тло для нього вигідне, бо на ньому Шевченко стає особливо виразним — як поет, як майстер так званої інвективи, тобто оскарження і плачів. Тут він іде від Біблії, від Псалмів Давидових, і тут із ним ніхто не може зрівнятися. І в цьому дуже виразно проявляється його пророчий дар.

«Порівнював себе з Діогеном і Робінзоном,
бо сам опинився поза соціумом»

— У «Шевченковому міфі України» Оксана Забужко активно розвінчує міф про «доморощеність» генія Шевченка.

— Шевченко був блискуче освіченою і феноменально ерудованою людиною. Імператорська Академія мистецтв, Імпера­торсь­ка бібліотека (тепер Салтикова-Щедріна) — яка вже тут «доморощеність»!..

У повісті «Художник», яку він писав — зауважте! — на засланні, де не мав доступу до енциклопедій, Шевченко згадує — з подробицями і з точним глибоким аналізом творчості — десятки європейських художників!

Крім того, він подає безліч цікавих фактів, що свідчить про глибокі і ґрунтовні знання з різних галузей. Наприклад, про Астрахань він написав: «перевалочный хлебный пункт, волжский Новый Орлеан». Читаючи в Гарвардському університеті лекцію про Шевченка, я запитав у присутнього там зібрання інтелектуалів, що таке Новий Орлеан у XIX столітті. Ніхто не згадав, що це був хлібний перевалочний пункт. А в Росії тоді про це взагалі мало хто знав. Я також запитав у Гарварді, чи знає хтось, звідкіля, з якого краю у римський Колізей привозили пісок? Ніхто не знає. А Шевченко знав — він писав у «Неофітах» про лідійський пісок. А «чи діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?» Для того, щоб це написати, треба було добре знати світову історію. Явища української і російської реальності він трактував у світовому контексті. Про Сєньку Разіна написав — «волзький барон». Як історик я розумію, яка це блискуча і точна класифікація!

Шевченко, до речі, був витонченим поціновувачем опери. Він писав, що любить навіть той момент, коли оркестр настроює інструменти перед виставою, бо це йому нагадує море. У музикантів це називається «дурдом», а ось він любив слухати навіть ці дисонанси.

Для Шевченка культура, поряд із релігією, була психологічним порятунком. Він вважав, що тільки естетичне начало, тільки культура може стати вирятуванням для людини. Тому, до речі, Шевченко не сприйняв народників, які тоді саме набували популярності. Народники вважали, що естетика вигадана аристократами, а народу — не до «красивостей». Хоча практика свідчить про протилежне — у селянському мистецтві така приголомшлива естетична система, що розуміння законів гармонії слід починати саме з неї. Коли я вперше зайшов у селянську хату, то збагнув: за зовнішньою простотою стоять велика система і велика традиція — все доцільно, все естетично: там лава, там — покуть, стіл… Я не розумів цього, але відчував. Те, що тепер вважається сільським несмаком, насправді в село привнесене містом, де несмаку набагато більше.

Отож народники вважали, що, мовляв, треба переживати за народ, а не «споживати» прекрасне. Шевченко ж, навпаки, вважав, що для людини, яка в біді, таке ставлення згубне, бо тільки сприйняття прекрасного може врівноважити психіку.

Коли він перебував на засланні, то рятувався релігією і культурою: «Блукав собі, молився Богу …. І згадував літа лихії, Погані, давнії літа, Тойді повісили Христа, Й тепер не втік би син Марії!» У тяжкі хвилини подумки звертався туди, де немає місця рефлексіям і депресії.

У Шевченка є унікальна серія малюнків під дуже вдалою назвою — «Сюїта самотності» — із зображеннями самітників Діогена, Робінзона Крузо та інших. І, обмірковуючи їхнє становище, він порівнює себе з ними, бо теж опинився поза соціумом. Але ж ті вижили! І навіть мали від самітності певні переваги: могли читати досхочу й віддаватися процесові споглядання світу.

«Народники зробили з Шевченка «плаксивого стариганя»

— А образ Шевченка — похмурого пророка — вперше був нав’язаний народниками?

— Народники, за висловом українських футуристів, які Шевченка дуже поважали, зробили з нього, людини блискуче освіченої й іронічної, «плаксивого стариганя». А він не був ані плаксивим, ані стариганем, оскільки, по-перше, це не плаксивість — це плачі, рівня пророка Єремії, а по-друге, він був митцем далеко не тільки трагічного світосприйняття, бо як кобзар мусив уміти і засмутити, і розвеселити, що й робив бездоганно! По житті був блискуче дотепним, миттєво реагував у ситуаціях, коли можна було зіронізувати. Наприклад, під час заслання трапився такий показовий випадок: дружина котрогось із офіцерів, кокетуючи з Шевченком, сказала до нього: «Тарас Григорьевич, в вас трудно было бы влюбиться!..» На що Шевченко одразу зімпровізував: «Дунул ветер посильней — полюбился ей Авдей, дунет ветер еще раз — и полюбится Тарас!» — натякаючи на легковажність і непостійність як почуттів, так і жіночої природи.

В експедиції він відростив бороду, бо там не було умов для регулярного гоління. Хтось йому сказав, що він став схожий на старообрядця. І Шевченко почав підігрувати цьому образу — поводився відповідно, говорив як старообрядець, адже блискуче знав старослов’янську. Усі сміялися.

В його поезії, в його щоденнику (який він, до речі, назвав не «дневник» по-російськи, і не «діаріуш» українською, а «журнал» — на французький манер) дуже багато іронії.

Одного разу, коли Шевченко після заслання приїхав до Петербурга, його запросила на гостину княгиня Толстая, яка опікувалася Тарасом Григоровичем. І ось Тарас Григорович описує, як прийшов туди з Семеном Гулаком-Артемовським, «и во время обеда произносились либеральные речи в честь моего невольного долготерпения. Я был польщен тем, как обо мне говорили. Семен [Гулак-Артемовский] заметил, что все аристократы, собравшиеся за столом, были худы, зелены, тощи, кроме несчастного изгнанника, то есть меня». Який уже тут «плаксивий старигань»! Блискуче іронічна, витончена людина.

— Оце стереотипне сприйняття Шевченка як співця, котрий «любив народ і ненавидів панів», що широко побутує ще й сьогодні, — дуже однобоке. Шевченко, до речі, мав слугу і, до певної міри, сам був паном: адже, коли йому присвоїли звання академіка гравюри, він автоматично ставав дворянином, просто формальностей оформити не встигли — Шевченко пішов із життя. До речі, він сам писав: «Якщо по правді вам сказать, то дуже вже мені й самому набридли тії мужики, та паничі, та покритки, — хотілося б зогнать оскому на коронованих главах…» Звичайно, він має на увазі своїх персонажів, але йдеться про те, наскільки широко сам поет сприймає реальність, не зациклюючись навіть на речах, які у його світогляді посідають важливе місце.

— У цих рядках відчувається самоіронія...

— Так, бо він не хоче ані внутрішньо, ані зовнішньо зливатися з образом ідейного борця за народ. Йому тісно в будь-яких рамках. Пригадую, як щиро здивувалися шевченкознавці, коли я процитував їм цей уривок. Реакція була дуже категорична: «Не може бути!», адже Шевченко — народолюбець, цей штамп і досі непохитний.

— Але ж хіба шевченкознавці не бачили раніше цього тексту?

— А цей текст, за Фрейдом, витісняється свідомістю, яка відмовляється сприймати парадоксальність поета. Сьогодні він каже: «Чорніші чорної землі блукають люди…», а завтра — «І світ Божий як Великдень. І люди як люди…» Як для будь-якої творчої людини, для Шевченка світ мінливий, до того ж він був психологом рівня Достоєвського.

Ми самі компрометуємо Шевченка тим, що так примітивно його трактуємо.

Одного разу чув інтерв’ю по телебаченні однієї пані-шевченкознавця. Молодий журналіст її запитав: «Чи можете ви сказати щось нове про Шевченка?» — маючи на увазі якесь нове прочитання життя та творчості. На це пані відповіла: «Так. Шевченко любив Україну». Свіжо, нічого сказати!..

Шевченко Україну не просто любив — він її глибоко знав і багато вивчав, зокрема як етнограф і мистецтвознавець.

До речі, Шевченко, чи не єдиний у XIX столітті, писав про архітектуру як про щось живе. Одного разу він написав про зразок допетрівської російської архітектури (він як слов’янофіл любив саме допетрівську епоху), а саме про п’ятибанну церкву, — що церковні бані «підносяться вгору і славлять Творця». В іншому місці пише про церкву в Переяславі, збудовану Мазепою (вона, до речі, й досі там стоїть): «Полувизантийщина, полурококо». А церква ця саме у переддень рококо і будувалася. Цей стиль на той час ще остаточно не сформувався і в архітектурі церкви ледве вгадувався. Шевченко ж це не тільки бачить, а й формулює. Ось за що його треба славити. Його, звичайно, славлять, але...

— …якось не так…

— Знаєте, мій онук, коли ще був зовсім малим, повсюди бачив пам’ятники Шевченку і зробив для себе висновок, що будь-який пам’ятник — це пам’ятник Шевченкові. Бачимо пам’ятник Хмельницькому, запитую його: «Хто це?» — «Шевченко». Бачимо пам’ятник Леніну. «Хто це?» — «Шевченко». На вулиці Лесі Українки стоїть її пам’ятник. Запитую: «А це хто?» — «Шевченко». Кажу: «Та як же може бути Шевченко, коли це жінка!..»

«Інтелектуально він формувався у російськомовному культурному середовищі»

— Якби образ Шевченка не «стерилізували» для цілих поколінь, то не виливалося б тепер на його голову стільки бруду.

— Безумовно. А потім пишуть, мовляв, що це у Шевченка за патології: мати душить дитину, батько ґвалтує дочку чи вбиває синів? Може, у нього у самого патологія? Для того, щоб глибоко розуміти поета, треба брати до уваги тодішній культурний контекст. У літературознавстві є таке поняття, як категорії романтичної культури. Романтики жахнулися, коли побачили, на що здатна людина. Раніше ж про людину говорили — «человек добр». І Шевченко пише: «Де ж ті люде, де ж ті добрі, Що серце збиралось З ними жити, їх любити? Пропали, пропали!» Гітлер спалив у печах шість мільйонів, Сталін упродовж кількох місяців тільки самих українців замордував кілька мільйонів. Це ж у голову не вкладається! Романтична культура описувала крайні випадки людського звиродніння, подекуди штучно гіперболізуючи. Але найсильніше це саме у Шевченка:

Стоїть кутя на покутi,

А в запiчку дiти.

Наплодила, наводила,

Та нема де дiти:

Чи то потопити?

Чи то подушити?

Чи жидовi на кров продать,

А грошi пропити?

— Для того, щоб цей біль уповні передати, романтики його абсолютизують.

— Саме так. І особливо рельєфно це звучить на тлі запевнень, що «человек добр». Можливо, цих жахіть у XIX столітті й не було аж так багато, але їх свідомо посилюють. Коли прийшли татаро-монголи, літописець написав — «мільйон народу прийшло», хоча насправді прийшло чотири тисячі, які просто все спопелили.

— Шевченко ж був значною мірою російськомовним?

— Так — і в побуті, і в творчості, зокрема прозовій. Та й не дивно, адже інтелектуально він формувався у російськомовному культурному середовищі Петербурга.

Втім, це жодною мірою не применшує його значення як українського генія. Для України Шевченко — спасіння. Ніколи українець не забуде своєї мови, якщо читатиме «Кобзар», бо це кладезь ідей і неймовірної сили виплеск сутнісних для українця переживань, що — найголовніше.

А яка проза у Шевченка!.. Але в нас нею нехтують, бо російськомовна — «невдобно якось». А росіяни, своєю чергою, кажуть: ну, це ж ваше — ми не втручаємося. В результаті Шевченко — «безхозний».

— А чіткої межі між росіянами та українцями Шевченко не проводив?

— Ні. Ми все-таки належали до однієї імперії. Та й ментально росіяни для українців не були чужими. Вони «інакші, але свої». Потрапляючи до Москви, українець не почувався іноземцем, хоча всі, і Шевченко в тому числі, чудово розуміли, що «Україна — не Росія». Коли Шевченко захоплено пише про Лермонтова, якого він обожнював, то каже: «Наш поет!»

Ми робимо велику помилку, «не помічаючи» його російськомовних прозових творів, бо тим самим збіднюємо не лише нашу, а й світову культуру.

Зрештою, якщо дотримуватися цієї дивної логіки, то Шевченка треба вважати українсько-російсько-казахським художником, адже він перший почав професійно зображати казахські пейзажі, і робив це бездоганно. У нього є акварелі європейського рівня. Є роботи, які надовго випередили свій час.

«Шевченкознавством у нас, на жаль, займаються представники так званого підлабузницького мистецтвознавства»

— В суспільному сприйнятті Шевченко-художник значно «програє» Шевченкові-поету. Наскільки це, на вашу думку, справедливо? І чи можна взагалі порівнювати його цінність у цих двох іпостасях?

— Думаю, що Шевченко-поет, а також і Шевченко-прозаїк, — у цілому переважає Шевченка-художника. Але якщо виокремити з близько тисячі його художніх робіт приблизно два десятки, то це будуть шедеври європейського значення. Наприклад, таким шедевром, виконаним у стилі бідермаєр, що жодним чином не програє європейському живопису, є портрет дружини коменданта Ускової з дівчинкою Наташею. Ще одна надзвичайно сильна робота, яку тривалий час «соромилися» публікувати — «Розп’яття», де ми бачимо не просто сюжет, а зіткнення світової пітьми та світла.

Натомість є роботи не такі сильні в художньому плані. Візьмімо офорт Шевченка «Дари в Чигирині». Сидять три посли — російський, польський і турецький — у палаці Богдана Хмельницького з дарами, чекають доки він до них вийде. Коли цю роботу описують як річ високомистецьку, я не можу з цим погодитися: вона млява, але, з іншого боку, — цікава як реконструкція історичного сюжету. У цій-таки серії є офорт «Судня рада», яким Шевченко хотів протиставити привселюдний народний суд бюрократичному. На картині десь у тіні, за рогом, видніється чиновник-п’явка, що залагоджує якісь свої темні справи, бере хабаря. Але візуально це протиставлення світлого і темного не спрацьовує — замало активності. Згодом він навчився художньо підкреслювати такі смислові контрасти.

Втім, до сьогодні шевченкознавством у нас, на жаль, займаються представники «підлабузницького мистецтвознавства».

— Що це означає?

— Хоч би що зробив Шевченко, вони кажуть: «Геніально!». Тим самим компрометуючи Шевченка. Бо не всі його роботи однаково сильні з художнього погляду. Це, до речі, проблема всієї української культури. Скажімо, у Тичини є сорок томів, а з них лише приблизно два десятки творів роблять йому славу як поетові світового рівня. Але якщо ви прочитаєте всі сорок томів, то, найімовірніше, будете розчаровані, бо ці видатні твори просто «розчиняться» у решті.

Одного разу приїхав московський фотограф із завданням від своєї редакції, яка готувала матеріал до Шевченкового ювілею, і фотографує його ранні, не дуже сильні в художньому плані речі. Та й каже, ну що ж ви, мовляв, українці, все «геніально, геніально», ми ж знаємо геніїв — Гойю, Делакруа… А я йому відповідаю — ходімте-но трохи далі, і показую кілька Шевченкових акварелей. Одна з них — «Захід сонця на Каратау», намальована під час геологічної експедиції. Він був вражений, каже: «Це ж сильніше, ніж волошинські акварелі!» У Волошина є акварель «Захід сонця на Кара-Дагу», а в Шевченка на акварелі лише захід сонця і — камінь, як у Третій День Сотворіння Світу, коли ще немає ані тварин, ані рослин, а лише камінь...

Потім підводжу його до картини 1859 року «Натюрморт», на якій зображено жіночу статуетку зі спини, а на стіні, в невиразному інтер’єрі, з якого й не зрозуміти, де закінчується інтер’єр кімнати, а де починається відкритий простір, майже в повітрі висить годинник …без стрілок, як це через сто років повторилося в кінокартині Інгмара Бергмана «Сунична галявина». Та найголовніше — це статуетка, яка зображена як ЖИВЕ тіло! Ти вперше дивишся і впевнений, що перед тобою — жива натура, а потім приглядаєшся і бачиш, що це статуетка на постаменті. Це ж чистий сюрреалізм! А коли у світовому мистецтві з’явився сюрреалізм?

На те, що, зокрема, ця робота Шевченка — приклад сюрреалізму в середині XIX століття, першою звернула увагу Валентина Маркаде, французька мистецтвознавець, авторка книжки «Історія українського мистецтва».

Коли ж я поділився своїми міркуваннями з мистецтво­знавцями-традиціоналістами, то перша реакція була дуже ворожа: «Не притягуйте Шевченка до цього авангардизму!.. Шевченко нічого спільного з модернізмом не має!..» і т.д. Я їм кажу, що це — бачення французького мистецтвознавця… Та де там — ніхто й слухати не хотів. Те, що не вкладається в уже сформовану концепцію, просто проходить повз свідомість.

— Найвідоміші роботи Шевченка виконані у традиційних академічних жанрах.

— Так, завершені роботи переважно представляють академічні жанри. А ось у роботах ескізного характеру в нього майже всюди домінує абстрактна форма: йому важливо, як іде лінія, яка вібрація, які плями, а сюжет як такий — другорядний і часто взагалі не проглядається. А це, за словами В.Маркаде, переддень абстракціонізму. На її думку, Шевченко-художник — це український Пікассо XIX століття. У Шевченка є «Волзький пейзаж», намальований лінійно, без світлотіні, так, як у XIX столітті не малював ніхто.

В ескізі до поеми «Слєпая» фактично не видно людських постатей, а зображення перетворено на лінію й на плями, і перше враження — не від сюжету, а від самої живописної матерії. І це характерно для Шевченкового естетичного сприйняття світу — для нього на першому місці мистецька матерія.

Описуючи ескіз Брюллова до «Останнього дня Помпеї», він не писав про сюжет — мовляв, зліва направо хтось біжить, а написав: «Ловко начерченный пером, слегка попятнанный сепией». І все... А про себе в дитинстві Шевченко одного разу написав: «В реке купался кубический мальчик» (Шевченко був опецькуватим хлопчиком.) Я подумки пожартував: ось і кубізм зажеврів.

«До останнього часу заборонялося публікувати автопортрет Шевченка, на якому він оголений»

— Судячи з ваших слів, сьогодні у трактуванні творчості Шевченка з «совєтських» часів не так уже й багато змінилося?

— «Совок» живучий. У нас ще й досі багато що забороняють або сприймають викривлено. Так, скажімо, до останнього часу заборонялося публікувати автопортрет Шевченка, на якому він зобразив себе оголеного. Навіть у повному зібранні творів 1964 року, де, здавалося б, має бути все, цього портрета немає! Ось в академічному виданні Пушкіна подано його нецензурну лексику, яку він дуже полюбляв вживати, — без крапочок на місці матюків, бо це ж академічне видання, де має бути все. А тут забороняють, бо як це: пророк — і раптом голий? А річ надзвичайно гарна! Шевченко зобразив себе як мандрівного Меркурія. І не так там усе відверто прописано, як, скажімо, в Дюрера, який вважав, що все, створене Богом, гідне того, аби його малювати з повагою.

Були в мене суперечки і з фрейдистами. Одного разу ходили музеєм, а в Шевченка є роботи, на яких зображені по пояс оголені чоловіки — в експедиції. У фрейдистів очі заблищали: «Ага, зрозуміло, — нетрадиційна орієнтація». Я кажу — даруйте, та ж натурниць в експедиції не було, він і так потай малював! Йому ж цар заборонив малювати, і він просив своїх товаришів позувати, бо понад усе боявся втратити кваліфікацію художника. А ця кваліфікація вимірювалася в умінні малювати оголену натуру. Шевченко казав: «Десять лет неупражнения могут скрипача-виртуоза превратить в кабашного балалаечника». В академічний період він же малює оголених натурниць — і нічого. Одна німкеня-натурниця в нього закохалася, називала його «Чевченко», то Шевченко так і підписав рисунок, на якому вона була зображена, — «Чевченко». Дотепний був чоловік.

…Сьогодні, на мій погляд, українські дослідники не готові говорити про світовий рівень Шевченка-художника. Хотілося б, аби молоді мистецтвознавці внесли якийсь свіжий вітер в образотворче шевченкознавство. Але найближчим часом цього, напевно, не буде, і Шевченко як художник і надалі залишатиметься трохи нівельованим. Та все ж певний рух із часом відбуватиметься. Сподіваюся, нове покоління мистецтвознавців розставить усе на свої місця.

До речі, про все це починали говорити мистецтвознавці 20-х років, але ж їх усіх розстріляли…