ДУМА ПРО КАЛЕНДАР

Велику професійну радість автору цих рядків, основоположнику політологічного кінознання (див. «ДТ» за 17 березня ц.р.), принесли події останніх днів. Не далі як минулого понеділка Президент фактично приєднався до нашого науково-мистецтвознавчого тлумачення епізодів і сцен поточного «касетного скандалу». Він цілком справедливо визначив як «фарс» саму можливість практичної реалізації його власної пропозиції - заприсягтися на Конституції в непричетності до злочинних дій. Проте як старший за стажем у професії і гарант чистоти її теоретичних основ я не можу не зауважити колезі, що мотивації згаданого жанрового визначення обрано ним не цілком переконливі. Річ у тому, що фарсова природа певного явища в кінематографі нашого життя залежить зовсім не від частоти повторення цього явища, як гадає Леонід Данилович, а від ступеня реальної обгрунтованості факту чи акту (у нашому випадку потреби клястися на Конституції) навіть в одноразовому виконанні. Адже присяги, проголошувані в контакті з сакральними текстами, а саме Конституцією чи Біблією, набувають сакрального змісту винятково за умови безсумнівно побожного ставлення того, хто клянеться, до духу й букви залученого в ритуал тексту. У противному випадку, як саме собою зрозуміло, клястися цілком можна було б і на телефонних книгах. Тим часом десь понад рік тому мій колега-гарант недвозначно висловлював глибоку незадоволеність текстом чинного Основного Закону й підтримував усенародний референдум з суттєвого перетворення документа, що гарантує. На щастя, чергова воістину фарсова проблема переприсягання гаранта на новій редакції Конституції так і не виникла. Утім, і факт, який зберіг своє місце в нашому «фільмі», - привселюдно проголошений намір клястися на критично сприйманому тексті - цілком відповідає жанровій кваліфікації наявного Основного Закону нашим високошановним гарантом. Підбадьорений найвищою підтримкою моїх методик, дозволю собі розвинути деякі зовсім свіжі мотиви вітчизняної «фарсології» до їхнього логічного тріумфу.

Дефекти детективності

Є такий старий анекдот. Викинули якось біля глухого поліського села ідеально підготовленого американського розвідника. Закопав він парашут, вбрався у ватник і кирзачі, засунув біломорину в зуби та й вийшов із лісу в чисте поле. Бачить, бабця корову пасе. Він її і запитує чистою українською: «А чи далеко до станції, бабуню?» А та відповідає: «Так я тобі, шпійону поганому, і сказала!». Той: «Ти чого? Який же я шпійон?» А вона: «У нас зроду-віку тут негри не водилися...» Ось цю ситуацію й нагадав мені той недавній епізод нашого касетного фільму, де група правдошукачів залучила до розслідування «справи Гонгадзе» славнозвісне західне агентство «Кролл». З хворобливим реалізмом я жваво уявив собі таку мізансцену: десь у таращанських лісах заокеанські детективи (можливо, й африканського походження) через перекладача розпитують місцевих селян: а чи не бачили ті щось підозріле в цих місцях десь півроку тому? Чи не правда, таке уявне мізансценування допомагає дуже точно визначити ступінь серйозності намірів тих, хто найняв «Кролл»? Причому наймач також заприсягся опублікувати навіть найжахливіші результати розслідувань.

Або от ще одна група експертів-детективів, цього разу з російської північної Пальміри, авторитетно оприлюднила версію, яка давно, але бездоказово хвилювала бездіяльні уми дилетантів. За цією версією і саме зникнення Гонгадзе, і вся касетна веремія нібито «замовлені» під попередньо отримані записи вельми недружніх висловлювань Президента про журналіста. Не знаю, драматурги якого «табору» стоять за цим мужнім викриттям анонімних сил, але громадянський і професійний обов’язок вимагає від мене як політикомистецтвознавця категорично заявити: такий сценарій має явно антипрезидентський характер і кульгає відразу на обидві ноги. Ось права: якщо припущення про попередність «замовлення» виправдане, то в неймовірній куряві скандально обрушується останній бастіон самооборони влади - заперечення істинності саме й лише гонгадзевського фрагмента підслухування. Бо навіщо «замовляти» злочин під звукову фальшивку, коли її завжди можна виготовити заднім числом? Ліва нога цієї версії взагалі загрожує відмовити: якщо убивство здійснено-таки «під» магнітний запис, то чому задовго до Таращі й опублікування касет прокуратура та правоохоронні органи фактично відвернули всі підозри від справжнього «сценариста» та викликали їх на себе проявами особливого ставлення до «справи» Гії? Відомо, що прохання ще живого журналіста про захист проігнорували, загони спеціального призначення перешкоджали інтернетівській конференції колег Гонгадзе з його «справи» й т.п. Думка про те, що відповідні офіційні структури діяли на користь неназваних зарубіжних спецслужб, осоружна моєму патріотичному почуттю, і я її з порога відмітаю.

Нарешті, остання та кінематографічно найприголомшливіша новина, яка взагалі зведе нанівець усі ганебно марні зусилля імпортних детективів і сенс усяких експертиз. Днями Президент країни прямо заявив, що добровільно піде у відставку (тут була ефектна пауза)... 2004 року. Тобто після закінчення законних повноважень. Тобто: незалежно від результатів будь-яких розслідувань. Тобто: уся детективно-правдопошукова й експертна частина подій із цього моменту взагалі НЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ. Звісно ж, наше політичне життя та розумування «чистих» політологів продовжуватимуться, але моя мистецтвознавча місія на цій ділянці себе вичерпує. Бо всім зрозумілий, але відтягнутий відмовками й викрутами момент істини таким чином настав, розв’язка відбулася, і переможця в колізії визначено. А піші походи «фарсячої» молоді за правдою автоматично виявляються проявом її власного лицемірства. Бо правда - у словах Президента про свою незмінюваність. Усе так. Але, як кажуть в Одесі, я маю зробити з даного приводу свою особливу сенсаційну заяву, оприлюднити мною особисто добутий (цілком легальним шляхом) викривальний документ, а заодно - новітню версію «касетної справи». Отже…

Сценографія календаря

Під час останніх виборів у районних штабах одного з претендентів на роль президента будь-який перехожий, на кшталт автора цих рядків, міг за реальною на той час собівартістю, тобто безплатно, стати власником настінного календаря на 1999-2000 рр. Сьогодні цьому за багатьма значеннями історичному документу й зовсім ціну не складеш. Річ у тому, що даний розклад на фінал українського міленіуму і змістовно був воістину пам’яткою епохи. Основне поле досить великого аркуша, пофарбованого в відтінки державного двоколора, займали портрети сорока видатних особистостей, котрі, на думку кандидата в лідери нації, були її гордістю у минаючому тисячолітті. Фактично календар представляв ізоконцепцію українського минулого й сучасного - як це бачили культурологи відповідного агітцентру. Таким чином, виборцю пропонували проголосувати не лише за нового президента, обличчя котрого фігурувало в цьому ряду, а й за його версію історії та культури Батьківщини. У разі успіху електорату належало до кінця століття (що збігалося з закінченням літочислення календаря) жити за культурологічною програмою, яка восторжествувала.

Патріотично-імперативний, із певним відтінком чи то торжества, чи то погрози титул календаря повідомляв: «Знай наших». Проте фінальний слоган, явно переведений з російської, заспокоював: «Все буде добре». Між цими маніфестаціями твердої впевненості в минулому й майбутньому декорована геральдичними кущами рідного соняшника й віньєтками з кетягами розміщувалася галерея національних кумирів або тих, кого даний кандидат у президенти визнав «нашими». Ось ці персоналії в тому порядку, як їх подано (зліва направо та згори вниз): Роксолана, Олег Блохін, Ада Роговцева, Павло Рибалко, Леся Українка, Микола Гоголь, Іван Франко, Олександр Довженко, Михайло Грушевський, Григорій Сковорода, Сергій Бубка, Володимир Великий, Анатолій Солов’яненко, Ніна Матвієнко, Петро Сагайдачний, Тарас Шевченко, Леонід Кучма, Андрій Шевченко, Соломія Крушельницька, Борис Патон, Максим Рильський, Іван Мазепа, княгиня Ольга, Нестор Махно, Леонід Кравчук, Володимир Вернадський, Валерій Лобановський, Богдан Хмельницький, Віталій Кличко, Іван Кожедуб, Ярослав Мудрий, Леонід Каденюк, Софія Ротару, В’ячеслав Чорновіл, Ганна (королева Франції), Богдан Ступка, Петро Шелест, Шолом-Алейхем, Данило Галицький, Микола Амосов.

Як читачеві легко здогадатися, ця візія вітчизняної історії належить колам єдиного в цьому переліку претендента в президенти - Леоніда Даниловича Кучми. Вони обидва перемогли - і концепція календаря, й особистість нинішнього Президента. Таким чином, вибір народу перетворив цей календар на пам’ятку історії втретє. Звісно ж, такий документ гідний вивчення на академічному рівні, але, випереджаючи цю фундаментальну аналітику, хочу запропонувати й свої побіжні спостереження. По-перше, відразу ж помітно, що розташування портретів не підпорядковано ані хронологічному, ані ієрархічному принципу. Правда, де-не-де проглядається статевий критерій чергування облич та імен («хлопчик-дівчинка»), але упорядники не знайшли, певне, у нашій історії досить видатних жінок, аби задовольнити і його. Вийшло 32:8 на користь сильної статі. Можливо, концептуально значимі тут і інші кількісно-пропорційні співвідношення. Приміром, судячи з календаря, тисячоліття прославило нас п’ятьма спортсменами й п’ятьма вченими, у той час як діячів художньої культури й керівників держави тут також порівну, але вже по дюжині осіб із кожного боку. Напрошується історіософське узагальнення: фізична культура й наука в нашому народі ідеально збалансовані, але над ними, проте, домінують так само взаємно гармонійні державна воля та творчий геній. За цією логікою можна нескінченно заглиблюватися у вивчення кожної з категорій. Скажімо, якщо серед спортсменів, котрі ввійшли в нашу історію, ми бачимо відразу трьох футболістів-динамівців, одного боксера й одного стрибуна з жердиною, то можливі відразу два етноантропософські висновки: 1) кулачна майстерність і стрибки вгору для нашого народу менш характерні, ніж футбольна пристрасть, і 2) «Динамо» - чемпіон.

Іншим критерієм для авторів «календаря пошани», як видно, послужив факт політичної значимості присутності даної особи в даній добірці. Так, із двох «перших» українських космонавтів - Павла Поповича та Леоніда Каденюка - обрано другого, хоча, на відміну від першого, він своїм польотом зобов’язаний країні, громадянином якої не був. Або хтось волів би замість чудової Ади Роговцевої побачити тут ще неповторнішу Наталю Ужвій, а замість приголомшливого Богдана Ступки - Амвросія Бучму. Такий користувач календаря зовсім при тому не враховував би чинник політичної лояльності саме обраних кандидатур. А за присутністю в «пантеоні» портрета Петра Шелеста можна навіть точно датувати цей документ першим туром виборів-99, оскільки саме тоді класична синусоїда стосунків влади з комуністами тимчасово вигнулася в бік толерантності. У другому турі такі календарі напевно не роздавали. Скоріше спалювали нереалізовані залишки 200-тисячного тиражу.

Нарешті, в аналізованому пасьянсі нашої національної гордості можна зустріти і справжні художньо-образні рішення, що тішать моє мистецтвознавче око. Деякі іконічні прийоми просто інтригують своєю незбагненністю. Приміром: чому зображення князів Володимира і Ярослава, а також гетьмана Мазепи запозичені відповідно з одно-, дво- й десятигривневих купюр? Чи не натяк це на глибину коріння вітчизняного монетаризму? Зате інші монтажно-композиційні вигадки просто підкуповують своєю образною прозорістю та демократизмом адресації. Так, після портрета професійного українського більшовика (уже сказано, яким дивом він тут опинився) відразу йде фото також не цілком «нашого» письменника Шолом-Алейхема, що миттєво активізує у певних верствах електорату характерний для них асоціативний ряд, де поняття «комуніст» і «єврей» завжди стоять поряд і точнісінько в такій самій послідовності. У такому інтерпретаційному ключі особливою культурологічною і навіть пророчою міццю вирізняється відтворений на цій сторінці фрагмент фатального календаря. Тут у діагональних монтажно-композиційних співвідношеннях ми можемо бачити видатного виконавця різноманітних ролей Богдана Ступку, котрий, з одного боку, просторово й поіменно сполучений із «парсуною» видатного гетьмана Богдана Хмельницького, роль якого актор тоді щойно тріумфально зіграв. З іншого боку, фото артиста за тим самим геометричним і змістовним принципом співвіднесено з портретом нині діючого «гетьмана», котрий у ті дні змагався за «булаву» на новий термін і в запалі боротьби пообіцяв генію лицедійства в разі перемоги фінансувати блокбастер про третього гетьмана - Мазепу (його десятигривневий трохи далі, другий у третьому ряді). З історичної дистанції ми вже знаємо, що все так і вийшло. Усі отримали по булаві. Причому до бутафорської мазепинської акторові додали й цілком реальну міністерську. Очевидний неабиякий прогностичний потенціал нашого календаря, здатного, як бачимо, указувати на прийдешні таємниці долі Батьківщини. І що дуже важливо для автора цих рядків - розгадати пророцтва можна лише через синтетичне сприйняття кіно та дійсності. Якщо ж це здається натяжкою і подібні розшифровки заднім числом календарних «знамень» читач цінує не дорожче виїденого яйця, пропоную йому практичний і суто науковий експеримент. Давайте разом, але незалежно одне від одного витлумачимо як прогноз на майбутнє нашої країни інший монтажно-композиційний ряд цього самого фрагмента, а потім, за можливості, звіримо наші трактування. Отже, зверніть увагу: по горизонталі образ Президента ніби за задумом упорядників упосереджує Шевченка-поета й Шевченка-форварда, а по вертикалі (знов-таки через футбольну ланку) спускається до образу першого секретаря ЦК КПУ. Щастя вам, кінополітологи!

Звідки ростуть ноги

Законне питання: а яке, власне, відношення все це має до касетної справи? Відповідаю. У руслі вже запущеної версії про «замовленість» скандалу «під підслухування» з кінематографічних позицій висуваю набагато правдоподібніший варіант: скандал «замовлено» за більш раннім сценарієм, як-от «під» оприлюднений вище програмно-історичний календар. Ось звідки ростуть ноги нашої кризи! Ця обставина робить уже формально недійсний документ учетверо історичнішим! Хоча в його галереї-списку подано далеко не всі прямі фігуранти нинішніх подій, суть того, що відбувається сьогодні в Україні, точно реалізує девіз-наказ календаря на межі епох - «знати наших!» І хіба саме в переддень завершення календарного відліку ми не почали просто-таки неймовірно багато нового дізнаватися про «наших»? Причому аж ніяк не з тривіальних за змістом матеріалів Мельниченка, а з національного «кіно», для якого підслухування послужило лише зав’язкою. На публічний огляд відразу вивернувся своїм потаємним виворотом практично весь «наш» політикум, «наша» правоохоронна система та приватні персоналії. А найприголомшливіше, кульмінаційне в сюжеті «наше» відкриття про самих себе я вже згадав: ми живемо в країні, де, незалежно від рівня компрометації вищої влади та ступеня доведеності найтяжчих звинувачень, система управління сама змінюватися не збирається.

Проте ніхто нині не сумнівається, що в історії України вкотре настав критичний період. Така вже властивість історичних календарів, і вони ні в кого не запитують на те дозволу. Ми вже здогадуємося, у чому суть моменту: готується до видання новий варіант НАШОГО літочислення. Як відомо, рубежі подібних календарних циклів неминуче пов’язані з деякими незручностями для добромисних і політично незайманих громадян. У зв’язку з цим переконливе прохання не лякатися деяких непоказних за формою, але життєстверджуючих за суттю проявів. Так, цілком можлива неприпустима оклеєність архітектурних споруд різної форми сторонніми текстами, обурлива засміченість вулиць відходами патріотизму й навіть окремі випадки нетактовного поводження бійців загонів спеціального призначення з демонстрантами й навпаки. Даруйте за тимчасові незручності. Така вже фаза нашої політичної історії.