Драйв майдану

Гримить музика. Щуплий чоловічок у шахтарській касці розповідає анекдот за анекдотом — здається, він придумує їх на ходу. Всі як один політичні. Публіка навколо сміється. Задні ряди не розчули й просять повторити. «Панки за Ющенка!» — доноситься згори. Нічого собі... «Is it a revolution? — запитує хтось за плечем. — Yes, I hope». Дедалі більше все це схоже на величезний фестиваль, який заполонив столицю в незручний для цього час.

Ситуація біля АП і справді трохи хм... карнавальна. З одного боку помаранчевий кордон, з іншого, як їх тут називають, «маски-шоу». Варта втомилася — це видно з облич, опущених щитів і піднятих забрал. «Помаранчеві» висять на машинах із піском і бетонними блоками. Чоловік у жовтому дощовику зістрибує з кузова. «Тьфу, бруд який. На пісок більше не полізу. Не могли всі машини бетоном навантажити...» Особливо цікаві влізли на стовпи з дорожніми знаками. Навколо безліч закликів «Не стріляй!» — як написаних від руки, так і надрукованих у друкарні. Не віриться, що хтось стрілятиме. Проте від бутербродів і чаю варта все ще відмовляється. А тим із помаранчевого натовпу, хто співає, вже підтягує. Щоб не заснути, напевно. Може, така логіка цього карнавалу.

Майдан миттєво все підхоплює. Варто комусь одному придумати якийсь оригінальний трюк, він одразу стає «хорошим тоном». Комусь спала на думку ідея використати трофейну (що залишилася від табору «януковичів») бочку як барабан. Незабаром уздовж вул.Грушевського по крайці Маріїнського парку сиділо чоловік двадцять шаманів і вибивало на бочках прості, відомі всім ритми революційних гасел.

Пісенька кота Леопольда про те, що «неприятность эту мы переживем», після відомого виступу прем’єр-міністра стала одним із найпопулярніших номерів програми Майдану — вже наступного дня її виконували хором. Тут узагалі багато співають хором — від галицько-повстанських пісень до того ж таки кота Леопольда.

Фестивальний одяг — особлива стаття моди Майдану. Тут уже з третього-четвертого дня акції протесту самодостатність помаранчевого елемента поступилася місцем фантазії. Головний елемент — помаранчеві (жовті) стрічки. Спочатку їх просто в’язали на чому могли — головах, руках, ногах, стегнах та інших цікавих місцях. Тепер можна побачити справжні твори мистецтва моди — стилі варіюються від пишних кринолінів і комірів епохи Відродження до зухвалого фольку.

Логічним апофеозом медійно-розважального компоненту протестних акцій стало повідомлення Der Spiegel, що брати Клички ініціювали міжнародну телекомпанію на підтримку Ющенка, в якій планується участь Ф.Беккенбауера, Б.Беккера, Стінга, Джо Кокера, Кріса де Бурга та інших зірок музики і спорту.

Чим різняться акції протесту на Майдані та мітинги на підтримку прем’єр-міністра? Власне, фестивальністю. Наявністю чи відсутністю жахливого провалля, що відокремлює сцену від натовпу. Можливо, це особливість поп-музики та її корінна відмінність від року, але Вакарчук і Скрипка так відчутно близькі кожному на Майдані, а Тая Повалій і Наталя Могилевська, підвезені й відвезені відразу після виступу в закритих машинах, настільки далекі від народу, що навіть порівнювати якось незручно. І репак про «нас не подолати» звучить набагато переконливіше, ніж інфантильне «лай-лай Януковича выбирай». А може, просто так повелося ще з нашого дитинства, що «рок — це музика протесту»? Просто тоді, в дитинстві, ми ще не могли пояснити, проти чого протест...

Можна зрозуміти деяких виконавців, які цими днями «змінили орієнтацію» (політичну). Частина їх чесно заявила про те, що підтримувала провладного кандидата за гроші. Частина стверджує, що лише тепер у них відкрилися очі на правду. Зрештою, не має значення, як вони самі це пояснюють. Вони прийшли, тому що не змогли встояти перед нормальним для кожного артиста бажанням бути зі своєю публікою, купатися в промінні її енергії. Їх вабить драйв Майдану, як метеликів світло.

Рок-фестиваль на майдані об’єднаний із фестивалем народної творчості — не тієї, якій влаштовує оглядини Мінкульт, а справді народної, що виникає
з-під рук анонімів прямо на вулиці. Це снігові барельєфи та скульптури, які прикрашають стіни службових приміщень і Маріїнський парк. Першого снігового дня лідирували яйця. Пізніше з’явилася мода виліплювати зі снігу букви й протестну символіку. Снігові барельєфи на Кабміні наводять на думку про будинок рейхстагу у травні 45-го — імена, міста, слова «перемога», «свобода» тощо. Особливо настирні фарбують снігові написи помаранчевими маркерами. Хоч як дивно, зробити напис більш довговічним матеріалом нікому на думку не спадає.

Очевидно, саме карнавальна атмосфера дозволила (принаймні дозволяла досі) уникати серйозних конфліктів передусім між учасниками «помаранчевої революції» і прибічниками В.Януковича. Налаштовані на жорстке протистояння з можливим переходом до рукоприкладства, замість очікуваного ворога вони зустріли святкову юрбу. І яскрава ілюмінація, музика та доброзичливість людей приваблювали «біло-голубих» набагато більше, ніж холодний табір, незручні потяги й автобуси з «сержантами», які намагалися всіх вишикувати в колону і повести невідомо куди. Тому вони запитували «зайву стрічку», брали їжу з рук людей, яких ще донедавна вважали ворогами. Вони не змінили свого погляду щодо Ющенка та Януковича, давайте будемо в цьому відвертими. Але змінилося їхнє ставлення до нас. Хіба цього мало? Саме тому вони втікали від своїх «сержантів» — слухати музику, знайомитися з дівчатами, грітися біля вогнищ, продовжувати політичну дискусію з ідеологічними противниками в найближчій наливайці, з якої мало хто повертався ночувати в незатишний табір.

Фестивальна атмосфера підтримує в народі бадьорість. Ритмічна музика, можливість підспівати, продекламувати хором речівку-другу, помахати стрічками, покрасуватися в божевільному костюмі, виліпити зі снігу величезне яйце чи написати снігом-таки на стіні Кабміну назву свого села, взяти участь у костюмованій процесії — все це не дає занудьгувати й зневіритися. Речівки-лозунги, які з величезним задоволенням вигукує Майдан, змішання прапорів і мов, академічна музика й театральні постановки для півмільйонного натовпу — все це створює відчуття прямого влучення в якийсь постмодерністський хепенінг.

Особливо захоплюють деякі речівки. Дивним чином одна з основних — «Нас багато. Нас не подолати», у початковому варіанті — «Ми разом. Багато. Нас не подолати» — і за змістом і, головне, ритмічно збігається з девізом латиноамериканських повстанців «El pueblo unido jamas sera vencido». Звісно, ті, хто з особливим захопленням промовляє цю речівку нині, навряд чи особливо поінформовані про героїчну боротьбу латиноамериканських народів і, відповідно, про їхні девізи. І неодмінний чорний Че Гевара на червоному тлі, який майорить над Майданом, для більшості з нас — персонаж роману Пелевіна... Та виявилося, що і ті, хто читав «Болівійський щоденник», і «дженерейшн Пі» однаково охоче підхоплюють усю цю символіку, нітрохи не переймаючись тим, що цей «вічний революціонер», одержимий ідеєю світової революції, ну ніяк не співвідноситься ні з захистом «демократичних цінностей», ні, тим паче, зі створенням «національної держави». Для нашої революції це вже навіть не символ — це карнавальний атрибут. Так само, як деякі речівки, що декламуються поруч із «офіційними», наприклад: «Ющенко — Європа, Янукович — ж...» Звичайно, нецензурною лексикою на вулицях нашої славної столиці нікого особливо не здивуєш, але щоб ось так хором...

Усього сказаного цілком досить, щоб зрозуміти: громадяни України беруть участь у безпрецедентних акціях протесту — і безпрецедентність не лише в розмаху та кількості учасників (хоча і проти цього не посперечаєшся), а й у формі проведення акції. Мітинг-концерт-дискотека в режимі нон-стоп, у супроводі процесій, запуску повітряних куль, неофіційного конкурсу плакатів і графіті на снігу. Все це має так мало спільного з мітингами періоду боротьби за незалежність, на яких покриті сивиною та славою дисиденти й політв’язні проголошували полум’яні промови, а слухачі, спочатку зацікавлені, швидко стомлювалися і незабаром розбігалися.

Мітинг на Майдані інтерактивний і спрямований на найрізноманітніші аудиторії — різні за ідеологією, віком, майновим статусом тощо. Організатори вчасно зрозуміли, що періодичним скандуванням гасел утримати таку масу на Майдані не вдасться. А може, ні при чому тут організатори — всі ці «дискусійні клуби», плакати, графіті та інші «супровідні акції» були спонтанними. Кожен робив те, до чого лежала душа, — діти у віці від шести до 66 ліпили зі снігу яйця, суворі чоловіки йшли в патрулі, жінки похилого віку, готові пожаліти всіх і вся, несли теплий суп і котлети жителям наметового містечка, пікетникам, міліціонерам та всім бажаючим.

Усе це перетворило акції протесту на свято свободи, що дало фору таким старанно підготовленим і розрекламованим святам-гулянням, як День Незалежності та День Києва. І притому все відбувається дивовижно мирно, особливо якщо врахувати, що основна мета акції — вияв громадянської непокори.

В організаторів був привід стривожитися «фестивальністю» настроїв: стало зрозуміло, наприклад, у минулі вихідні, що частина публіки приїхала просто потусуватися — пострибати, послухати музику, погуляти з карнавальними процесіями — і хутенько повернутися додому. Деякі фірми вирішили використати протестні акції в рекламних цілях — на Майдані серед інших можна було побачити прапори з емблемами фірм і торгових марок. На фестивалях це звичайно називається «наші партнери». А під час революції? Втім, виробників можна зрозуміти — гріх не скористатися такою рекламною можливістю. До того ж, швидше за все, цілком безплатно.

Насторожує організаторів і загальна фестивальна благодушність, яка дедалі більше опановує публіку в цій неагресивній атмосфері. Люди й самі стають неагресивними, отже, безпечними. Для організаторів це навряд чи прийнятно, якщо, звісно, у них наміри серйозні. Та, як засвідчили події під Верховною Радою, штурм адміністративного будинку може пройти в режимі взяття снігового містечка. У кожному разі, поки що ніхто особливо не опирається. А ось про можливий опір, здається, забувають «помаранчеві люди», які з гиком з’їжджають на п’ятій точці зі зледенілої гірки Маріїнського парку. Тому останніми днями з трибуни мітингу дедалі частіше лунають заклики «ставитися серйозно» до подій, нагадування, що «це не рок-концерт», після чого, втім, на ту саму сцену виходить чергова рок-група. Загалом, самба — но, трабахо — сі...

У фестивальній атмосфері Майдану є як плюси, так і мінуси. Але одне, мабуть, можна сказати незаперечно: розрізнену публіку, яка прикипіла до своїх індивідуальних телевізорів, що настирливо годували нескінченною і досить несмачною жуйкою, вдалося виманити на Майдан і об’єднати в щось сильне й одночасно благодушне. Хтось скаже — «у натовп». Хтось скаже — «у народ». Чи «у націю». Чи ще якесь слівце підбере. Та хоч би як нас назвали, ми залишаємося на Майдані. Нам не потрібні «апельсинчики з наркотиками», якими нас нібито підгодовують, — нам і гарячий чай у кайф. І не запитуйте, що таке драйв. Виходьте на Майдан.