Драматург і режисер Микола Халезін: "Коли всі мої друзі опинилися у в'язниці КДБ, з Білорусі довелося виїхати"

Білоруський Вільний театр, фактично заборонений у рідній країні, став суперуспішним театральним проектом у Європі.

Фестивалі й гастролі в 40 країнах на п'яти континентах, європейський приз "Європа - Театру", премія Французької Республіки, британський приз Freedom to Create, американські нагороди Atlantic Council та Obie, головний приз Единбурзького фестивалю First Fringe, приз Index on Censorship. Рецензії на вистави Вільного театру виходять у провідних світових ЗМІ: The New York Times, The Guardian, Washington Post, The Independent, Le Mond, The Times, Financial Times, а патронами театру були або є такі видатні особистості, як британський драматург Том Стоппард, актор Кевін Спейсі, екс-президент Чехії Вацлав Гавел. Керівник театру драматург і режисер Микола Халезін - людина з абсолютно унікальним і безцінним досвідом, який поєднав і успішну інтеграцію у світовий театральний простір, і глибоке розуміння театральної ситуації в пострадянських країнах.

- Почнемо, напевно, з самого початку, оскільки ви, будучи добре відомим на Заході, не настільки відомі в Україні. Тому особливо цікаво, як ви прийшли до ідеї створення свого Вільного театру? Коли й чому виникло оце відчуття - все, треба займатися принципово іншим? І чому саме театр?

- Театр був у моєму "минулому житті": наприкінці 80-х - початку 90-х років. Тоді я пішов з економічного університету і зайнявся творчістю - ми з двома партнерами створили театр, заробили грошей на зйомках кіно і побудували собі дуже комфортну сцену. Театр розвивався, був дуже популярним, я відкрив іще й Центр сучасного мистецтва. Але роки були суворі, і нашу сцену "віджав" собі один з найбільших банків Білорусі. Загалом, усе дуже символічно для тих часів.

Потім до влади прийшов Лукашенко, і відразу почали вмирати всі культурні ініціативи. Друг, відомий білоруський видавець, запросив мене робити газету, і я погодився. Але як тільки газета стала популярною, влада її закрила. Потім іще одна спроба, ще одна... У підсумку - три видання, якими я керував, закривалися, щойно набравши популярність і аудиторію. Виходу не було, і сталося те, що мало статися в епоху диктатури: я виявився виштовхнутим у політику. Займався політконсалтингом, маркетингом недержавних організацій, соціальними кампаніями. І в якийсь момент у політичному середовищі стало нестерпно тужно. Потрібна була антидомінанта, і я згадав про театр, написав п'єсу. Вона почала збирати призи на конкурсах по всій Східній Європі, а потім і Західній. Потім нею зацікавився Олег Меншиков, але її в нього перекупив Олег Табаков для МХТ ім. Чехова. Він заплатив мені найбільший гонорар в історії російського театру, і на цей гонорар ми стартонули спершу з драматургічним конкурсом, а за кілька місяців - і з постановочною діяльністю Вільного театру.

- Чи правильно я розумію - ви першими в Білорусі почали розробляти актуальний документальний напрям? Якою була реакція публіки? Влада відразу взяла колектив на олівець як якесь підозріле явище?

- Саме так - почали першими. Але спочатку в рамках драматургічного конкурсу "Вільний театр". Це сьогодні він став найбільшим у Східній Європі, і його результати презентуються одночасно в чотирьох країнах, а в презентаціях беруть участь найкращі британські актори. А тоді все було складніше: письменники, які займаються актуальною драматургією, ледь-ледь почали з'являтися. Не було театрів, які подібний матеріал затребували б. Тому ми почали з драматургічних семінарів, на які запрошували різних театральних фахівців, роблячи акцент на драматургії і розуміючи, що саме вона може стати тим "запряжним конем", який потягне за собою увесь театральний процес. Зрештою так і вийшло.

Було очевидно, що влада почне пресинг проти нас, бо ми не збиралися оминати гострі теми нашого суспільства. Але якийсь час нам вдавалося маскуватися під банальну театральну ініціативу. Щоправда, дуже недовго. За кілька місяців до нас примкнув режисер Володя Щербань, який на той момент працював у головному Національному театрі ім. Янки Купали. Йому заборонили грати поставлену там виставу "Психоз 4.48", і ми виявилися попутниками. До речі, Володя - виходець з України, з ним разом ми працюємо вже 11 років. Після першої вистави на нас почала косо поглядати влада, а після третьої вистави, за п'єсою Наталії Мошиної "Техніка дихання в безповітряному просторі", ми потрапили до чорних списків тих, хто не може зареєструватися, винайняти приміщення і легально грати вистави, продаючи квитки. Тут склалися два компоненти: перший - влада не могла дозволити народитися незалежному колективу, який робив би те, що йому заманеться; і другий - наш бекграунд, люди, які завжди казали те, що думають про дії влади.

- Ваш від'їзд з батьківщини - справжня детективна історія. Ви зараз, можливо, з іронією про те згадуєте, але ж це реально страшно... Чи у вашому білоруському періоді траплялися тяжчі епізоди?

- Так, зараз від'їзд пригадую романтично-розчулено, а тоді було зовсім невесело. …Новорічна ніч 2011 року, я лежав на підлозі мікроавтобуса, зверху - ковдри, на ковдрах - наша молодша донька. Ми проїжджали кордон у той момент, коли спецзагін міліції пив горілку за рік, який щойно настав, прямо з горлечка, сидячи у двох джипах на дорозі. Потім був виліт з Москви до Нью-Йорка, де з 3 січня починалися наші планові гастролі, і настало нове, зовсім інше життя.

У Білорусі було багато епізодів страшних, навіть жахливих: були політичні вбивства друзів, наші арешти, тюремний досвід, увесь спектр пресингу на колектив. Але коли ти всередині ситуації, страху не відчуваєш - ти знаєш, як управляти ситуацією, як уникнути якихось проблем, як пережити тягар втрат. Набагато страшніше, коли твій театр у Мінську, а ти в Лондоні: переживаєш, божеволієш, відчуваєш безсилля... На війні не страшно - страшно думати про тих, хто на війні.

- До речі, не плануєте написати біографічну книжку? Адже ваше життя - якась геть неймовірна історія...

- Планую і візьмуся за це в нинішньому році. Вона буде почасти про нас із Наталею, але в основному про театр - про те, як театр може народитися і жити при диктатурі, але при цьому стати популярним у світі. Я довго відкладав цей процес через катастрофічний брак часу, але тепер ситуація "ускладнилася" вже тим, що надто багато людей кажуть, що їм потрібна ця книжка, і є видавці й перекладачі, щоб зробити це без зайвих видавничих турбот з нашого боку.

- Мені завжди здавалося, що еміграція - це ніби життя після життя... А ви і ваша сім'я опинилися в ролі навіть не емігрантів, а біженців, у ситуації, яка фактично не залишає вибору... Ви раніше могли уявити себе в такій ролі? І як ви сприйняли цю нову реальність? Мова, культура, люди? Що найбільше вразило чи навіть потрясло у вашому новому оточенні, просторі?

- Ми не збиралися їхати з Білорусі назовсім - напевно, це відрізняє нас від багатьох емігрантів. Нам довелося тікати, коли практично всі наші друзі опинилися у в'язниці КДБ - у нас дома були обшуки, батьків допитували. Вибір був один: спробувати втекти або йти у в'язницю на кілька років як мінімум, що й сталося з нашими друзями. У нас вийшло втекти, але такого вибору, за позірного комфорту й успіху, я мало кому побажав би. Перші п'ять місяців ми думали, що мине ще тиждень, місяць - і ми повернемося додому. Але з в'язниць отримували нові й нові підтвердження того, що нас там "чекають". На той момент ми вели кампанію за звільнення політв'язнів і залучали в неї дедалі більше світових зірок театру, музики і кіно. Кампанія була дуже ефективна і надзвичайно насичена, тому, на щастя, у нас не було часу зупинитися і подумати. При цьому в 2011 році ми продовжували активну гастрольну діяльність: двічі США, Англія, Гонконг, Італія, Шотландія... Отримували купи призів, але так і не змогли їм порадіти - засинаєш з комп'ютером на колінах і прокидаєшся з ним же: твоє тіло в різних країнах світу, а голова в Мінську, у в'язниці КДБ "Американка".

А в серпні того року після одного з допитів від серцевого нападу помер мій тато. Зрозуміло, я не міг полетіти на похорон, і це додавало ситуації відчуття кошмарної безвиході.

Зрештою ми вирішили отримати статус біженця у Великій Британії. Бо опинилися в безвиході: до закінчення візи залишався один день. У нас на той момент в Англії було багато друзів, але нас вразило, як багато людей відразу кинулося на допомогу, довідавшись про нашу ситуацію: актори, громадські діячі, режисери, політики, просто люди, які ніяк не пов'язані з нашим середовищем. Коли проблеми з житлом здавалися нерозв'язними, наші друзі передавали нас з одного дому в інший, даючи прихисток - хто на рік, хто на півроку, хто на кілька місяців. І жоден не попросив за це грошей. Це було неймовірним проявом підтримки, коли розумієш, що ти не кинутий, ти в безпеці, і в тебе є друзі.

Але, безперечно, все непросто з осягненням нової для себе культури. Багато в чому вона комфортна і підходить тобі. З іншого боку - мусиш вивчати її, щоб розуміти людей, які тебе оточують. Мені було складніше за всіх у сім'ї - я дислексик, і щоб вивчити мову, маю докладати неймовірних зусиль. Але тут на допомогу завжди приходили члени сім'ї, які розуміють твої проблеми і допомагають не запанікувати.

- Ви зараз живете в Лондоні, театральний колектив фізично - в Мінську. При цьому ви ставите нові спектаклі, успішно гастролюєте по всьому світі. Як це вдається, як відбувається комунікація, постановочний процес? І до речі: чи грають нині вистави в Білорусі - чи театр усе-таки перебуває в статусі забороненого? Чи є в тих, хто там залишився, проблеми з владою після вашого від'їзду?

- Наша сім'я, Володя й один з акторів живемо в Лондоні, інші члени колективу - в Мінську. Спочатку з боку це виглядало як штучний розрив усередині колективу, але насправді потім стало нашими "двома ногами": одна - колектив, який грає по 3–4 вистави на тиждень у Мінську в підпільних умовах, але гастролює світом на найкращих театральних майданчиках; друга - лондонський офіс, резиденції для постановки спектаклів, прокат у Великій Британії, активна міжнародна освітня, громадська й організаційна діяльність.

У Мінську регулярно виникали проблеми. У тому невеликому приватному будинку, який ми винаймали для вистав і репетицій, регулярно проходили міліцейські облави, а потім хазяїну й зовсім сказали - якщо не відмовить нам, його будинок знесуть. Були затримання, пресинг, погрози, постійно переписували паспортні дані глядачів. Усі ці факти регулярно з'являлися у світових ЗМІ. А тепер, коли у влади немає грошей і для них надзвичайно важливий ліберальний імідж у Європі для отримання кредитів, на нас перестали показово тиснути. Але це нічого не означає, бо ми однаково не можемо грати вистави легально, зареєструватися, вести повноцінну діяльність. Але ми звикли до того, щоб вичавити максимум з можливого і понад те.

- Чув про вашу суперінтенсивну серію тренінгів з формування сучасного універсального актора. Весь Вільний театр пройшов через них? Що це за методика? У чому її відмінність від інших?

- Так, це методика, яку ми виробили за 11 років існування театру. Її назва Total Immersion - "Тотальне занурення". Методика, яка дозволяє виховати "універсального солдата" - сучасного актора, котрий володіє всім спектром необхідних у театральній царині якостей і спеціальностей: акторською майстерністю, драматургією, режисурою, сценографією, маркетингом виконавських мистецтв. Але це не набір автономних дисциплін, а занурення актора у практичний процес повного формату, з використанням у творчому циклі його особистого досвіду, при скрупульозно вивіреному балансі персональної і колективної роботи.

У нашому театрі не може працювати актор, який не пройшов цього курсу. За ним навчаються наші студенти театральної лабораторії Fortinbras у Мінську. Його основи ми з Наталею і Володею викладаємо у провідних університетах Великої Британії, США, Канади, Італії, Франції, Голландії... Але ця методика не є закритою, вона може інтегрувати в себе безліч напрацьованих у світі компонентів. Наприклад, до Мінська, щоб викладати нашим студентам у підпільних умовах, прилітають фахівці з усього світу, і серед них є люди всесвітньо відомі. Це дозволяє перманентно розширювати методологічну базу і використовувати у викладанні нові елементи. Рішення тут можуть бути дуже несподівані: наприклад, у переліку типових для театральної школи предметів може з'явитися культурна географія, бокс або вправи з курсу підготовки співробітників спецслужб.

- Британський театр для нас - ніби інша планета. За рахунок чого вам вдалося органічно інтегруватися в цей простір?

- Вийшло так, що ми інтегрувалися відразу в міжнародний контекст - практично одночасно в десятки країн. Ми не обмежувалися Британією або Америкою, а відкривали за рік по 5-6 країн, у яких гастролювали. Якби ми від початку потрапили у Велику Британію, можливо, наш театр був би іншим, і я не впевнений, що він був би кращий, ніж тепер. У Великій Британії дуже сильний перекіс у бік драматургії, і театральна ієрархічна система ставить драматурга в самісіньку "голову" процесу. У тій самій Німеччині драматург за статусом - нижчий від продюсера чи актора, на чолі піраміди - режисер. Тому британський театр тяжіє до розмовного, на шкоду дії, а німецький - до режисерського, на шкоду драматургічному компоненту.

Усі театральні системи відрізняються, кожна має свої стилістичні, методологічні, естетичні особливості. І нам хотілося всотати і пропустити крізь себе максимум можливого, щоб виробити свою мову, свою театральну естетику. Британський театр, як і театральні системи інших країн, прийняв нас як таку собі оригінальну одиницю, яка може дати щось для збагачення їхньої локальної театральної системи. Британії не потрібен іще один британський театр. Як і німцям - ще один німецький. Усі країни хочуть, щоб у їхньому спектрі з'являлися нові барви, які збагачують усю палітру.

- У деяких ваших проектах на сцену виходять зірки британської сцени й кіно. Вам як режисеру з ними легко чи складно? Чи відрізняється цей процес від роботи з білоруськими акторами?

- Нам довелося багато працювати у виставах з зірками. Навіть якщо просто навести список - це стане шоком для багатьох: Джуд Лоу, Сієнна Міллер, Алан Рікман, Кім Кеттролл, Філіп Сеймур Гоффман, Кевін Клайн, Лорі Андерсон, Лу Рід, Джеремі Айронс, Ніл Теннант... Але я зрозумів просту річ: робота з ними - це не "робота з зірками", це робота з неймовірно талановитими, дисциплінованими, комунікативними й розумними людьми. Ти можеш чекати від них пропозицій стосовно якихось рішень, а якщо тобі такі пропозиції не потрібні, вони делікатно й тактовно виконають поставлене завдання. Така абсолютна більшість з них, а історії про забаганки й завищені вимоги - це про один відсоток зірок, у яких не все гаразд із вихованням.

І ще одна відмітна риса зіркових акторів і музикантів: їхня жага цікавої роботи. Стомлені продюсерами, які хочуть помістити їх у прокрустове ложе амплуа, вони жадібно накидаються на роботу, якої не пробували ніколи в житті. Торік у листопаді ми запропонували лідеру Pet Shop Boys Нілу Теннанту зіграти зі мною уривок з вистави в концерті Staging Revolution. I am with the Banned. Ніл запитав: "А ви не боїтеся, що я вам усе зіпсую? Адже я жодного разу в житті не виходив на сцену як актор". Я відповів: "Ти тисячі разів спілкувався з публікою, просто це буде спілкування трохи на іншу тему". Ніл погодився, і ми зіграли з ним фрагмент вистави. До речі, він виявився дуже непоганим актором. А коли розставалися, він запропонував написати музику до якоїсь з наших вистав.

- Можете розповісти про ваші досягнення в Європі? Про найцікавіші й найуспішніші проекти за останній час?

- Коли ти довго й успішно працюєш у міжнародному контексті, ситуація змінюється. Перестає існувати таке поняття, як успіх. Ти займаєш своє місце в загальному контексті і просто працюєш. Коли тебе помічають на самому початку, то починають обдаровувати різними призами й преміями. Ми отримали їх у перші роки дуже багато: Премію Французької Республіки, Премію "Європа - Театру", британський приз Freedom To Create, головний приз Единбурзького фестивалю First Fringe, американський Obie, приз Atlantic Council... Навряд чи є сенс називати всі. Але потім цей потік майже припинився, і слава Богу. Поясню чому. Отримувати призи приємно й почесно, але в їх присудженні є якась спонтанність, подив журі або аудиторії: "Ось яку перлину ми виявили!" Але сила творчого колективу - це стати звично стабільним, щоб видно було твої провали, а твої досягнення стали справою цілком звичайною. Тоді ти можеш сказати, що зайняв своє місце в міжнародному театральному просторі. Ми його зайняли.

Ми не опускаємося нижче від певного рівня, що забезпечує нам заповнені зали, увагу й хорошу критику провідних світових видань. Але це не означає, що ми намагаємося догодити всім, і не означає, що хтось не може висловитися жорстко про наші вистави. З якоюсь з країн ми можемо мати, приміром, певні естетичні розходження. Пам'ятаю, як стосовно однієї з наших вистав - Red Forest - розійшлася британська критика: всі молоді критики виставляли високі оцінки й захоплено писали про виставу, а старші відмовлялися прийняти запропоновану нами образну структуру, коли матеріал подавався практично без слів, більш візуально, через дію, через образи. Тут далася взнаки та сама культурна географія: молоді критики, які всотали континентальний європейський театр, виявилися готовими до сприйняття такої театральної мови, а літні критики, шанувальники розмовного, драматургічного театру, який усе пояснює, - ні.

- Ви неодноразово казали, що за рік в Англії встигаєте зробити більше, ніж за 10 років у Білорусі. Україна набагато вільніша країна, ніж Білорусь, але тут так само є відчуття, що можна стрибати вище голови, але всі зусилля ніби в пісок ідуть. Як ви думаєте - у чому причина? Що принципово відрізняє ситуацію там і тут? Адже річ не тільки в грошах?

- Ні, не в грошах, і навіть не в демократичному стажі країни. Річ в інституціях, які в країні розвинені чи не розвинені. Наведу нещодавній приклад. Ми вирішили провести концерт Staging Revolution. I am with the Banned у Лондоні за участі британських зірок і музикантів з Білорусі, України і Росії. Якби ми взялися самі за всі його аспекти - усе провалилося б, це цілком очевидно. Але тут ти розумієш, що є різні інституції, і не потрібно опановувати кожну професію - потрібно говорити з ними. У підсумку вся твоя робота - це розробка творчої концепції і переговори: з музикантами, BBC, музичним промоутерським агентством Harvey Goldsmith, акторами, музикантами. Якщо ти зведеш усіх суб'єктів разом, а твоя концепція виявиться конкурентоспроможною, ти переможеш. У підсумку наш концерт увійшов до рейтингу 15 найкращих музичних подій Британії 2015 року за версією BBC. І театральний фестиваль потрапив до цього ж рейтингу, але в номінації "Театр і танець".

Звичайно, усе це дуже непросто і забирає дуже багато часу й сил, але тут немає того слова, яке люблять вимовляти люди на пострадянському просторі, - "неможливо". Ти завжди можеш знайти тих, хто буде зацікавлений узяти участь в успішному проекті. Головне - не винаходити велосипед і не думати, що світ улаштований саме так, як ти собі надумав. Потрібно вивчати досвід різних країн і йти попереду процесу, привносячи у нього свіжі ідеї.

Я переконаний, що Україні й українцям потрібно вчитися. Але не сідати за парту на певну кількість років - цей механізм уже не працює. Маєте знаходити свої сильні сторони, запускати процес, а по ходу вчитися того, що у своїй країні не розвинено. І для цього максимально використовувати досвід, накопичений у Західній Європі. І всі можливості для цього є.

- Успішно стартував як драматург і прийшов до ідеї створити великий драматургічний конкурс. Відкрив театр, а потім прийшов до необхідності робити акторську школу. Створив англо-російськомовний сайт, присвячений питанням культури. Гра варта свічок? Адже такі інституціональні проекти віднімають у безпосередньої творчості в театрі чимало часу й енергії.

- Це питання, яке ставиш собі завжди: мені (чи нам) це взагалі потрібно? З одного боку, це забирає силу-силенну часу, а його є куди витратити, зважаючи на кількість ідей, що виникають. Але з іншого - створюючи такі інституціональні механізми, ти розумієш, що створюєш структуру, яка надає прискорення кожному її елементу. Це як удосконалювати автомобіль. Він і так працює, але з кожним новим елементом ти надаєш нової сили його двигуну, збільшуєш крутний момент, удосконалюєш коробку передач... У підсумку все рухається швидше, і сам театр у тому числі. Головна проблема - знайти в цьому процесі позитивне творче начало, щоб ти займався не перманентним адмініструванням, а все-таки творчим процесом. І тоді не думатимеш, що завдаєш шкоди своїй творчій реалізації.

- Оскільки вже зайшлося й про Україну, мені, звичайно, хочеться звернути в рідну колію. Ви наприкінці минулого року брали участь як європейський експерт у щоукейсі українського театру під егідою Європейської театральної конвенції, переглядали багато вистав. Ваше враження від побаченого, почутого? І чи може український театр чимось зацікавити європейського глядача?

- Як на мене, зацікавити європейського глядача може будь-який театр, якщо він розмовляє із цим глядачем сучасною мовою, на теми близькі й зрозумілі глядачеві. І не обов'язково розмовляти з британським глядачем про Британію, а з іспанським про Іспанію - зовсім ні. Говорити треба про те, що тобі болить, чим реально живеш, від чого страждаєш. Європейський глядач живе тим самим: тими самими пристрастями, проблемами, хоча й з певними нюансами. І він завжди налаштований на відверту розмову. Єдине, чого він не терпить, - фальші. Якщо розмова фальшива, європейський глядач дисципліновано її додивляється, встає і йде - і більше не приходить на вистави цього театру.

На українському шоукейсі я побачив багато хорошого: чудових акторів, досить якісну режисуру, і... абсолютне нерозуміння українськими продюсерами європейських глядачів і театральних діячів. Коли я запитував у декого з українців, чому ми не побачили жодної вистави на тему війни або Майдану, мені відповідали: мовляв, "не треба поки що ятрити рани" або "не можна спекулювати на цих темах". І для мене ці відповіді ставали ще більшими загадками. Чому звернення до теми вже від початку позначається як спекуляція, і чому не можна ятрити? Якби в Європі сталася якась значима подія - теракт, масове вбивство, фінансова криза, корупційний скандал - то через зовсім невеличкий відрізок часу ти побачиш на сцені постановки, в яких хтось захоче осмислити тему, озвучивши і проаналізувавши її за допомогою театральної мови. Може бути різний ракурс, з якого дивитимуться на подію, можуть бути різні точки зору, але одне буде незмінним: гостра тема ніколи не піде в пісок.

Ще один з аргументів, який я почув, - "у нас немає достойної драматургії". Тоді я не знайшов, що відповісти, лише несміливо засумнівався, бо на той момент іще не читав конкурсних п'єс VIII Бієнале сучасної драматургії "Вільний театр". А коли прочитав, зрозумів, що це абсолютне лукавство - цілий букет чудових п'єс на цю тему, і неймовірно яскравий сплеск молодої української драматургії. Причому не тільки київської, а й авторів з Харкова, Львова, Одеси, зовсім невеликих містечок. Я навіть позаздрив Україні, згадавши, як такий самий сплеск переживала Білорусь у 2004-2007 роках, коли з'явилися такі драматурги, як Павло Пряжко, Костянтин Стешик, Андрій Курейчик, Діана Балико... Мова нових українських драматургів дуже хороша, і, думаю, була б цілком зрозуміла європейському глядачеві.

- У вас велике коло спілкування на рівні міжнародних структур, а Україна сьогодні в центрі уваги. Як за відчуттями - чи зацікавлені різноманітні європейські організації в тому, щоб якимось чином розвивати й підтримувати український театр, можливо у рамках якихось великих інтеграційних культурних проектів?

- На мій превеликий жаль, Україна нині зміщується з центру уваги на периферію. І не можу сказати, що в цьому винні європейці. Просто сьогодні Україна марнує той ресурс уваги, який у неї був. Подвійно сумно, що в країни є все, щоб зацікавити собою світ: талановиті люди, свіжі ідеї, у багатьох є бажання змінити ситуацію. Немає тільки виразної зовнішньої культурної політики, яка залучає партнерів до нових спільних проектів, які могли б привести країну до європейської інтеграції.

Коли таке завдання стояло перед нами й перед Білоруссю, ми розуміли, що в нас є єдиний ресурс - люди. І ми розпочали процес залучення в "коло друзів Білорусі" різних людей: зірок театру, музики й кіно, бізнесменів, політиків. За десяток років ми створили дуже широке поле таких людей у різних країнах, через які тепер вибудовуємо і спільні культурні проекти, знаходимо партнерів для бізнесу, інституції для реалізації інноваційних проектів. Частина цих людей стала культурними послами Білорусі. Вони роблять для неї дуже багато, навіть просто на волонтерських засадах.

Але в нас є серйозна проблема: ми не можемо зараз це робити в повному обсязі для
своєї країни - лише для частини білорусів, котрі, як і ми, не можуть повноцінно реалізуватися на батьківщині. Україна ж має головне - свободу дій. У тому числі й можливість починати збирати своє коло "послів країни" - громадських представників у найрізноманітніших сферах.

- Ви самі неодноразово казали, що вам дуже цікавий український театральний процес. Це пов'язано з тим обміжним станом, у якому нині перебуває Україна, чи з інших причин? І чи є у вас якісь проекти або плани, пов'язані з Україною?

- Так, нам сьогодні Україна дуже цікава як країна і як культурний простір, відкритий для інновацій. Не можу сказати, що ми відчуваємо дефіцит таких просторів, але, скоріш за все, спрацьовує персональний сентимент: багато близьких українських друзів, спільні геополітичні проблеми, симпатія до країни з дитинства, можливість реалізувати те, чого не можемо реалізувати в Білорусі.

Сьогодні Україні бракує продуктів, які працювали б як її візитна картка. Але не на рівні "вінок-коса-вишиванка", а на рівні сучасного продукту, затребуваного у світі: високопрофесійного, соціально значимого, інноваційного. І Україні це до снаги. Пам'ятаю, як зайшов у гримерку до Девіда Гілмора після концерту, в якому він виступив із групою "Бумбокс", і подякував йому за те, що він спільним виступом підтримав українських музикантів. Девід відповів: "Я не розумію, чому вони хвилювалися перед виступом. Я все життя грав з музикантами високого класу, і хлопці з "Бумбокса" нічим не гірші за них". І я з ним у цьому цілком згоден. От із гуртом "Бумбокс" ми й намітили спільну роботу, про яку невдовзі оголосимо, - вона має стати саме таким продуктом, якого від українців чекають у світі: високопрофесійним, соціально значимим, інноваційним.

І, безперечно, ми можемо надати допомогу українським театрам у їх інтеграції в європейський театральний простір. Тут ми готові попрацювати волонтерами, вибудовуючи комунікацію, консультуючи і допомагаючи представити українським театрам свої роботи європейському глядачеві. Але це, звичайно, тільки в тому випадку, якщо наша допомога буде затребувана.

З досьє

Микола Халезін - драматург, режисер, актор. Володар європейських і американських театральних нагород у галузі драматургії та режисури. У березні 2005 р. разом із продюсером Наталею Колядою організував Білоруський Вільний театр. За 11 років його існування створили понад три десятки постановок, які показали на п'яти континентах. На батьківщині був заарештований, засуджений. Правозахисниками визнаний в'язнем сумління.

Дмитро Терновий - український драматург, журналіст. Засновник Харківського театру "На Жуках". Його п'єса "Деталізація" здобула на Заході визнання й відзначена як одна з найкращих українських п'єс новітнього часу. Нещодавно театр "На Жуках" отримав диплом лауреата на Краківському фестивалі "Схід-Захід" за виставу "Ромео і Джульєтта".